Правова природа заходів процесуального примусу мало досліджена в теорії цивільного процесуального права. Сьогодні чітко прослідковується два основних підходи в дослідженні цього правового явища. Сутність одного підходу полягає в тому, що заходи процесуального примусу розглядаються як міра цивільної процесуальної відповідальності. Зокрема, С.В. Васильєв зазначає, що цивільна процесуальна відповідальність це застосування судом мір процесуального примусу або інших санкцій до учасників цивільного судочинства та інших осіб за умов та в порядку, передбаченому ЦПК.

Інші дослідники вважають, що у ЦПК України 2004 р. законодавець відійшов від концепції наявності цивільної процесуальної відповідальності як особливого виду юридичної відповідальності, що була реалізована в попередньому ЦПК України 1963 р. Вони вважають, що чинний ЦПК України закріплює в своїх нормах лише заходи процесуального примусу, які не встановлюють додаткових обов'язків осіб. Заходи ж відповідальності, що передбачають покладання на правопорушника нового обов'язку (наприклад, відшкодувати збитки, сплатити штраф, відбути адміністративний арешт), повністю винесені за межі норм цивільного процесуального законодавства [19, с.454-455].

Отже, на нашу думку, основний зміст дискусії слід розглядати в площині - по-перше, чи існує цивільна процесуальна відповідальність; по-друге, чи є заходи процесуального примусу складовою цієї самої цивільної процесуальної відповідальності.

Слід зазначити, що наявність інституту цивільної процесуальної відповідальності неоднозначно розцінювалось науковцями і до прийняття нового ЦПК України 2004 р. Одні автори вважали, що процесуальної відповідальності в її чистому вигляді існувати не може, а є звичайна матеріальна або адміністративна відповідальність, яка виникає у зв'язку з порушенням процесуального законодавства.

Інші вважали, що інститут цивільної процесуальної відповідальності має повне право на своє існування, оскільки структура цивільних процесуальних відносин буде неповною, якщо виключати такий її компонент як юридична відповідальність.

С.В. Васильєв вважає, що галузева самостійність цивільного процесуального права є важливим доказом існування процесуальної відповідальності. Свою позицію він обґрунтовує посиланнями на О.С. Иоффе, М.Д. Шаргородського, які свого часу зазначали, що наявність самостійного різновиду юридичної відповідальності, як правило, свідчить про галузеву самостійність поєднаних між собою правових норм. Зокрема, вони писали, що юридична відповідальність може бути результатом порушення будь-якої норми, незалежно від того, до якої галузі права остання належить [12, с.19-20].

Отже, всі учасники цивільного судочинства мають добросовісно виконувати процесуальні обов'язки і своїми діями або бездіяльністю не порушувати процесуальних прав інших осіб. В разі порушення встановлених в суді правил або протиправне перешкоджання здійснення судочинства тягне застосування заходів процесуального примусу, якими є: попередження; видалення із залу судового засідання; тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; привід свідка (ч.1 ст.91 ЦПК України).

Важко погодитися з однозначним звуженням змісту поняття "заходи процесуального примусу" виключно до процесуальних дій. Тобто видалення із зали судових засідань (ст.92 ЦПК України), тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (ст.93 ЦПК України) та привід свідка (ст.94 ЦПК України), очевидно, є безумовними активними діями суду, що чітко регламентовані законодавцем. Поряд із цим, такий різновид заходів процесуального примусу, як попередження (ст. 92 ЦПК України), такої однозначності не має. Зокрема йдеться про те, що згідно зі ст.92 ЦПК України попередження уособлює своєрідне поєднання дієвості і бездіяльності, тобто має подвійний характер, що виражається, з одного боку, у висловленні судом словесного формулювання - безпосереднє попередження, з іншого боку, у певному морально-психологічному впливі на свідомість порушника порядку в залі судових засідань [13, с.72].

Дослідники цивільного процесуального права одностайні у відтворенні цього законодавчого визначення, автоматично дублюючи окреслені лексикологічні неточності та суперечливі моменти. Так, С. В. Васильєв підкреслює, що заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [11, с.73].

А.В. Цихоцький залежно від характеру заходів примусу поділяє їх на заходи відповідальності, заходи захисту правопорядку та превентивні заходи [13, с.75].

Як поширені обставини, які ускладнюють досягнення цілей правосуддя, дослідники називають "процесуальні порушення" (Н.А.Чечіна, І.М. Зайцев, В.В.Бутнєв, Г.Н. Вєтрова, О.Г. Новіков, О.Н. Єрмаков та ін.), "правові аномалії" (Н.В. Кузнєцов), "зловживання цивільними процесуальними правами" (А.В. Юдін), "перешкоджання здійсненню правосуддя з боку осіб, які приймають участь у справі" (А.І. Приходько). Всі ці категорії відбивають явища єдиної природи - несумлінну поведінку учасників процесу.

E.E. Доброхотова додержується позиції, що єдиною мірою специфічної цивільної процесуальної відповідальності є судовий штраф, який є мірою юридичної відповідальності у вигляді грошового стягнення, що накладається судом (а на стадії виконавчого провадження - і органом виконання) у випадках, порядку і розмірі, передбачених законом. Такий підхід є занадто вузьким та не відповідає на запитання про те, чому інші несприятливі процесуальні наслідки порушення процесуальних норм, що мають форму державного примусу та інші ознаки юридичної відповідальності, не можна вважати заходами цивільної процесуальної відповідальності. Тим паче, якщо формалізувати підхід до юридичної відповідальності, то й судовий штраф можна, наприклад віднести до заходів адміністративної відповідальності. Але такий усічений підхід є неприйнятним ані в теоретичному, ані в практичному сенсі.

Навіть якщо помилитися із віднесенням того чи іншого заходу до специфічного виду процесуальної відповідальності, негативні наслідки такої кваліфікаційної дії будуть набагато меншими, аніж сприйняття тих чи інших порушень процесуального законодавства як поведінки, яка не тягне несприятливих наслідків для правопорушника у формі відповідальності. В свою чергу визначення негативності того чи іншого процесуального наслідку потребує з'ясування питання про те, чи має він саме негативний аспект, а не простою формою реалізації процесуальних норм? При цьому вже сама постановка запитання про таку негативну дію дає можливість реально оцінити ефективність процесуального законодавства. Адже такий аналіз потребуватиме дослідження обмежень на порушення порядку судочинства, перешкод на шляху оперативності, доступності та справедливості судового розгляду, що можуть бути кваліфіковані у осіб, які порушують процесуальні зобов'язання.

В.В. Бутнєв, крім судових штрафів, до заходів процесуальної відповідальності пропонує відносити позбавлення процесуальних прав.

О.Г. Столяров вбачає цивільну процесуальну відповідальність в накладенні штрафу або обов'язку по відшкодуванню судових витрат, а також в застосуванні наслідків у вигляді зміни процесуального положення суб'єктів відповідальності або в зобов'язанні здійснити певні дії (наприклад, направлення справи для перегляду судом нижчої інстанції при порушенні ним норм процесуального права), що мають процесуальний характер.

На думку І.М. Зайцева, заходи процесуальної відповідальності охоплюються штрафами, компенсаційними заходами, несприятливими процесуально-правовими наслідками незаконної діяльності, застосуванням цивільних процесуальних фікцій.

Процесуальні фікції визначає серед заходів процесуальної відповідальності й О.Г. Новиков, який додає до цих заходів також процесуальні штрафи, судові витрати, відмову в ухваленні заяви про відведення, відмову у відновленні пропущеного процесуального терміну, розгляд справи у відсутності відповідача і відмову в ухваленні нових доказів. За такого підходу, як видається, змішується форма та зміст процесуального заходу. Зокрема, процесуальна фікція не має визначеного змісту, а тому не можна встановити її характеристики та взагалі умістити у систему заходів примусу.

М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник зазначають, що під фікцією розуміють використання в певних цілях положення, яке не відповідає дійсності. У процесуальному праві при доведеності певного фактичного складу завідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки. Процесуальна фікція повністю звільняє особу від доказування обставини, яка фікцією визнається за існуючу.

Хоча у такому розумінні міститься певна неточність, пов'язана із тим, що процесуальна фікція цілком може виявитися вірним відображенням реальної дійсності, справжніх обставин у справі, але загалом можна помітити вірний орієнтир у розумінні значення фікції для процесуальних відносин. Адже за такого розуміння процесуальна фікція може бути визначена в умовах, коли, наприклад, неявка однієї із сторін або ненадання певних доказів виступає формою підтвердження доказової сили твердження іншої сторони. По суті, у цьому випадку реальна доказова сила може виступати несправжньою, але такою, що визнається юридично значимою.

Вивчаючи цивільну процесуальну відповідальність, І.М. Лукіна описала її ознаки, серед яких вказала на специфіку заходів процесуального примусу: вони знаходить свій прояв у тому, що пов'язані з позбавленням правопорушника суб'єктивного цивільного процесуального права чи покладанням на нього нового або додаткового обов'язків [17, с.163-164].

1.2 Підстави та порядок застосування заходів процесуального примусу

Заходи процесуального примусу є формою цивільної процесуальної відповідальності учасників процесу за невиконання процесуальних обов'язків.

Суб'єктом відповідальності може бути будь-яка особа, незалежно від її процесуального статусу, а також особи, які не беруть участь у справі (глядачі, журналісти, охоронці, помічники тощо).

Метою застосування заходів процесуального примусу є припинення правопорушення та стимулювання правопорушника до належного виконання процесуальних обов'язків.

Підставою застосування заходів процесуального примусу є порушення встановлених в суді правил, в тому числі і тих, які встановлюються безпосередньо судом, або протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства.

Встановленими в суді правилами є закони та підзаконні нормативні акти загального характеру, що регулюють діяльність суду та державних установ загалом, правила розпорядку конкретного суду, правила, що визначають пропускний режим, інші локальні нормативні акти, затверджені головою суду чи зборами суддів відповідного суду.

До правил суду належать також і ті, які встановлені головуючим для конкретної справи чи судового засідання. Наприклад, порядок дослідження доказів, черговість допиту свідків, правила користування засобами зв'язку та технічними засобами, місце для розташування телевізійних камер тощо.