Наприкінці XVII ст. система привілеїв зазнавала все більшої критики, особливо після широкого розповсюдження книгодрукування. Істотним недоліком системи привілеїв як форми охорони прав друкарів та розповсюджувачів книг полягав у тому, що зазначені привілеї захищали права лише друкарів. Поза межами цієї охорони залишалися самі автори творів. Весь прибуток діставався лише підприємцям-книговидавцям. Автор міг лише продати за певну ціну свій твір книговидавцеві. На одержаний ним прибуток від продажу автор книги права не мав. Це викликало справедливе обурення авторів творів, і вони стали більш рішуче відстоювати свої права.

У 1709 р. королева Анна змушена була прийняти спеціальне положення про захист прав авторів - Статут королеви Анни, що визнаний першим положенням про авторське право. Основним завданням цього закону було забезпечення автору книги виключного права на її опублікування протягом 14 років від дати першої публікації. Це право автор зазвичай передавав продавцеві книжок [19].

Закон наголошував на охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів, а практичну вигоду одержали перш за все видавці та продавці книжок. Закон також встановлював умову про реєстрацію та депонування. Опубліковані книжки потрібно було зареєструвати в Центрі книговидавців, а примірники - депонувати для використання університетами та бібліотеками.

Не зважаючи на прийняття в Англії цих положень, права авторів та винахідників у більшості країн Європи ще залишалися нечітко визначеними, а сама система привілеїв демонструвала свою непридатність до регулювання цих прав.

2. Подальша еволюція концепцій права інтелектуальної власності у XVIII-XX ст.

Велика Французька революція відмінила всі привілеї, в тому числі привілеї книговидавців. Конституційна асамблея Франції декретом 1791 р. надала автору право на публічне виконання твору (будь-яке опублікування) протягом усього його життя і 5 років після його смерті спадкоємцям або іншим правонаступникам. Того ж року був виданий закон, в якому зазначалося, що кожна нова ідея, корисна для суспільства, належить її автору, і було б обмеженням прав людини не розглядати такий винахід як власність його творця. Цими двома декретами в Франції були закладені основи авторського права. В них уже йшла мова про права автора, а не видавців, як це було передбачено Статутом Анни.

Трохи раніше, а саме 14 липня 1787 р. у Франції був виданий закон, що захищав права тих, хто малював візерунки для тканин: "Необхідно, щоб вони були впевнені в можливості забезпечити свої права,- а тому відтепер кожен художник, який виконав певні формальності буде отримувати захист". Досить було перенести цю ідею на винаходи, щоб отримати чисту форму обов'язкового патенту. Це і було зроблено в законі 7 січня 1791 р. Під обов'язковим слід розуміти протилежність таким, що дотепер видавалися за розсудом монарха.

Власне перші згадування про інтелектуальну власність відносяться саме до часів Великої французької революції XVIII ст. Наприкінці XVIII - у XIX столітті відбулося закріплення у французькому законодавстві понять «літературна власність», «промислова власність» та «інтелектуальна власність». В законах декількох штатів США, законодавстві Саксонії, Пруссії, Данії, Норвегії та ряду інших країн авторське право визначалось як найсвятіший вид власності [1, с.38].

З кінця XVIII ст. у юридичній літературі утвердився підхід до права на результати творчої діяльності як право власності. Такий підхід, по-перше, спирався на теорію природного права, а по-друге, був зумовлений розквітом капіталістичних відносин, коли необхідним став вільний обіг прав на результати інтелектуальної діяльності. В той час право власності здавалось найкращою правовою конструкцією, яка б могла чітко визначити та забезпечити панування творця та правовласника над результатом інтелектуальної діяльності, забезпечити “святість” та “недоторканість” об'єктів інтелектуальної праці.

Філософи-просвітники - Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, П. Гольбах та інші - сформулювали теорію природного права. Згідно з основними ідеями цієї теорії, сукупність певних прав людині надає сама природа, а ці правила та цінності, права та принципи через саме своє природне походження не залежать від їх законодавчого визнання або невизнання в конкретній державі. Звідси і людина має невід'ємне природне право на будь-який результат своєї творчої діяльності [14, с.16].

Проте подальший розвиток права інтелектуальної власності виявляв все більше відмінностей та протиріч між правом власності і правами на результати інтелектуальної діяльності. Особливо гостро це відчувалось в авторському праві. З'явились філософські концепції, які вбачали в останньому не просто форму власності, що забезпечує автору або суб'єкту права майнові вигоди. Їх основоположником став І. Кант (1724 - 1804), який розвинув ідеї своїх попередників. Так, філософ, а пізніше і його послідовники вбачали в авторському праві не просту форму власності, яка захищає економічну або матеріальну цінність, а продовження самої особистості автора, цінність, по відношенню до якої він має право в силу природної справедливості та яку слід охороняти як частку його особистості. Саме ця концепція мала в подальшому суттєвий вплив на розвиток авторського права у континентальній Європі, призвівши до виникнення так званих «droit moral» - моральних або немайнових прав автора.

Визнання особистих немайнових прав авторів результатів інтелектуальної творчої діяльності зародилося в Європі на основі розроблених в Німеччині філософських концепцій. Великий вплив на розвиток особистих немайнових прав зробила імматеріальна теорія одного з відомих авторитетів патентного права Німеччини Й. Колера. Вчений запропонував виділити особистісно-правові елементи з авторського і патентного права і віднести їх до особистих прав. Основна ідея імматеріальної теорії полягає в тому, що людина вкладає в творчий результат частину себе самого, і тому будь-яке посягання на цей результат повинно розглядатися як посягання на особисті права його творця [4, с. 28-33].

Розробляючи цю теорію в рамках патентного права Німеччини, Й. Колер пропонував вважати, що права винахідника на винахід, у тому числі імматеріальне право, виникають з моменту створення винаходу [16, с. 122]. Однак чіткого визначення складових частин імматеріального права Й. Колер не надавав.

З природно-правовою теорією була тісно пов'язана теорія особистих прав німецького правознавця О. фон Гірке (1841 -1921). Право автора і винахідника, за Гірке, є частиною його особистості, її творчого початку, воно таке же природне, як і право на індивідуальність, життя, ім'я, свободу і інші природні права. Навіть у разі отримання патенту або публікації твору воно зберігається як єдине право конкретного індивіда [3, с.153-155].

О. Гірке розглядав категорію особистих прав як ті, що мають особливе місце в загальній системі права і є, як правило, цивільними правами. Право на мистецькі твори, що складається з авторського і патентного права, він відносив до різновиду таких прав. Він вважав, що, хоча історично ці права спочатку отримали охорону своєї майнової складової, їх основним змістом все ж є особисте право автора зберегти свій твір у таємниці або повідомити про нього суспільству.

Опонентом О. Гірке у XIX ст. став бельгієць Е. Пікар, автор так званої «теорії інтелектуальних прав». Він вперше в 1879 році ввів в науковий обіг поняття «інтелектуальні права», які визначив як права, не пов'язані з класичною тріадою римського права - речових, зобов'язальних і особистих прав.

Його теорія ґрунтується на ідеї про те, що весь комплекс прав інтелектуальної власності істотно відрізняється від права власності на речі і є правом sui generis, тобто правом особливого роду. Пікар підкреслював, що інтелектуальні права мають принципові відмінності від права власності на річ, що полягають в особливостях використання, обсягу охорони і територіальній дії. На відміну від представників теорії особистих прав Е. Пікар вважав, що інтелектуальні права складаються з двох елементів: особистого немайнового елементу та майнового економічного елементу [8, с.24-26].

Багато прихильників та послідовників цієї теорії виступають навіть проти використання терміну “інтелектуальна власність”. Так, Ескарра, Рольт і Хепп, зважаючи на нематеріальний характер авторських, які неможливо віднести ні до категорії речових прав, ні до категорії особистих прав, пропонують створити третю категорію прав, так звані «інтелектуальні права», які можуть бути лише привласнені, але не є інтелектуальною власністю [16, с. 503].

Прихильники теорії промислової власності прагнуть довести схожість юридичних елементів промислової власності і майнової. Їх аргументи можна поділити на дві групи відповідно до двох основних конструкцій права власності: позитивної і негативної.

Перші посилаються на всеосяжний позитивний характер права власності. «Право власності дозволяє власнику розпоряджатися річчю, як йому завгодно: чи не те ж ми бачимо і в праві винахідника?» - кажуть вони. Так, Крамер, Ерзенлор пишуть: «Власність є повна правова влада над фізичним об'єктом, а літературна власність є настільки ж повною правовою владою над інтелектуальним об'єктом» [16, c. 505].

Другу групу складають ті аргументи, які виходять з негативної конструкції абсолютних прав. Вони зводять зміст права власності до безлічі обов'язків утримання всіх третіх осіб по відношенню до об'єкта власності. «Підставою речової власності є солідарний обов'язок третіх осіб утримуватися від втручання у сферу власника; інтелектуальна власність може бути приведена до тієї ж самої конструкції; бо автор має право вимагати від сторонніх осіб не будь-яких позитивних дій, а лише стриманості по відношенню до об'єкту власності» [16].

Ототожнення права автора на продукт інтелектуальної творчості із правом власності на матеріальні об'єкти є наслідком таких міркувань: праця людини створює матеріальні блага, речові і духовні результати праці, тому всі вони засновані на одному і тому ж факті. Отже ці результати праці є власністю особи, яка їх створила. Якщо творчий результат виникає внаслідок праці творця, то він має право поступати з ним як завгодно: опублікувати чи засекретити, використати самому чи передати для використання іншим особам чи зовсім знищити. Відповідно ніхто не вправі перешкоджати власнику у здійсненні його права.

Незважаючи на деякі відмінності, згадані теорії можна віднести до групи природно-правових, оскільки всі вони виходили з принципу появи права на результат інтелектуальної діяльності від моменту створення інтелектуального продукту. При цьому роль держави у виникненні інтелектуальних прав практично не враховується.

На інших засадах побудована договірна або контрактна теорія. Головну роль у виникненні інтелектуальної власності вона відводить державі. Договірна теорія розглядає видачу патенту як договір між державою в особі патентного відомства і винахідником творцем. За цим договором винахідник передає свій винахід державі, а взамін отримує монополію на використання запатентованого винаходу.

Таким чином представники цієї теорії (Ренуар, Майні) виходили з того, що ідея є власністю винахідника і для того, щоб він міг цю ідею використовувати особисто, він укладає з суспільством договір, за яким зобов'язується відкрити свій секрет, а взамін отримує право монопольного використання. В результаті такого договору суспільство отримає нові знання, які збагачують науку і техніку, а винахідник отримує монополію на винахід і можливість компенсувати витрати на створення результату творчої діяльності.