Поняття влади. Співвідношення політичної і державної влади

Влада присутня у тій чи іншій формі у будь-якому суспільстві, де є стійкі об’єднання людей: у родині, у виробничих колективах, у державі, тобто там, де є реальні можливості й здатність впливати на поведінку людей за допомогою певних засобів. Саме тому влада – явище соціальне.

Влада це завжди вольові відносини: влада над собою, між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між державами та ін. Реалізується вона як у сфері особистої, так і суспільної діяльності – політичної, економічної, правової, релігійної.

Основними складовими влади є: суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і процес, що приводить до руху всі її елементи. Соціальна влада це завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта, яка означає відносини залежності між людьми.

Сутністю влади є вольові відносини (управління, панування – підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення, обов’язкові й значимі для об’єкта й здатність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно має потребу у владі, оскільки воно протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Основними засобами, за допомогою яких влада здатна здійснювати свою волю, реалізовує владу це авторитет, право, насильство.

Соціальна (публічна) влада – вольові (керівництва – підпорядкування) відносини між людьми із приводу організації їх спільної діяльності, вироблення й здійснення загальної для даного соціального колективу волі (інтересу).

Різновидами соціальної влади є політична, державна, економічна, духовна, релігійна

„Політична влада” і „державна влада” – поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною. Державна влада – головний спосіб здійснення політичної влади. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом’якшує їх протиборство, виконує „спільні справи”. Держава постає центральним інститутом політичної влади.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси великих і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).

Політична й державна влада мають різні механізми здійснення. Так державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу.

Політична влада – публічні, вольові (керівництва – підпорядкування) відносини, що складаються між суб’єктами політичної системи суспільства, у тому числі державою, на основі політичних і правових норм.

Державна влада – публічно-політичні, вольові (керівництва – підпорядкування) відносини, що складаються між державним апаратом і суб’єктами політичної системи суспільства на основі правових норм, зі спиранням у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна й становить основу функціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади різний: пряме насильство, схований примус, організація, переконання або їх поєднання. При систематичному насильстві, використанні примусу влада вважається антидемократичною. І навпаки, при спиранні на переконання, авторитет, служіння суспільству, дотриманні загальнолюдських цінностей влада є демократичною.

Державна влада характеризується наступними ознаками:

1) публічна влада, оскільки виступає від імені всього суспільства і має „публічну” основу своєї діяльності; 2) апаратна влада – концентрується і здійснюється державним апаратом; 3) верховна влада, тобто юридично уособлює загальнообов’язкову волю всього суспільства; 4) універсальна влада – поширює владні рішення на усе суспільство; 5) суверенна влада – відділена від всіх інших видів влади і є незалежною від них; 6) легітимна влада – юридично обґрунтована і визнана народом країни; 7) легальна влада – узаконена у своїй діяльності, у тому числі у застосуванні сили в межах держави.

Поняття та ознаки держави

Поняття держави має багато аспектів, основними з яких є три:

держава як сукупність людей, території, на якій вони проживають, та наявність у межах даної території суверенної влади. У цьому розумінні термін „держава” є тотожним поняттю „країна”;

держава як організація політичної влади у соціально неоднорідному суспільстві, яка відображає, в першу чергу, інтереси домінуючих груп цього суспільства і за допомогою якої здійснюється управління суспільством;

держава як апарат публічної влади, державно – правові органи, що здійснюють державну владу;

Кожний із зазначених аспектів має сенс, а тому визначити загальне поняття держави, яке б відображало всі без винятку ознаки й властивості, характерні для кожного з його періодів у минулому, сьогоденні й майбутні, неможливо. Переважна більшість науковців вважає, що поняття держави найглибше розкривається через основні ознаки держави, які проявляються на всіх етапах розвитку.

До загальних ознак держави належать:

територія – певний простір (земний, повітряний, водний тощо), що є матеріальною основою існування держави. Сама територія не породжує державу, вона тільки утворює простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що тут проживає. Територіальна ознака породжує громадянство – юридичний зв’язок особи з даною державою, що виражається у взаємних правах і обов’язках.

населення – громадяни (піддані), які проживають на території держави;

суверенітет – політико-правова властивість держави, що виражає верховенство, повноту, неподільність державної влади на всій її території (внутрішній суверенітет), а також здатність держави бути незалежним суб’єктом міжнародних відносин (зовнішній суверенітет). Розрізняють суверенітет державний, народний, національний.

наявність спеціального апарату управління – системи державних органів, що здійснюють управління в державі й апарату легального примусу – збройні сили, армія, поліція, тюремні та ін. установи;

здатність видавати загальнообов’язкові юридичні норми, забезпечувати їх реалізацію;

офіційна система оподатковування й фінансового контролю;

єдина грошова система;

формальні реквізити – офіційні символи: прапор, герб, гімн;

мова;

столиця.

Держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу – світські, тобто такі, у яких розмежовані сфери дії церкви й держави. У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 р., сучасний Ватикан).

Серед значної кількості визначень держави найбільш прийнятним є таке визначення: держава – суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

Сутність держави

Розуміння держави неможливе без з’ясування її сутності.

Сутність держави – це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузько-класових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, незалежно від форми, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання („спільні справи”), без яких не може функціонувати жодне суспільство, забезпечує засобами транспорту й зв’язку, будує дороги, споруджує іригаційні системи, бореться з епідеміями, злочинністю, вживає заходи задля забезпечення миру та інші.

Сутність держави визначається двома складовими: 1) класовий аспект – захист інтересів економічно панівного класу, здійснення організованого примусу; 2) загальносоціальний аспект – захист інтересів усього суспільства, забезпечення суспільного блага, підтримка порядку, виконання інших загальносоціальних справ.

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства розрізняється в різні історичні періоди. Останнім часом у ряді цивілізованих держав Заходу у зв’язку з розвитком громадянського суспільства все більшого значення набуває загальносоціальна сторона державної діяльності, завдання забезпечення суспільного блага. У сучасних цивілізованих державах неможливо чітко розмежувати класи, відтак соціальні протиріччя втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності багатьох сучасних держав набув нових якостей, він характеризується, насамперед, прагненням подолати суспільні суперечності за допомогою соціального компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства. Саме тому, держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, яка представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність такої держави не позбавлена класового аспекту, однак він не настільки виражений як в експлуататорських державах – рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

Типологія держав

Розмаїття держав в історії людства і підходів до їх вивчення потребує певної упорядкованості, класифікації й систематизації на основі загальних ознак. Основу класифікації держав є поділ їх за типами.

Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, відображають відповідний рівень їх розвитку на певному історичному етапі. Типологія – це теорія про типи.

У сучасній науці найбільш поширеними є формаційний і цивілізаційний підходи до типології держав.

1. Формаційний підхід (К. Маркс). В основу формаційного підходу покладено поняття суспільно-економічної формації – історичного типу суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і зміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов’язується із встановленням закономірної залежності класової сутності держави від домінуючих у суспільстві економічних відносин. Відповідно до такого підходу виділяють наступні історичні типи держави: рабовласницький; феодальний; буржуазний (капіталістичний); тоталітарний (гітлерівська Німеччина); соціалістичний (комуністичний).

Класово-формаційний підхід до типології держав протягом тривалого часу був єдиним у науковій літературі СРСР, аж до 90-х років ХХ ст. Останнім часом більшого поширення набув цивілізаційний підхід.

2. Цивілізаційний підхід (Г. Кельзен, Коркунов, А. Тойнбі). В основу типології держав прихильниками цивілізаційного підходу покладено духовно-моральні й культурні чинники суспільного розвитку, а не тільки соціально-економічні умови життя суспільства.

На основі ступеня розвиту духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників розрізняють первинні й вторинні цивілізації. Первинні це ті, яким була притаманна командно-адміністративна система влади (Єгипет, Персія, Спарта, Афіни). Вторинні – держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки тобто сучасні держави, які характеризуються передусім правовою організацією влади. Прибічники цього підходу виділяють такі типи цивілізацій: місто-держава; єгипетська; китайська; цивілізація Межиріччя (Вавілон) (первинні цивілізації); західна; православна; слов’янська; далекосхідна; степова (вторинні). А. Тойнбі нараховує 21 цивілізацію.

Кожний із двох підходів має свої переваги і недоліки, оскільки акцентує увагу на одних і недооцінює інші чинники державності.