Отже, у цивілістиці використовуються загальнонауковий і спеціальні наукові методи дослідження. До загальнонаукових методів, що використовуються не тільки в праві, а й в інших гуманітарних науках, належить насамперед діалектичний метод, який дозволяє аналізувати той чи інший суспільний феномен у його розвитку. До спеціальних наукових методів належать: системний метод; конкретно-соціологічний метод; догматичний метод; метод порівняльного аналізу; історичний метод та інші.

Розділ 3. СУЧАСНІ ЗАВДАННЯ ЦИВІЛІСТИЧНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

Сучасна цивілістика охоплює величезний масив об'єктів досліджень, які мають вирішальне значення для існування людини в державі та суспільстві. Так, завдяки цивілістичним дослідженням складається належне уявлення про людину як учасника приватних відносин, конструкцію юридичної особи, категорію особистих немайнових прав, права інтелектуальної власності, інститути речових прав тощо. Поряд із цим особлива увага приділяється зобов'язальним відносинам, реалізації житлових прав, спадковим та сімейним відносинам. Крім того, не залишається осторонь проблематика цивільного процесу та міжнародного приватного права. У першу чергу, неабияке значення мають дослідження стадій здійснення (реалізації) цивільних прав громадян немайнового і майнового характеру в їх діалектичному поєднанні й розумінні через правовідносини, в яких вони реалізуються, починаючи із стадії їх закріплення у відповідних нормах права. Слід зазначити, що такій стадії як правозастосування необхідно надати нового звучання і наголосу.

Необхідно відійти від розуміння стадії правозастосування як сфери діяльності органів держави, в тому числі правоохоронних, і перейти до розуміння цієї стадії як сфери, в якій і проходить реалізація цивільних прав громадян немайнового і майнового характеру і, зрозуміло, не лише цих прав. Вважаємо, що є потреба обмеження необґрунтованого впливу органів публічної влади на приватноправові відносини і приватне право. Останні зміни законодавства, спричинені прийняттям Податкового кодексу України (далі - ПК), внесення доповнень до Господарського кодексу (далі - ПК) України дестабілізують цивільні відносини шляхом нових визначень термінів, які носять приватноправове навантаження [8, c.5].

З огляду на це виникає ситуація, коли інструментами публічного права намагаються регулювати приватні відносини. Публічна влада не зводиться до розбудови й організації функціональної взаємодії її структур. Це призводить до втрати соціального характеру влади і її перетворення на механічну структуру. Найбільш важливим аспектом публічної влади є її відносини з громадянським суспільством, що становить головну точку перетину держави і суспільства, публічного і приватного права. При цьому відображення соціальних, насамперед, приватних інтересів у публічних правових актах, підтримка приватного сектора є позитивним індикатором цих відносин, їх критика та відчуження - негативним.

Органам публічної влади завжди слід діяти в інтересах людини, навіть якщо це може суперечити окремим інтересам державної і публічної служби, оскільки основними вимогами до правильного застосування нормативних приписів є обґрунтованість, законність та доцільність. Мається на увазі, що окремі підзаконні акти, які суперечать нормам законодавства (відомчі інструкції, інформаційні листи тощо), не слід сприймати як спеціальне «законодавство» та надавати йому пріоритет. Окремо слід наголосити на ролі судової практики в опосередкованому регулюванні приватних відносин.

Відповідно до положень ЦПК України рішення за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, які зобов'язані привести свою судову практику відповідно до рішень Верховного Суду України (ст. 360-7) [8, c.6].

У цьому відношенні нагальною проблемою у сучасній взаємодії науки і судової практики є забезпечення взаємодії науково-консультативної громадськості та суддівського корпусу на принципах рівності, тобто науковці не мають бути підпорядковані суддям як інтелектуальний ресурс судової влади. Так, опубліковані правові позиції Верховного Суду України сприймаються як власні, позбавлені будь-якого наукового авторитету. Крім того, науковці, які беруть участь у підготовці наукових висновків, не інформуються про результати розгляду справ, тим самим не мають відомостей щодо сприйняття судом їх наукових позицій. Досі залишається гострою проблема у концентрації та координації зусиль вітчизняних цивілістів та економістів, спрямованих на дослідження проблем, пов'язаних із реальними, багато в чому новими економіко- правовими процесами, зокрема удосконалення юридичних відносин власності і підприємництва. Невипадково ЦК України називають «Громадянською Конституцією», «Кодексом приватного життя» та «Економічною Конституцією» [9, с. 9]. Це свідчить про те, що цей кодифікований акт регулює не лише відносини людини у суспільстві, а й передбачає механізми ринкової економіки, в яких задіяна система договірних відносин, які спираються на рівності та вільному волевиявленні їх учасників.

Злагоджене функціонування, можна сказати без перебільшення, всього законодавства неабиякою мірою залежить від науково обґрунтованого розподілу нормативного матеріалу між ЦК України та іншими нормативними актами. При цьому, говорячи про певну небезпечність господарського (а, власне, адміністративно-правового) кодексу, необхідно визнати, що, хоча про таку небезпеку і застерігалось у літературі, для реальності цього не було скільки-небудь серйозних підстав. Однак нині в Україні щодо економіки діє саме ГК України, який значною мірою регулює економічні відносини імперативним, тобто публічно-правовим, методом.

Недоречність ГК України викликана намаганням поєднати в одному акті суто цивілістичні, зокрема так звані господарські зобов'язання, а також адміністративні категорії, які характерні для публічного управління економікою. Не дискутуючи про доцільність існування такого кодифікованого акта, слід зауважити, що його чинна редакція не відповідає ані умовам перехідної, ані принципам ринкової економіки.

Механізми регуляторної політики держави в сфері господарської діяльності ще не стали дієвим інструментом підвищення ефективності функціонування, по-перше, самих регуляторних органів, по-друге, також всієї господарської сфери.

Перегляд регуляторних актів, в основному, носить формальних характер, не проводиться системної оцінки реалізації регуляторної політики в пріоритетних галузях економіки, а окремі регуляторні акти приймаються з порушенням основних принципів регуляторної політики.

Преамбулою ГК України передбачена мета державного регулювання економіки - забезпечення зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальна спрямованість, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України.

З огляду на це особливого значення набуває спрямованість державного регулювання в умовах сучасної економічної кризи та сприяння стратегічній обороноздатності держави. Тому видається обґрунтованою позиція економіста О. Й. Пасхавера, який стверджує, що Україна потребує переозброєння армії, що вирішило кризу в Німеччині в 30-х роках, кризу в США 30-х років, пожвавивши економіку. Крім того, він наголошує на необхідності демонополізації економіки шляхом повернення у судовому порядку підприємств колишнім власникам, відібраних незаконним шляхом [5].

З огляду на подібну пропозицію слід погодитися з думкою Д. В. Задихайла, який наголошує, що окремим питанням економічної політики держави та господарсько-правової доктрини є створення правового механізму, що забезпечував би мобілізаційний режим функціонування національної економіки як такої, головним чином через цілісну систему заходів державного регулювання, що запроваджувався би на достатньо тривалий час відповідно до стратегії та програм економічного розвитку, з урахуванням стану конкурентоздатності національної економіки та життєвої необхідності для суспільства її швидкого підвищення [4, с. 523]. Іншою важливою проблематикою залишається доктрина власності. Категорія власності займає центральне місце в системі соціальних відносин і визначає основи державного устрою.

Зміни відносин власності викликали потребу в адекватних механізмах їх правового регулювання, серед яких нагальними є такі важливі аспекти, як виникнення відносин власності, способи та порядок оформлення прав на майно як при його створенні або іншому набутті, так і в процесі обороту, захист права власності.

Надмірна увага наукових досліджень та законодавчого регулювання інституту приватної власності призвела до неналежного захисту права власності Українського народу та права державної власності. Так, проголошена «націоналізація» Верховною Радою Криму об'єктів права комунальної, державної та приватної власності суперечить нормам не лише приватного, а й міжнародного публічного права. До прикладу, можна згадати Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 р., відповідно до якої визначалася економічна самостійність України на засадах права власності народу України на національне багатство України, право на частку в загальносоюзному надбанні, яка створена завдяки зусиллям народу тощо. При цьому вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) мало здійснюватися на договірній основі між республіками - суб'єктами цієї власності.

Цікавим є факт, що відповідно до норм ЦК України Автономна Республіка Крим хоч і є учасником цивільних відносин, однак за нею не визнається окремо спеціальне право комунальної чи «республіканської» власності. Конституцією України передбачено лише можливість управління майном, що належить Автономній Республіці Крим (ст. 138) [2].

Таким чином, жодних правових підстав зміни режиму права власності на території автономії немає. Викликає занепокоєння майже вільна можливість фізичних та юридичних осіб законно володіти, користуватися та розпоряджатися зброєю в Україні. На жаль, законодавчих передумов правового режиму зброї як об'єкта приватної власності немає. Слід зазначити, що правовий режим власності визначається виключно законами України (ст. 92 Конституції України) [1], однак відповідний закон досі не прийнято.

Порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів затверджено відповідною Інструкцією (Наказ МВС України від 21.08.1998 № 622), яка суперечить положенням Конституції України, оскільки визначає правовий режим власності. За таких умов формально кожна особа може законно придбавати та продавати зброю, що в умовах нестабільності може призвести до тяжких наслідків. Договірні відносини, беззаперечно, входять до найбільш динамічних у цивільному праві. Це спричинено розвитком економічних та соціальних відносин, цивілізаційним рівнем суспільства.