Адвокатською діяльністю є незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Беручи участь у справі, адвокат може сприяти слідчим органам і судові у встановленні лише тих обставин, що виправдують підзахисного, пом'якшують або виключають його кримінальну відповідальність, і в цих межах він сприяє виконанню завдань кримінального судочинства, а здійснюваний ним кримінальний захист є, за висловом А.Ф.Коні, "суспільним служінням". Він повинен бути лише правозаступником, бути не слугою свого клієнта і не пособником йому в намаганні уникнути заслуженої кари правосуддя, але помічником і порадником людини, яка, за його щирим переконанням, невинна зовсім або зовсім не так і не в тому винна, як і в чому обвинувачують". Адвокат не підмінює підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а діє поряд з ним. Водночас він є самостійним учасником процесу, має свої процесуальні права і обов'язки і, як правило, не залежить від підзахисного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі. "Адвокати не повинні ідентифікуватися з їх клієнтами і справами клієнтів у зв'язку з виконанням їх професійних обов'язків", -- вказується в документі ООН "Основні положення про роль адвокатів" (п. 18). Навіть, якщо підзахисний визнає себе винним у вчиненні інкримінованого злочину, адвокат вправі за наявністю для цього підстав відстоювати перед слідчим і судом його невинність чи "меншу винність". Коли ж він заперечує свою вину, а адвокат переконаний у його винності, то колізія (розбіжність) позицій підзахисного і захисника в даному питанні недопустима. У цьому випадку адвокат не вправі діяти за своїм внутрішнім переконанням, бо він фактично стане особою, яка обвинувачує, або суддею, який вирішує питання про винність свого підзахисного. На мою думку, така позиція адвоката, яка призведе або може призвести до погіршення процесуального стану підзахисного, не може бути висловлена. Відома лікарська заповідь: "Не зашкодь!" повністю діє ї тут. Адвокат повинен побудувати захист, визначити його засоби і способи, ґрунтуючись на показаннях підзахисного, який заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі. "Адвокат завжди повинен бути лояльним до інтересів свого клієнта", -- в "Основних положеннях про роль адвокатів" (п. 15).

Деякі вчені та адвокати допускають можливість альтернативної позиції, яка полягає в тому, що захисник підтримує позицію підсудного, який заперечує свою вину у вчиненні злочину, ставлячи питання про його виправдання, але одночасно дає й інше тлумачення обставин справи, яке випливає з можливого визнання його винним, і висловлює міркування про міру покарання на той випадок, якщо суд не прийме пропозицію про виправдання. Проте, на мою думку, альтернативна позиція адвоката є неприйнятною, бо свідчить про його невпевненість у невинності підсудного, послаблює позицію захисту та унеможливлює здійснення основної функції захисту - належно захистити невинного, довести його непричетність чи змінити обвинувачення на справедливе рішення справи, тобто покращити становище підзахисного. Судові має бути висловлений тільки один кінцевий висновок. Якщо встановлені факти дозволяють зробити не один, а кілька висновків, що випливають з них, необхідно зупинитися на тому, що є найбільш сприятливим для підзахисного. Однак при цьому адвокат повинен так побудувати свої доводи, щоб вони охоплювали всі можливі судження про винність, кваліфікацію злочину, наявність обставин, що пом'якшують відповідальність підсудного. На все, що має хоч найменше значення для захисту, повинно бути звернуто увагу суду.

Визначаючи свою правову позицію, адвокат не вправі ігнорувати думку підзахисного, його показання, ставлення до пред'явленого обвинувачення. Адвокат не є вільним у визначенні позиції, за винятном деяких випадків, але у вирішенні питань правового характеру, виборі тактики і методики захисту є незалежним. Як зазначає Г.М. Шариф, існують такі норми діяльності захисника, які не можуть бути передбачені законом, а вироблені практикою адвокатської роботи, - це прийоми діяльності захисника. Т.В. Варфоломеєва вважає, що тактику захисту можна визначити так: це створені на основі досягнень науки і досвіду адвокатської діяльності рекомендації по розробці оптимального варіанту правової позиції захисту і його реалізації в конкретних умовах і по найбільш ефективних способах здійснення адвокатом дій по захисту прав і законних інтересів громадян. Аналізуючи досягення юридичної науки в галузі криміналістичної методики, не можна не зауважити, що створенню загальної методики захисту і методик захисту в конкретних категоріях справ не приділяється достатня увага. Можна сказати, що теорія цього питання ще тільки зароджується, спроби ж створення методичних рекомендацій загального характеру й окремих методик захисту по окремих видах і групах злочинів не можна визнати вдалими, оскільки в якості основи використовується лише власний досвід авторів рекомендацій чи матеріали обмеженого угазальнення. Крім того, майже всі розробки здійснюються на слабкій теоретичній основі, і в умовах розрізненої і часто не єдиної практики в різних колективах адвокатів, без чіткого визначення змісту методики адвокатської діяльності в кримінальних справах. Що ж стосується методів, якими дозволено захищати обвинуваченого, то, як слушно зазначає О.Т. Бірюченський, такі методи повинні бути обов'язково законними, адже деякі адвокати не дуже замислюються над тим, на скільки законна та етична їх правозахисна діяльність.

Процесуальна самостійність адвоката не виключає необхідності узгодження з підзахисним лінії захисту вцілому і позиції в окремих процесуальних питаннях. Підзахисному зазвичай не байдуже, якими способами буде обстоюватися правова позиція, отже, адвокат повинен інформувати його про тактичні прийоми, які має намір застосувати, роз'яснити їх суть, щоб їх застосування не було несподіванкою для обвинуваченого і не викликало з його боку небажаної реакції. Отже, адвокат повинен вміло організувати всі свої знання, вміння, навички та досвід і за допомогою вдалих тактичних та методичних прийомів створити основу для позиції захисту, що в кінцевому результаті призведе до досягенення мети захисту.

Адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів. Згідно статті 8 Конституції України визначається і діє принцип верховенства права. У адвокатській діяльності цей принцип виражається у спрямовуванні своїх діянь на захист загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, основним пріортетом яких є права і свободи людини і громадянина. Визнання і дотримання цього принципу є однією з основних ознак правової держави, у побудові якої, керуючись своїм конституційним призначенням, бере активну участь адвокатура. Адвокат, покликаний здійснювати захист у кримінальному провадженні, здійснює свої повноваження лише в межах закону, використовуючи лише передбачені законом способи захисту прав в законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Принцип незалежності полягає у забезпеченні таких умов виконання професійних прав і обов'язків адвоката, які б забезпечували його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів. Адвокат зобов'язаний не допускати у своїй діяльності компромісів, які б применшували його незалежність, з метою догодити суду, іншим державним органам тощо, якщо його компроміси розходяться із законними інтересами клієнта й перешкоджають наданню йому належної правової допомоги. Конфіденційність - це важлива передумова довірчих відносин між адвокатом та клієнтом. Цей принцип тісно пов'язаний з принципом адвокатської таємниці, яку адвокат повинен зберігати. Він не повинен розголошувати інформацію, дані, які стали йому відомі у процесі своєї професійної діяльності. Крім того, адвокатура - це важливий інструмент діючої демократії у сучаному суспільстві. Адже за своєю природою вона є громадським і самостійним видом організації професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів людини і громадянина та юридичних осіб.

Окреме місце відводиться державі, яка відповідно до статті 5 Закону України "Про адвокатура та адвокатську діяльність" створює належні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності. Отже, держава є допоміжним елементом нормального функціонування такого важливого правового інституту як адвокатура. Положення п.6 ст.23 Закону визначають, що життя, здоров'я, честь та гідність адвоката та членів його сім'ї, їх майно перебуває пі охороною держави, а посягання на них тягнусть відповідальність, перебачену законом. Таке визначення процесуального статусу адвоката має на меті належне забезпечення прав і свобод адвоката на державному рівні, оскільки саме держава є гарантом дотримання законних прав.

Під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема:

1) звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб). Ситуація, що склалася з адвокатським запитом, давно хвилює адвокатів, бо перешкоджає належному збиранню доказової інформації2.

У ст. 24 Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" закладено повне сприятння адвокату - обов'язок не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію.ю копії документів, але крім інформації з обмеженим доступом, а якщо особа відмовила адвокату у відмовленні запиту, несвоєчасно або неповно надала відповідь, доцільно ставити питання про притягнення особи до встановленої законом відповідальності.

2) представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських об'єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами;

3) ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом;

4) складати заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку;

5) доповідати клопотання та скарги на прийомі в посадових і службових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

6) бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів та давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;