У таких республіках, як можна зрозуміти з назви, велику роль в управлінні держави належить президенту. Він обирається безпосередньо населенням, має великий обсяг повноважень практично у всіх сферах життя держави і суспільства. Президент -- глава держави, глава виконавчої влади, головнокомандувач збройними силами держави. При цьому уряд формується у позапарламентському порядку, його очолює президент. Глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік). Міністри є фактично помічниками президента по виконанню його функцій, вони не підзвітні парламенту, який не може їх звільняти від посади або призначити на посаду. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються президентом разом з міністром, що спеціалізується у відповідній галузі [17, с. 195].

Парламент є єдиним органом законодавчої діяльності. Ніхто, навіть президент із його великим обсягом повноважень, не має права, за винятком права відкладального вето щодо законів, втручатися в діяльність законодавчого органу, хоча на практиці він користується можливостями такого втручання через щорічні послання, лобістські можливості, зокрема через своїх однопартійців. Президент не може розпустити парламент, а парламент може притягнути до конституційної відповідальності президента або його міністрів тільки через спеціальну достатньо складну процедуру імпічменту [18, c. 72].

Парламентарна республіка. Парламентарна республіка, особливо в її «чистому» вигляді, поширена набагато менше, ніж президентська. Це Австрія, Німеччина, Індія, Ірландія, Італія, Португалія (після низки реформ конституції 1976 р., що істотно послабили позиції президента), Кабо-Верде в Африці (з 1990 р.), Вануату в Океанії і деякі інші країни. Правда, в останні роки після ліквідації тоталітарних режимів по шляху створення парламентарної республіки йдуть багато країн Африки, але їх досвід дуже малий, щоб робити узагальнюючі висновки[16, c. 164].

За парламентської системи правління верховна влада належить представницькому законодавчому органу (парламенту). Він володіє суверенітетом, який йому делегували виборці і, спираючись на нього, формує уряд, що є відповідальний перед ним. При цьому виключається втручання парламентаріїв (якщо вони одночасно не є міністрами) в оперативно - розпорядчу діяльність уряду, однак цілком можливою є нормотворчість уряду у сфері виключних законодавчих повноважень парламенту [19, c. 68].

Можна виокремити такі ознаки парламентської республіки:

- формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе відповідальність за свою політичну діяльність;

- вибори до парламенту одночасно передбачають питання формування ним уряду;

- парламентом (головним чином з числа депутатів парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка отримала більшість депутатських місць);

- виконавча влада існує окремо від президента: на нього покладені номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем'єр-міністру, канцлеру тощо);

- уряд користується підтримкою парламентської більшості і відповідає перед парламентом, який може відправити уряд у відставку і сформувати новий;

- розвинена багатопартійна система, що виключає концентрацію влади в руках парламенту [20, c. 88].

По-різному обирається президент. У Греції, Турції і Лівані, наприклад, президент обирається парламентом, а в Германії, Італії та Індії створюється спеціальна колегія.

Та спосіб обрання президента не є ключовим критерієм розмежування президентської та парламентської республік. Головна відміна - порядок призначення уряду та його відповідальність.

Голова держави найчастіше може призначити лише такий уряд, який має у своєму розпорядженні підтримку парламентської більшості. Посада прем'єр-міністра, який виконує обов'язки голови виконавчої влади, тут автоматично займається лідером партії (блоку партій), що перемогла на парламентських виборах. Так, згідно зі ст. 99 п. 1 Конституції Болгарії 1991р. «президент після консультації з парламентськими групами доручає кандидатові в прем'єр-міністри за чисельністю парламентської групи, сформувати уряд [21, c. 30].

Умову формування уряду зі складу парламенту конституційно, як правило, не встановлено. Концептуально прийнято, що вона випливає з факту фіксації в основних законах політичної відповідальності уряду перед парламентом. Але ця умова не є абсолютом, і в багатьох країнах вважається звичайною практика включення до складу уряду осіб, які не є членами парламенту. На сучасному етапі низькою конституцій (зокрема конституціями Австрії, Люксембургу, Молдови, Нідерландів і Фінляндії) встановлено несумісність депутатського мандату й урядової посади.

Також науковці виокремлюють змішану республіку, яка поєднує в собі ознаки парламентської та президентської. У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія, Україна тощо.

Загальними правовими ознаками, які в сукупності характеризують теоретико-правову модель змішаної республіки, є:

1) формування уряду за участю глави держави (президента) й парламенту;

2) відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом;

3) біцефальність, дуалізм виконавчої влади;

4) відсутність конституційного визначення президента ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду;

5) статус президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності;

6) заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів [23, с. 8]

В залежності від обсягу повноважень щодо виконавчої влади виокремлюють парламентсько-президентську (напівпарламентську), у якій ключовим фактором є формування уряду та його відповідальність [24, с. 21].

Правові ознаки парламентсько-президентської республіки:

1) компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду;

2) юридична відповідальність уряду перед парламентом і складання повноважень перед новообраним парламентом;

3) наділення глави держави правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав;

4) наділення президента суттєвими повноваженнями: у внутрішній і зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов'язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону).

На сьогоднішній день парламентсько-президентськими республіками є: Алжир, Ангола, Боснія і Герцоговина, Єгипет, Ліван, Румунія, Монголія, Сан-Марино, Чорногорія та ін.

Особливостями президентсько-парламентської моделі є:

- можливість конкурування за право формування уряду між президентом і парламентом, які мають однакове джерело владних повноважень, а значить, несуть однакову відповідальність перед народом.

- є право глави держави розпуску парламенту. При цьому президент вільний у прийнятті рішення з цього питання (враховуючи часові й кількісні обмеження на такі дії): він не зв'язаний ані попередньою контрасигнатурою прем'єр-міністра, ані підставами розпуску парламенту. Тому відмінною ознакою такої республіки є те, що розпуск парламенту в ній може бути здійснено навіть у ситуації, коли цей крок не зумовлено самим парламентом.

Президентсько-парламентськими республіками є: Україна, Білорусь, Венесуела, Греція, Казахстан, Південна Корея, Росія та ін.

Іншою формою правління, відмінною від республіки є монархія. Монархія - це така форма правління, при якій головою держави є особа, яка отримує та передає свій державний пост та особливий почесний статус за спадкуванням та довічно.

Кількість монархій у світі доволі велика: якщо рахувати їх в числі членів британської Співдружності, в яких британський монарх представлений генерал-губернатором (Австралія, Канада тощо), то вони складають майже шосту частину загальної кількості країн світу. Серед монархій є великі країни - Великобританія, Іспанія, Японія, Таїланд, але є і дуже малі держави з населенням кількасот тисяч (Свазіленд в Африці), кількадесят тисяч (Монако) та тисячі чоловік (Тувалу в Океанії) [16, с. 155].

Ознаками монархії є:

-- монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

-- монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

-- монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

-- влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

-- владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

-- наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

-- влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

-- монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Монархія існує на основі трьох принципів: безстроковості, престолонаслідування та непогрішності трону.

Безстроковість означає, що влада монарха не обмежується певним строком повноважень. Існує лише два способи припинення повноважень монарха: смерть чи зречення. Останнє означає, що монарх добровільно припиняє свої повноваження і більше не вважається главою держави.

Престолонаслідування означає, що монарх, як правило, здобуває свою владу у спадок від попередників. З цієї точки зору безсумнівний інтерес представляє Ватикан. Як відомо, “князі церкви” обирають Папу. В той же час вважається, що Папа, обираючи собі нове ім'я, позбавляється минулого, успадковуючи свій трон від апостола Петра. Так, кардинал Кароль Войтила 16 жовтня 1978 року став верховним понтифіком Римсько-католицької церкви Іваном Павлом ІІ (попередником був Іван Павло І). Таким чином, формально трон здобув не Кароль Войтила, а Іван Павло ІІ. І трон він здобув саме від попереднього Папи, котрий, у свою чергу здобув його від попередників. Першим же “спадкодавцем” був апостол Петро [25].

Третій принцип - непогрішність трону означає, що монарх не несе відповідальності перед своїми підданими [15, с.273].

Класично монархію поділяють на обмежену та необмежену.

Необмежена монархія -- це така монархічна форма правління, за якої влада монарха ніким і нічим не обмежена.

За такою монархією, монарх ні з ким не ділить верховну владу, сам видає закони, призначає чиновників на вищі посади, здійснює правосуддя і керує державою на свій розсуд. Інакше кажучи, у країні не існує законів, державних органів або інших організацій, які могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха.

Різновидами необмеженої монархії є: 1) деспотична монархія -- це така монархія, в якій владу монарха обожнюють, а його самого визнають божеством. За такою формою монархії вся влада зосереджується в руках однієї людини -- монарха-деспота, який здійснює необмежене, свавільне володарювання, спираючись при цьому на могутній військово-бюрократичний апарат. Деспотичні монархії були поширені у державах рабовласницького типу (Єгипет, Вавілон, Ассірія тощо);