Відомо, що ідея народного представництва у здійсненні влади не завжди була пов'язана з виборами. У середньовічній Англії присяжні в суді приймали рішення від імені відповідного графства і розглядалися як його представники. Саме в судових установах знайшла своє застосування ідея представництва і через них проникла у політичні відносини, в організацію і діяльність парламенту. Важливим є те, що представництво за допомогою парламенту вже тоді почали пов'язувати з виборами. При цьому в XVI ст. деякі аглійські юристи називали парламент «представником народу».Проте середньовічний англійський парламент, як і станово-представницькі установи в інших країнах, не був органом народного представництва. Станове представництво істотно відрізнялоася від сучасного виборного представництва, яке за визначеням є народним.Передусім, ці відмінності стосуються самої суті представництва: між тими, кого представляють, і представниками (обраними членами станово-представницької установи) були встановлені зв'язки, прямо порівняні з тими, що виникають з цивільно-правового договору доручення. Іншими словами, мало місце представництво на здійснення влади за дорученням (мандатом). Обсяг, зміст і саме здійснення такого доручення залежали від волі поручителя, тобто відповідних виборців. Необхідно також враховувати, що вибори членів станово-представницьких установ значною мірою відрізнялися від сучасних. Станове представництво було історичним різновидом групового виборного представництва. У теорії конституційного права сучасне групове представництво визначають як реальне, або як представництво інтересів. Існують й інші його назви - «корпоративне», «куріальне представництво». Але завжди виникають питання щодо відносності критеріїв такого представництва. Зокрема, чому в тому чи іншому конкретному випадку представлені певні інтереси, і на яких підставах встановлена пропорція представництва різних інтересів. До того ж, ігнорується той факт, що згідно з принципом народного суверенітету влада належить усьому народові, а не різним або окремим групам. Тому групове представництво не отримало розповсюдження в практиці модерного парламентаризму. Сучасною формою виборного представництва у здійснення влади є народне представництво. В літературі зазначалося, що «ідея народного представництва вперше свідомо формується філософією ХVIII століття». Ідея народного представництва була підсумком прогресивного суспільно-політичного розвитку в ХVI-ХVII століттях. Саме в контексті цього розвитку її оцінював Б.М. Чичерін, який стверджував, що «народне представництво становить найвищий розвиток свободи».Ідеологічною першоосновою народного представництва слід вважати теорію народного суверенітету, що склалася до кінця ХVIII століття, яка визнавала носієм і джерелом влади народ, розумінню якого стали надавати сучасне значення. Сам народ розглядався як певне ціле і, одночасно, як сукупність громадян, кожен з яких, згідно з концепцією суспільного договору, наділений пропорційною частиною влади, яка може бути реалізована шляхом відповідного волевиявлення на виборах. Поєднання ідеї народного представництва з теорією народного суверенітету послугувало імпульсом до розвитку принципів загального і рівного виборчого права. Не менш важливу роль в оформленні та реалізації ідеї народного представництва відіграв її зв'язок з принципом поділу влади. Виразом цього зв'язку виступає парламент - загальнонаціональний представницький орган влади, якому, по суті, належить законодавча влада. Представництво, яке здійснюють депутати парламенту, ще у ХVIII столітті отримало назву народного представництва у зв'язку з тим, що засобом його конституювання є загальні (всенародні) вибори, а мандати депутатів за масштабом представництва визначені як вільні (загальнонародні). Тому парламент нерідко характеризують як орган народного представництва. Тим самим «у першому наближенні» народне представництво можна визначити як виборне представництво у здійсненні влади, в умовах якого політичним поручителем є народ як сукупність виборців (виборчий корпус) або як сукупність усіх громадян, а політичним повіреним - кожен із депутатів парламенту. При цьому представницький характер парламенту віддзеркалює не умовний його мандат, який начебто становить суму мандатів депутатів, а природу депутатського мандата в колегіальному вимірі. Таке визначення видається історично обумовленим, оскільки інститут парламенту (органу законодавчої влади) і теорія парламентаризму, включаючи ідею народного представництва, почали формуватися в умовах монархічної держави, де відсутній інститут виборного глави держави. Саме ж відповідне представництво набуває характеру народного у зв'язку із загальними і прямими виборами депутатів. Непрямі вибори членів верхніх палат парламентів, прийняті, зокрема, у деяких пострадянських країнах, об'єктивно не забезпечують такого характеру, і про таке народне представництво можна говорити лише як про опосередковане явище. Примітно, що Ш. Монтеск'є визначав як «народні» тільки нижні палати парламентів. У зв'язку із запропонованим визначенням народного представництва виникають питання, як співвідносяться з ним інститути президента, обраного на загальних виборах, а також представницьких органів місцевого самоврядування (місцевих представницьких органів влади) та обраних посадових осіб місцевого самоврядування, і чи не є це визначенням вузьким і тому недостатнім.Вже давно у професійній свідомості юристів укорінився підхід, згідно з яким однією з ознак будь-якого представницького органу влади є виборність, причому йдеться насамперед про прямі вибори. Іншою ознакою, що обумовлює особливості роботи представницького органу, є колегіальність. Такий підхід, зокрема, характеризував теорію радянського будівництва. З іншого боку, він поширений у розвинених країнах, незалежно від прийнятої форми державного правління. Варто зазначити, що відсутність у сучасних монархіях інституту виборного глави держави не визначає ступінь демократичності держави і не є індикатором щодо представницької демократії. Визначаючи президента як одноосібний орган державної влади (один із вищих органів держави) або як вищу посадову особу держави, слід констатувати наявність у нього мандата. У разі обрання президента на загальних виборах такий мандат має всенародний характер, а, враховуючи відсутність практики відкликання президента виборцями, - вільний характер. Проте наявність у президента відповідного мандата не надає йому ознак представницького органу у зв'язку з відсутністю ознаки колегіальності.Саме колегіальність, що дотично відображає різноманітність існуючих у суспільстві політичних інтересів, які покликані реалізовувати депутати парламенту та їх групи, забезпечує парламенту властивість органу народного представництва. Ця властивість також притаманна установчим зборам, сформованим за результатами загальних виборів і призначеним для прийняття конституції або для її ревізії. Обраний на загальних виборах президент прямо співвіднесений з поняттям народного представництва, насамперед, у зв'язку з характером мандата, однак органом народного представництва він не є. По-іншому співвідносяться народне представництво й інститут представницьких органів місцевого самоврядування, а також обрані на прямих виборах посадові особи місцевого самоврядування (в Україні - сільські, селищні і міські голови). При цьому слід враховувати, що в країнах Західної Європи та США відповідні органи і посадові особи асоціюються з виконавчою владою, і питання про вищезгадане співвідношення зазвичай не виникає. В Україні такі органи та посадові особи визначаються як суб'єкти (носії) місцевого самоврядування, яке нерідко розглядають як вид публічної влади, відмінний від влади державної. Звідси парламент і президент - це органи державної влади, а місцеві ради такими не є. Таке розмежування ускладнює вирішення питання про співвідношення народного представництва і представницьких органів місцевого самоврядування. Однак відповідь на це питання слід шукати у масштабі і характері представництва, здійснюваного відповідними органами і посадовими особами. Очевидно, що функції органів місцевого самоврядування визначаються потребами населення адміністративнотериторіальних одиниць, де ці органи створені і функціонують, і орієнтовані на вирішення так званих місцевих справ. «Загальнонаціональні справи» зазвичай вимагають політичних рішень, приймати які уповноважені вищі органи держави, зокрема парламент і президент. Із викладеного витікає, що представницькі органи місцевого самоврядування не мають прямого стосунку до народного представництва. Масштаб і характер мандатів депутатів місцевих рад по суті вказують на місцеве (локальне) представництво або, використовуючи термінологію Конституції України, - представництво територіальних громад.На увагу заслуговує і питання щодо відмінностей між сучасним виборним (народним) представництвом і здійсненням влади на його основі. Навіть серед вчених-юристів поширене уявлення, за яким обрані представники здійснюють владу, делеговану виборцями. Але обрання представників не означає делегування влади у вигляді відповідних повноважень. Ці повноваження встановлюють у законодавстві, що дає підстави порівнювати народне представництво з представництвом за законом. Як писав ще у XVIII столітті Е. Сійєс, представники «здійснюють цю владу не за власним правом, а за чужим правом, за правом суспільства, яке довірило їм свою владу».

представництво монтеск'є влада

ВИСНОВОК

Монтеск'є мріяв про класовий компроміс буржуазії і феодально-аристократичної влади. Відстоюючи монархічний принцип, Монтеск'є виходив з інтересів буржуазної верхівки. Він пише, що не можна мислити собі монархічне правління без наявності привілейованої меншості, без багатих купців, підприємців і родовитого дворянства. Однак він виступає за буржуазно-демократичні свободи і вимагає, щоб монархічна влада з належною повагою відносилася до народу. Монархічний лад повинен гарантувати кожному мінімум політичних свобод. Правитель не має права ображати підлеглих і порушувати закони. Монтеск'є орієнтувався на революцію зверху, на прогресивне законодавство. Відштовхуючись від проблеми політичної свободи вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею. Доктрина, створена Ш. Монтеск'є, не обмежується відокремленням трьох гілок влади і показом небезпеки їхнього з'єднання в руках однієї особи або органа. Не менше важлива й інша сторона цієї доктрини-міркування про те, чи не призведуть розчленовування влади і їхньої взаємної збалансованості до паралічу влади, до безвладдя, при котрих також неминучі руйнаціядержави і загибель свободи. Запобігти подібному розвитку подій можуть; узгодженість і взаємодія влади. У доктрини поділу влади виявилася непроста доля. Вона одержала широке визнання і підтримку з боку самих прогресивних сил, стала одним із головних постулатів демократичної конституційно-правової теорії. Нарешті, вона знайшла свій прямий відбиток і закріплення в основних законах передових держав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала головним конституційним принципом практично всіх держав світу.