Виникають запитання: чи узгоджується тимчасове вилучення документів із банку з процедурою розгляду судами справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (статті 287-290 ЦПК)? Чи може поширюватись такий захід процесуального примусу на нотаріусів, які можуть бути стороною у справі? Чи узгоджується він із Законом України "Про нотаріат", яким передбачено нотаріальну таємницю (ст.8 Закону України "Про нотаріат")? Нотаріуси на вимогу суду повинні подавати довідки, тобто лише інформацію про вчинені нотаріальні дії? Наприклад, реєстр вчинюваних нотаріальних дій не може навіть тимчасово вилучатися судом, оскільки від наявності цього реєстру залежать права інших осіб, які можуть звернутися до нотаріуса за витребуванням дубліката нотаріального акта.

У зв'язку з цим, на думку авторів, у ЦПК повинна мати місце норма, яка передбачала б винятки із загального правила щодо неможливості застосування такого заходу процесуального примусу, як тимчасове вилучення доказів для дослідження судом із зазначенням конкретних осіб, органів та документів, які не можуть тимчасово вилучатись на підставі такої ухвали [33, с.200]. Але у цій нормі нічого не сказано, яким чином (яка процедура) та ким буде проводитись таке вилучення. Відповідно до ч.2 ст.93 ЦПК доказ може знаходитись за місцем проживання (перебування) або знаходження особи. Тому виникає запитання: хто може проникнути у житло особи, якщо вона буде проти цього, та витребувати доказ, адже це порушення конституційного принципу - охорони житла? Чи, може, таке вилучення доказу здійснюється у примусовому порядку, наприклад, державним виконавцем чи органами внутрішніх справ?

Закон "Про виконавче провадження" не визначає процедуру такого вилучення або ж у такому випадку можлива аналогія щодо виконання постанов суду у цивільних справах.

ВИСНОВКИ

процесуальний примус фікція вилучення

До прийняття ЦПК України 2004 р. цивільне процесуальне законодавство не містило такого консолідованого інституту, як заходи процесуального примусу, хоча в процесуальній літературі у різні часи ставилось питання про необхідність дослідження проблематики цивільної процесуальної відповідальності. Досліджуючи проблему процесуальної відповідальності, усі автори погоджувалися з тим, що вид відповідальності доцільно виділяти на підставі галузевих критеріїв та розглядати цивільну процесуальну відповідальність як різновид юридичної відповідальності. Так, М.Й. Штефан зазначає, що вихідною основою для правильного розуміння цивільної процесуальної відповідальності є норми цивільного процесуального права, що передбачають відповідальність за окремі види цивільних процесуальних правопорушень.

Доктринальну адаптацію таких методологічних підходів можна знайти у постанові Міжпарламентської асамблеї держав - учасниць СНД від 16 червня 2003 р. №21-6, якою затверджений перероблений варіант концепції та структури Модельного кодексу цивільного судочинства для держав - учасниць СНД. У Модельному кодексі пропонується спеціальна глава "Підстави та заходи процесуальної відповідальності", яка має містити поняття та склад процесуального правопорушення, підстави та заходи відповідальності, порядок розгляду заяв про застосування заходів відповідальності.

Проблема заходів процесуального примусу знайшла своє відбиття у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Згідно з п.6 розд.4 Концепції необхідно посилити відповідальність учасників процесу за недобросовісне користування процесуальними правами та за невиконання процесуальних обов'язків (наприклад, за навмисне зволікання процесу).

Загальновідомий факт, що норми цивільного процесуального права передбачають можливість застосування заходів державного примусу. Приміром, ЦПК України визначає, що заходами процесуального примусу є попередження, видалення із зали судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід (ч.1 ст.91 ЦПК України). Однак заходи процесуального примусу не приводяться у дію автоматично. Вони завжди застосовуються компетентними органами, які покликані перевірити законність, обґрунтованість і доцільність використання державно-примусових заходів, а у необхідних випадках, у передбачених законом межах конкретизувати їх, визначити порядок їх застосування, тобто здійснити індивідуально-правове регулювання.

Цивільне процесуальне законодавство чітко визначає, що заходи процесуального примусу застосовуються судом до осіб, які порушують установлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства (ч.1 ст.90 ЦПК України).

Згідно зі ст.93 ЦПК України у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом. В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення.

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали (частини 1, 4 ст. 137 ЦПК). Якщо суду повідомлені причини, з яких доказ не може бути поданий, і суд погодився з їх поважністю, то підстав для тимчасового вилучення доказів немає.

Тимчасове вилучення доказів полягає у вилученні зазначених в ухвалі письмових або речових доказів з місця їх знаходження в осіб, які ними володіють, та передачі їх суду для долучення до матеріалів справи.

Дана стаття встановлює додаткові вимоги до ухвали про тимчасове вилучення доказів. В ній має бути зазначено: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення.

Ухвала оформлюється як окремий документ в нарадчій кімнаті і оскарженню не підлягає. Порядок виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів ЦПК не визначено. Слід застосовувати правила для виконання рішень, ухвал суду, встановлені Законом України "Про виконавче провадження".

Однак на майбутнє доцільно було б запровадити проведення тимчасового вилучення доказів судовим розпорядником за аналогією з проведенням обшуку та виїмки, які здійснюються за правилами кримінально-процесуального законодавства. До виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів розгляд справи не може бути завершено.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. Від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР. З подальшими змінами. // http://zakon4.rada.gov.ua

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Від 07.12.1984 р. №8073-X. З подальшими змінами. // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731-10

3. Кримінальний кодекс України. Від 05.04.2001 р. №2341-III. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2001. - №25-26. - ст.131.