2) абсолютна монархія -- це така монархія, в якій сам монарх не обожнюється, але який, при відсутності представницьких органів, зосередив у своїх руках усю повноту державної та духовної (релігійної) влади. Такі монархії були розповсюдженні у рабовласницькому і феодальному суспільствах. У теперішній час абсолютна монархія рідкісна форма правління. Практично у чистому вигляді вона існує лише в Омані, де немає представницького органу, відсутня конституція, а султан є одночасно і верховним суддею, і вищою духовною особою країни. Зберегли основні риси абсолютної монархії такі країни, як Бахрейн, Бруней, Катар, ОАЄ. Різновидом абсолютної монархії є теократична монархія, у якій державна влада належить церковній ієрархії. Державою з такою формою правління є Ватикан, де законодавча, виконавча і судова влада належить Папі, який водночас є главою католицької церкви. Обмежена (конституційна) монархія це така монархічна форма правління, за якої влада монарха в тій чи іншій мірі обмежується конституцією та повноваженнями певних державних органів [3, c. 51].

Обмежена монархія -- це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія [14, c. 140]

В свою чергу обмежена монархія, в залежності від того, чим обмежується влада монарха, поділяється на дуалістичні, парламентарні та конституційні.

Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави -- монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент -- законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади -- парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

Але такі автори, як В. Сухонос виділяють також інші критерії для класифікації. за його теорією виділяють також традиціоналістичну, органічну, та дуархічну монархію.

Традиціоналістична монархія є обмеженою монархією, де влада монарха обмежується традиціями, звичаями тощо. Найвідомішими різновидами традиціоналістичної монархії є римський принципат (влада монарха-принцепса обмежувалася республіканськими традиціями) та ранньокласова монархія (влада монарха обмежувалася додержавними звичаями). Прикладом ранньокласової монархії були ранньофеодальні монархії.

Органічна монархія - це різновид обмеженої монархії, коли влада монарха обмежена яким-небудь органом за відсутності у державі писаної конституції.

В умовах дуархічної монархії влада монарха обмежена рівнозначною особою [15, с.277].

Та ці класифікації розповсюджуються більш на давні історичні форми правління, та застосовувати їх до сучасних держав майже неможливо.

Серед вчених досі тривають дискусії щодо вибору оптимальної форми правління. Кожен з істориків, філософів, юристів, чи інших людей, починаючи з Платона, висували свою концепцію та бачення ідеальної форми.

Роман Злотніков, російський письменник, проаналізувавши деяку кількість країн вивів, що з десяти країн з найвищим рівнем життя громадян - сім є монархіями [26 c. 4-5].

Отже, проаналізувавши ознаки основних форм правління, автор дійшов до висновку, що ключовою перевагою республіки над монархією є можливість громадян активно впливати на політику держави. Також важливо, що влада не належить одній людині, що перешкоджає її узурпації.

Також у якості висновка можна сказати те, що немає ідеальної форми правління, бо дуже багато чого залежить від особливостей держави. І кожна держава повинна випрацювати свою форму правління з регіональними особливостями.

2.2 Нетипові форми правління

Форма правління, залежить від багатьох факторів. Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних світоглядів, національні особливості природні умови проживання, зарубіжний досвід, суб'єктивні чинники тощо. Через це класичний поділ форм правління на республіку та монархію не завжди може бути коректним. З часом форми правління еволюціонують, трансформуються в інші, вбираючи в себе позитивні якості тієї чи іншої форми. Створення змішаних і " гібридних " форм покращує взаємодію органів держави , хоча це відбувається або за рахунок зменшення ролі парламенту або за рахунок скорочення повноважень президента , або шляхом встановлення підпорядкування уряду одночасно і парламенту , і президенту , це створює відому невизначеність у його положенні. Якісь плюси майже завжди супроводжуються певними мінусами. Наприклад , превалює довготривала тенденція значного посилення влади прем'єр-міністра , який з першого серед головних перетворюється по суті в господаря уряду в умовах парламентарної форми правління: сам призначає і зміщує міністрів без затвердження парламенту. Роль уряду як колегіального органу витісняється одноосібної владою прем'єр-міністра [27, c. 109].

Прикладом нетипової форми правління може бути суперпрезидентська республіка. Суперпрезидентська форма правління -- це фактично незалежна, неконтрольована на практиці законодавчою, виконавчою чи судовою гілкою влади система державного управління, основною рисою якої є гіпертрофована президентська влада. Ця форма правління, як правило, має на увазі принцип прямих виборів президента виборцями фактично без проміжних органів або інстанцій. Вона передбачає великі повноваження президента, закріплені в текстах конституцій і реально здійснювані на практиці. Насамперед, це повноваження його як глави держави. Вперше поняття суперпрезидентської республіки було сформовано на базі латиноамериканської практики систем правління та мало своє використання для досліджень саме цього регіону [28, c. 9].

Можна виділити такі загальні ознаки цієї форми:

1) Помітно сильнішою є виконавча влада, очолювана президентом, тоді як законодавча влада - дуже слабка, і президент має достатньо засобів тиску на неї

2) Нестабільність партійних систем, які найчастіше виступають просто у ролі додатка державної машини, що підтримується запровадженням адміністративно-поліцейського контролю над діяльністю політичних партій.

3) За слабкої законодавчої влади та партій немає сили, здатної врівноважити вплив президента, який фактично перетворюється на центр політичного життя [29, с. 16].

Класифікують суперпрезидентські республіки так:

1. Президентсько-монократична республіка -- форма державного правління, за якої президент очолює єдину дозволену в країні партію, яка є носієм офіційно проголошеної та обов'язкової державної ідеології (переважно країни Африки у XX ст. -- Гана, Гвінея, Конго в 1965-1997 рр.).

2. Президентсько-мілітарна республіка -- форма державного правління, що встановлюється в результаті військового перевороту з проголошенням його керівника главою держави (Чилі в 1973-1990 рр.).

3. Президентсько-партократична республіка -- різновид президентської республіки в країнах із соціалістичною ідеологією, де президент обирається вищим органом єдиної в державі правлячої партії (Ангола, Бенін, Конго, Мозамбік) [16, c. 145].

Іншою нетиповою формою правління є виборна монархія. Виборна монархія - тип монархії, коли новий монарх після припинення повноважень попереднього обирається парламентом, членами монаршої родини або іншим спеціальним органом. Ця ознака вказує на те, що цей вид форми правління поєднує в собі елементи монархії і республіки. Така система існує в Малайзії і Об'єднаних Арабських Еміратах, своєрідних федеративних виборних монархіях. У кожному з цих держав глава держави переобирається раз в 5 років. Це зближує главу держави - монарха з президентом, а монархічну форму правління з республіканською. Однак обидві держави залишаються монархіями, бо главою держави не може бути обраний будь-який громадянин, що задовольняє виборчим кваліфікацій і вимогам для президента, а тільки один з "місцевих монархів" - правителів складових частин федерації[27, c 111].

У Малайзії 9 з 13 суб'єктів федерації очолюються спадковими султанами (управління в чотирьох інших організовано інакше ), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, яка раз на 5 років обирає голову держави. У Малайзії Рада правителів не володіє владними повноваженнями, влада монарха теж істотно обмежена (особливо після конституційної реформи 1983-1984 рр.).

Інакше йде справа в ОАЕ. Вища рада семи емірів - суб'єктів федерації - має всю повнотою влади - вона приймає закони. Національні ж збори, призначені емірами (кожен емір призначає певне число членів, встановлене Тимчасової конституцією 1971 р., і залежне від розмірів емірату), має лише консультативний характер. Вища рада емірів обирає главу держави раз на 5 років.

«Народна» держава («держава мас», джамахірія). досвід створення такої держави також унікальний. Але і його не слід ігнорувати. У Лівії ( Великої Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії) відкидаються не тільки поділ влади і парламентаризм, а й « народне представництво» . Джерело влади - бог, але принципово не це. Країна спробувала максимально наблизитись до анархії в академічному розумінні цього слова. Нація («маси » ) там править « безпосередньо ». Все доросле населення країни бере участь у місцевих народних зборах (первинних народних конгресах). Вони обирають свої секретаріати і місцеві виконавчі органи (народні комітети). З членів секретаріатів місцевих зборів, місцевих виконавчих органів, а також членів секретаріатів провінційних професійних об'єднань формуються провінційні збори (провінційні народні конгреси). Ті також обирають свої секретаріати і провінційні виконавчі органи (провінційні народні комітети). Владна система замикається національними зборами (Загальним народним конгресом ), утвореним з членів секретаріатів нижчестоящих зібрань, виконавчих органів, секретаріатів національних професійних об'єднань тощо. Національні збори обирають національний виконавчий орган (Загальний народний комітет), що виступає специфічним аналогом уряду. У національних зборів і національного виконавчого органу є керівники, але вони не очолює державу.

«Народність» додатково підтримується регулярними ротаціями. Втім, функції глави держави і виконавчої влади за фактом виконує «лідер революції» (Муаммар аль -Каддафі), нікому не підзвітний. Він керує зовнішньою політикою, командує збройними силами, а також контролює всі важливі вибори і призначення.