Філософи права у своїх дослідженнях сприйняття права індивідами також роблять акцент на психічних установках, емоційних переживаннях, совісті. Для того, щоб правова норма була ефективною, в свідомості має бути переконання, що згідно з правилом, вираженим у ній, повинна діяти не одна яка-небудь людина, а будь-хто, для кого ця норма є з тих чи інших причин обов'язкова [10, с. 211]. Російський філософ і соціолог Л. Петражицький (1867-1931), поділяє право на «офіційне» та «інтуїтивне». Перше - санкціоноване державою, воно відстає у своїх змінах від змін духовного, економічного і соціального життя, тоді як друге - вільно змінюється відповідно до соціокультурних зрушень. «Інтуїтивне право», на його думку, в ситуаціях розбіжності з «офіційним» фактично домінує під час розв'язання тих чи інших проблем. Соціолог права Є. Ерліх (1862-1922) вважає, що в повсякденному житті превалює «живе право» як індивідуальне та суспільне відчуття справедливості, а не офіційні норми, P. C. Бойніязов пише про дух, ідею, культурні основи права, правовий менталітет, про те, що зміна зовнішнього закону не означає зміни правової свідомості [1]. Духовність і моральність є центральними у філософії І. О. Ільїна, який вважає, що передумова нормального здорового права закладена в самій людині, в її особистій правосвідомості, тобто умінні керувати самим собою, установлюючи межі для себе самого [6].

Отже, в правосвідомості індивідів при їхній повсякденній взаємодії і діяльності в правовому полі перевагу здобуває моральна сторона, уявлення про належний правопорядок, про ідеальне право. Людина в процесі соціалізації, виховання, споглядання реальних наслідків застосування права робить для себе висновок чи є прийнятними для неї існуючі норми, чи її уявлення є відмінними і діє, прислухаючись до себе, нерідко ігноруючи формальні приписи. Це може свідчити про неефективність, неактуальність законодавства, що не відповідає уявленням, інтересам чи потребам суспільства.

Правосвідомість як сфера групової та індивідуальної свідомості, що пов'язана з відображенням правозначимих явищ і зумовлена правозначимими цінностями, право-розумінням, уявленням належного порядку, є категорією теорії держави і права, кримінології та юридичної психології. Вченими - правознавцями термін «правосвідомість» вживається поряд із термінами «право розуміння» та «правова культура». Ці проблеми можна побачити у працях Ю. Шемшученка, В. Лазарева, Л. Казміренко, П. Рабіновича, Я. Кондратьева, М.Костицького, В. Нерсесянца, С. Алексеева, С. Яковенка.

У кримінології правосвідомість визначається як елемент структури особи злочинця. Правова свідомість показує знання міри поведінки з погляду прав та обов'язків, законності і правопорядку. В теорії держави і права правосвідомість - розуміється як форма відображення юридичних норм, законодавства, правової системи.

На нашу думку, аналіз правосвідомості як самостійної форми суспільної свідомості обов'язково передбачає дослідження його характерних особливостей, ознак, специфіки. До них, на наш погляд, можна віднести такі.

По-перше, правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості. Суспільна свідомість визначається як розповсюджені в суспільстві політичні, правові, моральні, художні, релігійні, наукові та філософські погляди-людей, їх почуття, настрої та переживання, що відображають ставлення до суспільно-історичного процесу [17]. Важливою особливістю правосвідомості, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, є об'єкт відображення. Звичайно, правові явища відображаються й іншими формами суспільної свідомості (наприклад, політичною, моральною), але для них право не є головним об'єктом пізнання. Про тісний взаємозв'язок правової свідомості із політичною та моральною свідомістю зазначає Е.А.Лукашева. Так, на його думку, політична свідомість знаходить своє вираження у правосвідомості. І навпаки, правосвідомість. та мораль суттєво впливають на політичну свідомість, орієнтуючи її на розвиток правових та моральних цінностей. Політична свідомість, таким чином, набуває риси, легітимності та моральності. У свою чергу, правосвідомість завжди політично значуща та морально орієнтована [12].

По-друге, правосвідомість та право діалектично, корелятивно пов'язані між собою як різні форми, сторони людського світу. Поза живою правосвідомістю, як зазначав І.О. Ільїн, право не може жити та застосовуватися. Воно не може реалізувати свій зміст, не може зберегти свою організаційну, впорядковану життєву силу [7,. с 247]. Більш того, правосвідомість, на думку 1.0. Ільїна, це той "орган", без якого не можна жити правом, вступати в правовідносини з іншими людьми, підтримувати правопорядок [7, с. 128]. Тобто правосвідомість - це особливий вимір конкретної правової реальності, яка представлена нормативними актами, правозастосовними рішеннями і рівнем усвідомлення норм права, адаптації їх на поведінковому рівні.

В юридичній літературі існують різні точки зору щодо співвідношення категорій "правосвідомість" та "право". Всі підходи можна поділити на три варіанти: 1) ототожнення; 2) розділення; 3) перехрещення. Більшість авторів наполягає саме на останньому варіанті. Наприклад, деякі вчені обґрунтовують тезу про взаємне перехрещення зазначених категорій, при якому право є одночасно і об'єктивованою ідеєю (цінністю, сенсом), що втілюється у зовнішніх знакових формах (текстах), і певною сферою соціальної правосвідомості, в якій правова ідея, що інтерпретується відповідно до свого об'єктивованого соціального значення, відображається у правових нормах та поведінці суб'єктів. До складу права входять не будь-які ідеї або ж правосвідомість в цілому, а лише його цінності, принципи, норми, які безпосередньо "беруть участь" у реалізації права, конструюванні соціального порядку [22].

По-третє, правосвідомість має складну структуру. Вона охоплює теорії, ідеї, погляди, концепції, почуття, уявлення, цінності, очікування, настрої, емоції, переживання, психологічні реакції, імпульси та ін., що формуються у різних індивідів і соціальних груп. Саме ці компоненти формулюють знання про право та ставлення до нього особистості і суспільства. Для того, щоб адекватно відобразити і зрозуміти суспільні відносини правосвідомості, на думку Р.С. Байніязова, необхідно мати глибокі та різноманітні праворозумові процедури, багатий ідеологічний інструментарій, розвинуті психологічні механізми відображення. Це характерна риса правосвідомості як правокультурної форми суспільної свідомості [1, с. 10].

По-четверте, правосвідомість не лише відображає юридичну реальність, а й дуже активно змінює її, розвиває, вдосконалює. В результаті цього виникають правові вчення, концепції, що призначені виявити, пояснити закономірності державно-правового розвитку суспільства. Знання правових закономірностей дає змогу уникнути проблем у пра-отворчості, оскільки без правосвідомості неможливо зрозуміти, яка сфера суспільних відносин потребує правового регулювання. Як справедливо відмічає Р.С. Байніязов, саме використовуючи свою особисту, індивідуальну, а також групову, суспільну правосвідомість, особистість реалізує певні інтереси та потреби, сприймає цілі права або навпаки відкидає їх [1, с 9]. Більш того, правосвідомість здатна випереджати юридичну практику, прогнозувати розвиток тих чи інших процесів у сфері права. Так, на думку інших вчених, правосвідомість - це за своєю суттю результат і одночасно процес відображення та освоєння юридичної дійсності із урахуванням інтересів людей [23].

По-п'яте, правосвідомість, оцінка її стану, ролі в житті суспільства значною мірою визначаються станом економіки та матеріальними умовами соціального буття. Наприклад, Е.А.Лукашева вважає, що економічні інтереси соціальних груп та окремих осіб набувають форми юридичних мотивів і відображаються у вигляді політико-правових думок, детермінованих економікою. Потреби та інтереси економічного розвитку в правосвідомості отримують форму юридичних ідей, теорій, почуттів та настроїв, які слугують своєрідним незамінним каналом втілення економічних потреб у чинне законодавство [12].

По-шосте, правосвідомість - це специфічний духовний феномен. Тобто вона характеризує всю сукупність духовних явищ, які визначають здібність людини до існування в правовій сфері, її вміння виконувати норми права, нести відповідальність за реалізацію своїх прав і свобод. Це означає, що культурно розвинутій правосвідомості притаманні не лише юридичні знання, а й гуманістичні, моральні основи. Без них соціальна роль правосвідомості не може бути значною, що може негативно позначитися на стані законності та правопорядку у суспільстві. Новий напрям у загальній теорії правосвідомості - духовно-культурологічний - запропонував російський учений Р.С. Байніязов. На його думку, існуюча позитивістська концепція правосвідомості не зовсім адекватно відображає правову реальність та, певною мірою, страждає наявністю застарілих пережитків соціалістичного минулого. До того ж, майбутній національний та світовий розвиток права, на думку вченого, має відбуватися в межах духа та культури, що, природно, передбачає перегляд багатьох існуючих уявлень про природу, сутність, зміст, значення правосвідомості на користь його духовно-культурних, аксіологічних, творчих характеристик [1].

По-сьоме, правосвідомість має оціночний і разом з тим нормативний характер. Вона оцінює правове буття через призму категорій законного та незаконного, справедливого та несправедливого, морального та аморального тощо. Думки про цінності, тобто про міру соціальної корисності правових явищ, що містяться у правосвідомості, орієнтують людей у їх житті. Оцінки стану законності, правосуддя, чинного законодавства та практики його реалізації дають змогу своєчасно та адекватно реагувати на світ правових явищ, формувати власне ставлення до них. Оціночне ставлення людей до права, що міститься у правосвідомості, виступає однією із форм її нормативності. Звичайно, підкреслює Е.А.Лукашева, нормативність правосвідомості не тотожна нормативності правових норм. Остання розглядається як безумовна обов'язковість велінь, що містяться в нормах права. Правосвідомість та її зміст такої обов'язковості не має. Вона може лише орієнтувати особу в її пізнавальній та практичній діяльності, залишаючи простір та суб'єктивні можливості для вільного самовираження [12]. На особливе значення такої якості правосвідомості, як нормативність, звертала увагу Е.А. Лукашева. Правосвідомість нормативна, бо її ідеї та принципи можуть бути безпосередньою підставою практичної поведінки особи, а з іншого боку, вони безпосередньо впливають на-життя суспільства, через втілення в нормах права. Важлива, наголошувала авторка, наявність у свідомості ідеї законності, яка дає загальну нормативно-правову орієнтацію індивіду [12]. Правова свідомість є специфічним різновидом суспільної свідомості, а саме нормативним осмисленням, усвідомленням соціально-правової дійсності, суспільних реалій. Наприклад, Н.А.Бура вважає, що правосвідомість - це правові уявлення та правові почуття загального характеру, що мають нормативне значення для поведінки людей [2]. Узагалі, як зазначає А.А.Малиновский, усі форми суспільної свідомості нормативні, в тому розумінні, що вони впливають на індивідуальну свідомість особи, ставлять перед нею проблему вибору варіанта поведінки [13]. Однак, на думку Е.А.Лукашевої, слід розрізняти нормативність соціальних явищ двох видів: пізнавально-оціночну та регулятивну. Регулятивна нормативність властива соціальним нормам, які спираються на можливість застосування засобів державного чи суспільного впливу. Нормативність правосвідомості має пізнавально-оціночний характер і не тягне за собою формально визначених, юридично закріплених наслідків [12]. Саме тому питання нормативності правосвідомості, на нашу думку, треба розглядати через призму її пізнавально-оціночного характеру.