ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретико-правові аспекти цивільного права як науки

Розділ 2. Предмет та методологія науки цивільного права

2.1 Загальна характеристика методів науки цивільного права

2.2 Предмет науки цивільного права

Розділ 3. Сучасні завдання цивілістичної науки в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. Встановлення змісту цивільного права як науки неможливе без виявлення її, насамперед, загальнотеоретичних засад.

Конституцією України (ст. 3) проголошено загальнолюдський (цивілізаційний) принцип права - принцип гуманізму, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Саме ці критерії характеризують прогресивність усіх конституційно визначених соціальних інститутів.

Нині право розглядається як заснована на уявленні про справедливість міра свободи і рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається та охороняється державою.

Таким чином, уся спрямованість держави, у тому числі й нормативно-правова, зосереджується на векторі гуманізму, що особливо важливо для нашої держави, яка досі не може позбутися окремих пережитків радянської доби, зокрема часткової етатизації. У зв'язку з цим науку цивільного права визначають як систему знань про закономірності цивільно- правового регулювання суспільних відносин, яка вивчає соціальний зміст і форму регулювання особистих немайнових і майнових відносин в їх становленні, розвитку та дії, формулюючи здобуті знання у вигляді цивільно-правових категорій та ідей. Отже, тема дослідження є актуальною, що і зумовило вибір теми дослідження.

Об'єкт дослідження є суспільні відносини, пов'язані з регулюванням у сфері цивільних правовідносин.

Предмет дослідження: сутність поняття цивільного права та його система. Мета роботи розкрити сутність та дати характеристику цивільного права. Виходячи з сформульованої мети завданнями даної роботи будуть: - встановити сутність науки цивільного права; - охарактеризувати предмет та методи науки цивільного права - визначити місце цивільного права в правовій системі України.

У процесі дослідження застосувалися загальнонаукові методи та спеціальні методи і порівняльно-правовий аналіз, аналіз документів та ін.

Практичне значення роботи полягає в тому, що на основі дослідження даної теми, зроблені висновки, що мають певне значення для подальшої теоретико-методологічної розробки зазначеної проблеми.

Виходячи з мети та завдань дослідження, структура роботи є такою: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретико-правові аспекти цивільного права як науки

Цивільне право - поняття багатозначне. І окрім того, що цивільне право виступає як галузь права та галузь законодавства, його також слід розглядати і як науку та навчальну дисципліну.

Цивільне право як науку ще називають цивілістикою, що означає систему знань, положень та висновків про цивільно-правові явища. Цивілістика є галуззю юридичної науки, виступаючи, таким чином, синонімом поняття «наука цивільного права».

У найзагальнішому вигляді наука цивільного права - це вчення про цивільне право або цивільно-правову доктрину. Науку цивільного права не можна змішувати з однойменною галуззю права, сферою законодавства та учбовою дисципліною. На відміну від цивільного права як галузі права та учбової дисципліни, зміст цивілістики становлять не правові норми чи нормативні акти. Цивілістика являє собою систему знань - понять, положень і висновків про цивільно-правові явища. Ці знання систематизуються за основними розділами цивілістики, які не завжди співпадають із систематикою інститутів цивільного права та цивільного законодавства. У цьому контексті слід виділяти вчення про цивільне правовідношення, про правонаступництво в цивільному праві, про цивільно-правову відповідальність.

Значення положень і висновків правової науки полягає не в їх нормативному характері (вони не визнаються джерелами права). Роль цивілістичної науки визначається високим авторитетом вчених, які обґрунтували свої положення. Зазвичай їх висновки стають теоретичною базою для створення нових правових норм, тобто правотворчості у сфері цивільного права.

На цьому підґрунті можна запропонувати визначення цивілістики (науки цивільного права) як сукупності знань про правове становище приватної особи, її цивільні права, засоби реалізації та захисту останніх, об'єднані у систему понять, категорій, ідей, теорій та концепцій [7, c.11].

На тлі загалом консолідованого бачення предмета цивілістики у вітчизняній юриспруденції особливо помітними є відсутність досліджень системи науки цивільного права. Зазвичай, зазначається, що вона в цілому збігається з системою цивільного права, хоча і має певні відмінності, які випливають із змісту зазначених систем (головні із них полягають у виокремленні таких елементів науки цивільного права, як вчення про предмет, метод, функції та систему цивільного права і загального вчення про цивільні правовідносини) [9, с.25].

Втім слід зробити застереження стосовно існування й інших концептуальних підходів у цій галузі. Зокрема, сутність підходу, фундатором якого можна вважати Г. Ф. Шершеневича [24, c.19], визначається прагненням сформувати уяву про предмет та розвиток науки цивільного права за допомогою характеристики особистості знаних цивілістів у контексті опису їхніх основних праць [9, 47-48] або характеристики праць цивілістів у контексті життєпису їхніх авторів [11, c.21]. Він може бути названим «персоналістським» або «персоналістсько-бібліографічним « підходом).

Разом із тим для деяких праць характерним є прагнення дослідників проаналізувати характерні напрямки досліджень та здобутки окремих цивілістичних шкіл [12, c.107-123; 13, c.44-64; 14, c.74-77]. Такий підхід можна назвати «класифікаційним» або ж «персоналістсько-класифікаційним».

Третій підхід полягає у акцентуванні уваги на виокремленні та висвітленні основних періодів або етапів розвитку цивілістики взагалі, цивілістики окремої країни, регіону тощо. Його можна назвати «хронологічним» підходом. Найчастіше він застосовується для характеристики цивілістики певної країни, що дозволяє показати динаміку розвитку в ній цивілістичної думки [15, c.25-28]. При цьому всередині згадуваного поділу на етапи (періоди) можлива більш складна систематизація матеріалу, що дозволяє згрупувати здобутки цивілістів за концептуальними підходами, предметом дослідження тощо. Найвищим досягненням використання такого підходу у галузі досліджень, що стосуються й української цивілістики, є ґрунтовна праця О. С. Йоффе, присвячена розвитку цивілістичної думки в СРСР [14, c.17].

При певних відмінностях у характері, предметі та методах дослідження згадані підходи об'єднує та обставина, що основним предметом аналізу слугує цивілістика, наука цивільного права як така. Разом із тим варто зауважити, що тут йдеться про вивчення не цивільного права, а науки цивільного права. Іншими словами, маємо справу не з цивілістикою, а «наукознавством у галузі цивілістики» або «цивілістичним наукознавством». Хоча останнє і має безпосередній стосунок до цивілістики, але являє собою лише частину предмета останньої [18, c.9].

Враховуючи цю обставину, варто торкнутися іншої течії у юриспруденції, яка полягає в тому, що предметом досліджень визначається не власне наука цивільного права, а феномен цивільного (права) в цілому, у всіх його проявах, що вивчаються наукою цивільного права.

Характеризуючи науку цивільного права під таким кутом зору, дехто з цивілістів виходить з доцільності диференціації предмета цивілістики шляхом визначення в останньому складових частин (класифікація за конкретним предметом досліджень - «предметний підхід»). Однак при цьому щодо визначення переліку таких елементів у правознавців єдності немає.

В одних випадках складовими частинами науки цивільного права називають догму цивільного права (частина цивілістики, що вивчає характер, особливості і зміст норм певної системи цивільного права; структуру, зміст і форми цивільного законодавства; тлумачить його; вивчає й аналізує практику застосування цивільно-правових норм із метою визначення їхньої ефективності), історію цивільного (приватного) права (частина цивілістики, що вивчає розвиток цивільного або приватного права як у цілому, так і окремих його інститутів), порівняльну цивілістику (вивчає системи приватного або ж цивільного права) [18, c.8-9]. Інші правознавці до зазначеного переліку додають ще й цивільно-правову політику, характеризуючи її як складову частину науки цивільного права, що вивчає сучасні тенденції економіко-правового розвитку, прогнозує розвиток цивільно-правових явищ.

Проте, як здається, розуміння цивільно-правової політики як частини науки цивільного права містить у собі внутрішню суперечливість. Навряд чи перше та друге явище можуть бути, не тільки повністю, але й частково, розцінені як поняття тотожні. Цивільно-правову політику можна розглядати як результат наукових досліджень, як їхню передумову, предмет тощо.

До того ж у контексті характеристики цивільного права як права приватного вживання виразу «цивільно-правова політика» потребує спеціальних застережень щодо чинників такої політики, суб'єктів, від яких вона залежить тощо. Адже і у правознавстві, і у політології поняття «політика» тісно пов'язане з категорією держави, що формує низку вимог до його тлумачення та застосування. Так, правознавцями політика визначається як система цілей та засобів їх досягнення тієї чи іншої держави у сфері внутрішнього і зовнішнього життя [2, c.629]. Натомість у політології політика розуміється як поняття, що позначає відносини, погляди (концепції) і дії у зв'язку з певним державним устроєм, сфера діяльності в соціально-диференційованому суспільстві.

Осердям цієї сфери людської життєдіяльності є відносини і дії, пов'язані з завоюванням, утриманням і використанням державної влади, участю у формуванні такої влади, у визначенні форм, завдань і змісту її діяльності. Політика виникає разом з виникненням держави та існує разом з нею [20, c.77]. Таким чином, попри деякі розбіжності у визначенні поняття політики, воно, у кожному разі, розглядається як таке, що не існує поза державою. Що ж стосується сучасного розуміння приватного (цивільного) права, то воно ґрунтується на природно-правовій концепції. Відтак приватне (цивільне) право, за своєю сутністю, є таким, що не залежить від держави, хоча й може формалізуватися в актах цивільного законодавства, забезпечуватися за допомогою норм державного примусу тощо. З наведених міркувань характеристика «цивільно-правової політики» як складової частини науки цивільного права здається некоректною [19, c.51-52].

Разом із тим при «предметному критерії» визначення системи (структури) цивілістики практично не викликає сумнівів доцільність виокремлення таких складових її частин, як догма цивільного (приватного) права, історія цивільного (приватного) права, порівняльна цивілістика. Проте це не усуває необхідності уточнення предмета, а відтак і обсягу досліджень у межах кожного з них. Крім того, доцільним є також і з'ясування достатності запропонованого переліку складових частин цивілістики.