З огляду на двоїсту природу права інтелектуальної власності можна сказати, що виключні права стосуються саме майнової складової таких прав, оскільки саме з нею пов'язане комерційне використання результатів інтелектуальної діяльності. Особисті ж немайнові права є невітчуджуваними від їх автора і мають абсолютний характер, тобто не обмежені у часі і просторі. Але водночас, майнові і особисті немайнові права перебувають у тісному взаємозв'язку і не можуть бути штучно виокремлені з єдиного інституту інтелектуальнох власності. Так, наприклад, право авторства, яке є особистою немайновою складовою авторського права, завжди супроводжує інтелектуальний продукт навіть за умови передачі майнових прав іншим особам [2, с. 125].

Прихильники концепції виключних прав вбачають в об'єктах права інтелектуальної власності принципово іншу природу, яка потребує спеціального регулювання. Вони впевнені, що виключні права мають свої видові ознаки та специфічний юридичний зміст [22, с. 7-9].

Отже, дискусія з приводу характеру права інтелектуальної власності триває і сьогодні. Представники теорії виключних прав вказують на суттєві відмінності між правом на результати інтелектуальної діяльності і традиційним правом власності і, як наслідок, на неможливість їх ототожнення. Ті ж дослідники, які визнають пропрієтарну теорію, вказують на те, що відмінностей між виключним правом і правом власності по суті немає, а справа лише в розставленні акцентів. Обидві концепції мають своїх прихильників і опонентів і обидві знайшли своє відображення в світовій практиці та національних законодавствах.

інтелектуальний власність авторський право

4. Практичний аспект застосування теорій прав інтелектуальної власності в сучасному світі і в Україні

Поняття «інтелектуальна власність» почало широко вживатися з 1967 року, коли в Стокгольмі на дипломатичній конференції була створена Всесвітня Організація Інтелектуальної Власності. У пункті 8 статті 2 Конвенції, що засновує ВОІВ, зазначається, що інтелектуальна власність включає права, що відносяться до: літературних, художніх і наукових творів; виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо - і телепередач; винаходів у всіх областях людської діяльності; наукових відкриттів; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень; захисту проти недобросовісної конкуренції, а також всіх інших прав, що відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній, художній областях [15, с. 235-235].

Відповідно до Угоди про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS), що була підписана в рамках ГАТТ у 1993 р., до інтелектуальної власності відносяться: авторське право і суміжні права, товарні знаки, географічні позначення, патенти, промислові зразки, топології інтегральних мікросхем, охорона закритої інформації [28].

Можна побачити, що в міжнародному законодавстві, в національних нормативно-правових актах, так само як і в літературі, немає єдності поглядів щодо визначення права інтелектуальної власності. У світовій практиці взагалі термін «інтелектуальна власність» набув обмеженого поширення в національних законодавствах окремих країн. У більшості європейських країн з континентальною системою права застосовується термін «виключне право», а сам термін «інтелектуальна власність» використовується в назвах міжнародних договорів та міжнародних організацій. Навіть у Франції, де в 1992 році був прийнятий узагальнюючий юридичний документ - Кодекс інтелектуальної власності, використовується змішана термінологія [25].

Причому англосаксонська правова система більш схильна до того, щоб розглядати право інтелектуальної власності як право власності, а для романо-германської або континентальної більш характерним є визнання його специфічним правом на об'єкт інтелектуальної праці, що складається із майнового та особистого немайнового права.

З огляду на українське законодавство можна сказати, що в ньому знайшли своє відображення обидві концепції права інтелектуальної власності: і пропієтарна, і викличних прав.

Положення Конституції України у ст. 41 закріплюють право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Таке формулювання фактично ототожнює поняття «права інтелектуальної власності» і права власності, оскільки так само, як і для речей, передбачає для результатів інтелектуальної творчої діяльності можливість володіти, користуватися і розпоряджатися. Між тим, переважна більшість нормативно-правових актів України закріплює виключні права на результати творчої діяльності, в тому числі й чинний Цивільний Кодекс України, який вперше об'єднав норми, що стосуються охорони прав на результати творчої інтелектуальної діяльності в окремій книзі (книга 4). Ще у проекті ЦК України за особами, яким належать такі нематеріальні блага, як твори літератури, науки і мистецтва та суміжні права, винаходи і корисні моделі, промислові зразки та інші, були закріплені виключні права на використання, які означали, що використання результатів творчої діяльності та засобів індивідуалізації третіми особами може здійснюватися тільки за згодою правоутримувача [17, с. 69].

У ст. 418 ЦК України закріплено, що права інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законами. Таким чином законодавець залишив відкритою дискусію щодо сутності поняття права інтелектуальної власності, визначивши цей термін як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений законом [29]. Останнє положення не можна трактувати як ствердження права власності на зазначені результати, оскільки вказано: «право особи», а не «право власності особи».

Крім того, ст. 419 ЦК України, що вказує на співвідношення «права інтелектуальної власності» і «права власності», визначає їх як незалежні одне від одного, а перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає перехід права власності на річ, і навпаки [29].

Як свідчать публікації періоду прийняття нині чинного ЦК України, серед розробників та спеціалістів у сфері інтелектуальної власності виникли досить гострі суперечки у визначенні природи інтелектуальних прав та їх змісту. Чітка позиція розробників ЦК України щодо природи інтелектуальних прав як виключних прав, не була сприйнята законодавцем [17, с.70].

О. Підопригора, зокрема, згадував, що для робочої групи це питання стало серйозною проблемою. Одна група вчених вважала, що автору належить виключне право на його використання, інша - що автору належить право власності на результат. Такі розбіжності характерні не лише для законодавства України. Так, у більшості країн патентне законодавство надає винахіднику виключне право на використання результату. Це право є товаром і, отже, об'єктом цивільного обороту. Воно може продаватися і заповідатися, тобто прирівнюватися до права власності. Однак термін «право власності» в законодавстві цих країн щодо об'єктів інтелектуальної власності не вживається. В інших країнах (Велика Британія, Іспанія, Португалія, Франція, США тощо) результати інтелектуальної діяльності визнаються об'єктами права власності [17, с. 63].

Існує також дискусія з приводу виключення із законодавства терміну “право інтелектуальної власності”. Деякі юристи вважають, що цей термін виявляється неточним, оскільки не відповідає сутності особливого права на результати інтелектуальної діяльності. Вони наголошують на необхідності замінити його в законодавстві на більш точний - виключні права. Інша сторона вважає, що це не є необхідним за сучасних умов, а доцільно залишити цей термін у законодавстві як умовний, під яким розуміти виключні права на результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації. У світі не всі країни визнають теорію виключних прав, а ті, що визнають, досить вільно оперують у своєму законодавстві термінами “право інтелектуальної власності” та “виключні права”. Міжнародні конвенції оперують поняттям “інтелектуальна власність”, хоча наповнюють його змістом виключних прав [13, с.35-36].

Висновки

На основі проведеного дослідження генезису та еволюції теорії прав інтелектуальної власності можна зробити наступні висновки:

1. Основи права інтелектуальної власності було закладено ще в античні часи. Першою теоретичною концепцією прийнято вважати теорію привілеїв, що характеризує погляди на право власності європейських країн у XII -XVIII ст.

2. За часів надання привілеїв, що видавалися за волею суверена окремим особам за корисність їх винаходів для держави, ще не було чітко оформленого механізму надання і закріплення прав на результати інтелектуальної діяльності. З часом система привілеїв призвела до масових зловживань і вичерпала себе.

3. Велика Французька революція відмінила всі привілеї і ознаменувала собою початок нового етапу у розвитку права інтелектуальної власності. У Французьких декретах 1791, 1793 рр. було закладено основи авторського права і вперше використано термін «інтелектуальна власність». У період з XVIII по XIX ст. в Європі з'являються різні погляди щодо визначення права інтелектуальної власності. Так, велика група природно-правових теорій (теорія прав власності, теорія особистих прав, теорія промислової власності, імматеріальна теорія) виходила з принципу появи права на результат інтелектуальної діяльності від моменту створення інтелектуального продукту. Водночас серед зазначених підходів існують розбіжності у визначення складових права інтелектуальної власності. Інші концепції, такі як контрактна (договірна) теорія, деліктна, рентна теорія, теорія інтелектуальних прав, теорія вічної промислової власності наголошують на необхідності обов'язкової регламентації прав інтелектуальної власності, але вони відрізняється одна від одної шляхами закріплення цих прав та поглядами на мету існування таких прав.

4. Не зважаючи на багатоманітність теоретичних підходів щодо трактування прав інтелектуальної власності, сьогодні всі вони фактично зводяться до двох: пропрієтарної теорії і теорії виключних прав. Представники першої визначають зміст права інтелектуальної власності так само, як він визначається у традиційному праві власності, тобто зводять правомочності суб'єкта таких прав до класичної тріади власності. Прихильники теорії виключних прав наголошують на неможливості ототожнення цих понять, звертаючи увагу на особливості права інтелектуальної власності (на нематеріальну природу об'єктів такого права, обмеженість його у часі та просторі, негативну спрямованість, подвійну природу та ін.). Дискусія між представниками цих двох теорій триває і до сьогодні.

5. Розбіжності у розумінні і трактуванні права інтелектуальної власності знайшли своє відображення у законодавчій практиці. Термін «інтелектуальна власність» набув обмеженого поширення в національних законодавствах окремих країн і використовується переважно в назвах міжнародних договорів та міжнародних організацій. Країни англосаксонської правової системи розглядають право інтелектуальної власності переважно як право власності, а для країн континентальної більш характерним є визнання його виключним правом.

6. Українське законодавство дає змогу сказати, що поки не сформувалася єдина думка щодо визначення права інтелектуальної власності та чітке визначення правомочностей суб'єктів цього права. Так, положення Конституції передбачають можливість володіти, користуватися і розпоряджатися результатами інтелектуальної творчої діяльності, Цивільний Кодекс визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності, що фактично залишає дискусію відкритою.

Список використаної літератури