Та офіційному визначенні форми правління передувала величезна робота. Одними з перших над формою правління замислювалися давньогрецькі філософи. Платон, зокрема у творі «Політея», вирізняв три основні форми правління -- монархію, аристократію і демократію, кожна з яких ділиться на дві форми. Монархія -- це правління одного і може бути законною (цар) або насильницькою (тиран). Аристократія -- правління небагатьох і може бути правлінням кращих і гірших (олігархія). Демократія правління всіх і може бути законною або незаконною, насильницькою. Згадує Платон у своїх творах і «змішану» форму правління [8, с. 138].

Розвиток концепції форми правління отримав значний поштовх у Новий час. Так, Т. Гоббс розглядав форму держави як організацію чи образ управління суспільними справами. На його думку форм держави може бути лише три:

1) монархія (представником народу є ода людина);

2) демократія (представником народу с зібрання всіх, хто хоче приймати участь в управлінні);

3) аристократія (представником народу є лише певна частина жителів). Тиранію та олігархію він визначав лише як різні назви монархії та аристократії.

Ш. Монтеск'є визначав форму держави як чинники, що визначають методи здійснення державної влади (тобто державно-правовий режим):

- республіка (організацію та здійснення державної влади визначають доброчесність і рівність);

- монархія (основа влади - честь);

- деспотія (основа влади - страх)'.

Держава за Ж. Руссо - структурна організація вищих державних органів, тобто лише форма правління:

1) монархія - форма держави, в якій владу здійснює одна особа;

2) аристократія - владу здійснює невелика група осіб;

3) демократія - владу здійснюють усі члени суспільства.

І. Кант, аналізуючи форму держави, перейшов уже до двочленного поділу і протиставив монархії тільки республіку. Протягом XIX ст. подвійний поділ витіснив потрійний, що пояснюється відсутністю в той період держав аристократичного типу [9, с. 213].

Таким чином, історичний розвиток концепції форми держави залежав від багатьох чинників, зокрема, таких як соціальні, економічні, історичні умови розвитку держав, у яких жили та працювали філософи, науковці та юристи, які працювали над цією проблемою. Кожен з наступників вносив щось нове в структуру форми держави. І сьогодні, склавши усі ці погляди в одне і виокремивши те, що відповідає сучасним умовам, ми можемо віднайти свою форму правління.

1.3 Зміна форми правління України в умовах незалежності

Конституція України і до внесення до неї змін, і в нинішній редакції безпосередньо не визначає певну форму державного правління. Висновок щодо цього можливо зробити лише на основі доктринального (наукового) тлумачення співвідношення конкретних повноважень усіх гілок державної влади, місця та ролі президента держави в системі влади. В Конституції України визначається лише, що Україна є республікою (стаття 5), тобто має республіканську форму правління. В загальних засадах Конституції Україна визначається як республіка. А конкретно організація державної влади, а отже, й державного ладу, закріплюється в розділах Конституції, присвячених різним гілкам державної влади. У співвідношенні їхньої компетенції і визначається форма державного правління (парламентська, парламентсько-президентська, президентська, президентсько-парламентська).

Розглянемо історичний розвиток форми правління незалежної України:

Нова Конституція України від 28.06.1996 р. закріпила у державі змішану форму республіканського правління (його президентсько-парламентський різновид), яка акумулювала в собі як риси президентської республіки:

а) позапарламентський метод обрання Президента і формування уряду (окрім Прем'єр-міністра);

б) відповідальність уряду перед президентом,

в) широкі конституційні повноваження глави держави;

г) можливість його усунення від влади в порядку імпічменту тощо,

Так і риси парламентської республіки:

а) наявність окремого органу виконавчої влади - Кабінету Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром;

б) підзвітність і підконтрольність Кабінету Міністрів парламенту;

в) широкі повноваження парламенту в законодавчій та інших, визначених Конституцією, сферах;

г) можливість розпуску парламенту Президентом тощо.

Згодом у політичних і наукових колах розпочинається обговорення переходу України до парламентсько-президентської республіки. 8 грудня 2004р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України» (№­2222), який набув чинності 1 січня 2006р. Нова редакція Конституції змінила форму правління з президентсько-парламентської на парламентсько­президентську [10].

Це проявилось насамперед у встановленні в Конституції України по суті чисто парламентської процедури формування уряду, де повноваження Президента щодо формування уряду були обмежені його правом подавати для затвердження в парламент запропонованої йому коаліцією депутатських фракцій кандидатуру Прем'єр-міністра України, а також на власний розсуд кандидатур Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України (ст.114 Конституції 2004 р.).

Стосовно відповідальності Кабінету Міністрів норми чинної Конституції також були певним чином скориговані. Хоча нова редакція другої й третьої частин ст.113 містила норму, що «Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією», Президент втратив право відправляти уряд (за винятком двох міністрів: Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України) у відставку. Оскільки відставка уряду стала прерогативою парламенту, то у взаємозв'язках Кабінет Міністрів України - Верховна Рада України встановилася характерна для парламентської форми правління залежність уряду від парламенту [11, c. 107].

Перехід України у 2006р. до парламентсько-президентської форми правління супроводжувався звинуваченнями президентсько-парламентської форми правління в породжені авторитарних методів управління. Натомість, парламентсько-президентська форма правління уявлялася як система, що сприяє демократизації відносин між владою та суспільством і взагалі є більш ефективною. Од­нак і ця форма правління в українських реаліях не виправдала себе. Перед Україною знову постало питання, яку форму правління обрати [12].

У квітні 2008р. Рішенням Конституційного Суду від 30 вересня 2010р. закон № 2222 визнаний неконституційним «у зв'язку з порушенням процедури його розгляду і ухвалення». З цього дня Україна знову повернулася до Конституції України в редакції 1996р. і відповідно до президентсько-парламентської форми правління [13]. Це означає, що повноваження парламенту скорочуються, а президента - розширюються.

Отже, на початку нашої незалежності у нас фактично була президентська республіка, з 1996р.- президентсько-парламентська, з 2006р. - парламентсько-президентська, і з 2010р. - знову президентсько-парламентська.

На думку автора, форма правління України на даний момент не є принципово важливим питанням. Україна жила в обох формах, та реалізація права, соціальні, економічні, культурні та інші питання залишились без категоричного вирішення. І хоча дуже багато в державі залежить від співвідношення органів влади, в Україні ці органи працюють неякісно, тому їх співвідношення не має ключового значення. Але якщо розглядати питання доктринально, на думку автора більш ефективною є парламентсько-президентська форма, бо президенту набагато складніше сконцентрувати владу тільки в своїх руках, тому це ближче до демократії.

парламентський президентський незалежність республіка

2. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА

2.1 Типові форми правління

Найпоширенішим є поділ форм правління на два вида - республіку та монархію [14, c. 131].

Сьогодні у світі домінуючою формою державного правління є республіка [14, с. 132]. Республіка (лат. respublica, від res publica -- суспільна справа) - така форма правління, де глава держави формально обирається на певний термін і звітує перед своїми виборцями [15, с.281].

Для республіки характерні наступні ознаки:

-- народ -- єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади -- вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

-- здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

-- наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

-- одноособове або колегіальне прийняття рішень;

-- наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

-- юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри -- імпічменту президента;

-- можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади [14, с.131].

В умовах сучасності республіка має три владні структури - президент, парламент та уряд. Президент виконує обов'язки голови держави і, у деяких випадках, очолює виконавчу владу, парламент - представницький орган, на який покладено законодавчі функції, а уряд є головним органом виконавчої влади. Через це, найпоширена класифікація республік поділяє останні на президентські, парламентські та змішані республіки в залежності від обсягу повноважень органів та порядку формування уряду.

Прикладами президентської республіки є США, Чілі, Вірменія, Перу, Афганістан тощо. В президентській республіці президент одночасно голова держави і голова виконавчої влади. Обирається він, як правило, незалежно від парламенту (наприклад, у Мексиці шляхом прямих виборів, в США - непрямих) [16, с. 160].

Ознаками цієї форми є:

- чіткий поділ законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а взаємини між ними будуються на базі принципу так званих «стримувань і противаг»;

- президент -- глава держави і виконавчої влади;

- президент обирається непарламентським способом -- непрямим голосуванням виборців, що обумовлює досить високий ступінь його незалежності від парламенту; президент не має права розпуску парламенту;

- принцип парламентської більшості при формуванні уряду не діє; президент самостійно, з мінімальною участю парламенту, формує «уряд», що відрізняється від звичайного уряду тим, що воно не є органом, який приймає колегіальні рішення;

- рішення приймає президент;

- політична відповідальність уряду перед парламентом відсутня;

- президент несе відповідальність тільки в порядку імпічменту і може бути усунутий з посади.

- уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що тільки президент може відправити його у відставку.