По-восьме, правосвідомість розробляє власний понятійно-категоріальний апарат. У процесі відображення та пізнання правових явищ, правосвідомість використовує такі категорії, як: об'єктивне та суб'єктивне право, юридичний обов'язок, відповідальність тощо.

Це найважливіші категорії правосвідомості, оскільки в них міститься її якісна специфіка як особливого різновиду суспільної свідомості. Слід мати на увазі, підкреслює Р.С. Байніязов, що поняття та ідеї набувають статусу . юридичних лише у випадку, коли вони сприйняті правосвідомістю [1].

Отже, в результаті проведеного вище аналізу існуючих підходів до розуміння ознак і характеристик особливостей правової свідомості було виявлено, що правосвідомість - одне із найважливіших понять юридичної науки - є формою суспільної свідомості і водночас специфічним духовним феноменом, дослідження якого можливе лише шляхом вивчення всіх його складових.

2. Деформація правосвідомості як передумова зловживання правом

правосвідомість соціальний правовий суспільний

Дослідження проблем правового регулювання суспільних відносин, реалізації права є сьогодні одним із найважливіших напрямів комплексного вивчення феномену влади у людській спільноті, суспільстві, державі, її керованості, проблем удосконалення політичного і правового життя соціальних суб'єктів. Не менш значимими є питання функціонування правової системи, такого явища, як позитивна правова активність суб'єктів права. Загальновідомо, що користування правами і свободами може завдавати шкоди соціальним ідеалам, правам і свободам інших осіб. Адже поведінка суб'єктів права визначається не лише правовими нормами, а й іншими соціальними нормами та інститутами, правосвідомістю, вона пов'язана з ціннісними установками людини, яка за певних умов здатна зловживати своїми суб'єктивними правами. Така соціально шкідлива поведінка суб'єктів права значною мірою обумовлена деформацією їх правосвідомості.

Індивідуальна правосвідомість, яка є предметом: даного дослідження, це уявлення, погляди однієї окремо взятої людини щодо права та його цінності, стосовно інших правових явищ. Індивідуальна правосвідомість зазнає впливу групової і суспільної правосвідомості, однак, вона не є їх прямою проекцією. Будучи особливим і відносно самостійним явищем, індивідуальна правосвідомість утворюється в результаті взаємодії множини соціальних і психічних факторів. На правосвідомості індивіда позначаються особливості його виховання, освіти, особисті потреби та інтереси, світогляд, здібності, самооцінка, чинне законодавство та практика його застосування, навіть - психологічні особливості, які мають важливе значення. Можна стверджувати, що правосвідомість індивіда формується під впливом множини об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Серед об'єктивних факторів провідну роль відіграють економічні відносини суспільства, матеріальні й духовні умови життя людини, її суспільний статус. На правосвідомості суттєво позначається соціальна нерівність і несправедливість, яка викликає найбільшу незадоволеність людей, Важливим об'єктивним фактором є можливість реалізації законних інтересів. Законний інтерес - це перш за все соціальна, фактична можливість або правова дозволеність, що має характер прагнення, яке підтримується державою. Можливість реалізації законного інтересу залежить від сукупності факторів і обставин у кожному конкретному випадку. Якщо фактори і обставини не дають підстав для визнання певного блага законним інтересом, а суб'єкт все ж таки реалізує свої можливості як законний інтерес, тут цілком ймовірна деформація правосвідомості.

Істотним об'єктивним фактором є також чинне законодавство, його розвиненість, відсутність колізій. Слід зауважити, що наявність численних забороняючих норм, що обмежують свободу людини, не є позитивним фактором, що сприяє розвитку правосвідомості, правомірній поведінці та належній реалізації права. На думку відомого німецького психоаналітика і соціолога Е. Фромма, із зменшенням свободи людини зростає її агресивність. Цивілізована людина завжди живе в умовах не свободи, у масовому суспільстві вона відчуває безліч заборон і обмежень. Соціальні умови дещо пригнічують у людей почуття впевненості у собі. Пригнічений психічний стан може призвести до безпричинного почуття страху, якого людина намагається позбутися. Одним з найбільш дієвих прийомів витіснення страху є агресивність. Агресія проявляється як людська пристрасть до абсолютного панування над іншою живою істотою і бажання руйнувати. Це і є деструктивність, її природа соціальна. Витоки деструктивності - у відсутності культури й залежать від способу життя людини. Е. Фромм упевнений, що "з ходом цивілізаційного прогресу ступінь деструктивності зростає (а не навпаки)" [24], Психічний стан особи стає важливим суб'єктивним фактором, що впливає на індивідуальну правосвідомість. До таких факторів можна також віднести загальний рівень інтелектуального розвитку особи, її світогляд, самооцінку, індивідуально-психологічні особливості.

У більшості випадків правосвідомість визначає правову поведінку суб'єкта права. Переважно від правосвідомості, її сформованості або деформованості залежать способи, які суб'єкт обирає для реалізації свого суб'єктивного права.

Якщо правосвідомість розглядати як системно-структурне явище, то деформація є викривленням, порушенням усіх або декількох елементів структури, викликає негативні зміни у морально-психологічному комплексі особистості, що позначається на різних аспектах, людської діяльності.

У науковій літературі розрізняють такі різновиди деформації правосвідомості: правовий інфантилізм (несформованість правових знань, оцінок, почуттів); правовий ідеалізм (переоцінка реальних можливостей права); правовий ригоризм (висування до права завищених, необгрунтованих претензій); правова демагогія (маніпуляція ідеєю права або правовими ідеями з метою досягнення власних корисливих інтересів); правовий нігілізм (загальне негативне, зневажливе ставлення до права, закону, правопорядку, юридичне неуцтво); переродження правосвідомості (готовність до свідомого вчинення людиною навмисних, переважно тяжких злочинів, мотивами яких стають жорстокість, корисливість та ін.) [19]. Найчастіше вказані прояви деформації зустрічаються на рівні індивідуальної та групової правосвідомості.

У контексті досліджуваної проблеми на особливу увагу заслуговують правова демагогія і правовий нігілізм. Правова демагогія є досить небезпечним способом маніпуляції як індивідуальною і груповою, так і суспільною свідомістю, що використовується переважно у політичних цілях. Спекулюючи реальними проблемами і сподіваннями, фальсифікуючи факти і штучно підтасовуючи аргументи, красномовний демагог досягає бажаних результатів, приховуючи при цьому свої справжні наміри. Для юридичної науки більш цікавим є правовий нігілізм.

Під правовим нігілізмом зазвичай розуміють напрямок суспільно-політичної думки, що заперечує соціальну цінність права, вважає його недосконалим способом регулювання суспільних відносин. Правовий нігілізм є також найбільш глибоким проявом деформованої правосвідомості, що позначається не лише у протиставленні доцільності й законності, а й у запереченні ролі права і закону у суспільному житті, негативному ставленні до правової системи, порушенні законодавства, зневазі правоохоронних органів і державних установ. На рівні індивідуальної правосвідомості право постає у такому разі у ролі обмежувача, якому необхідно протистояти. Індивід внутрішньо заперечує необхідність визнання права і дотримання його вимог, відверто протистоїть праву.

Спільною рисою, що об'єднує різні форми і прояви нігілізму, є заперечення. Глибинні ж, сутнісні риси правового нігілізму, причини його появи лежать у знеціненні права у свідомості тих чи інших суб'єктів. Під впливом певних соціально-економічних та політичних обставин закон не сприймається як засіб захисту своїх прав та інтересів, а тому втрачаються стимули до його дотримання. Складається своєрідний позазаконний порядок - реальна структура суспільних відносин, що виникає в результаті взаємодії різних соціальних сил.

Закон стає річчю чисто формальною, на практиці малоефективною, тому індивід не визнає його цінності, а то й просто ігнорує. Отже, заперечення права - це зовнішні прояви глибоких змін, що відбулися в індивідуальній, груповій або суспільній правосвідомості, що пов'язані з втратою правом своєї цінності. Оскільки цінність права зазвичай зводиться до його трьох основних характеристик - справедливості, сили та ефективності, то й сутність правового нігілізму слід розглядати як втрату правом своїх сутнісних рис - справедливості, сили та ефективності у свідомості окремого індивіда, певної соціальної групи або суспільства загалом".

Фактори, які, - породжують правовий нігілізм, проаналізовано О. В. Волошенюком [4]. Він дійшов висновку, що для цілісного уявлення про право слід ураховувати як мінімум три компоненти: правові ідеї, правові норми і діяння, або відносини, в яких реалізуються нормативні приписи.

Деформація в будь-якому із цих елементів може призвести до зниження або навіть повної втрати правом своєї цінності та, як наслідок, до правового нігілізму.

Правовий нігілізм може бути проявом наявності в індивіда певної психопатології. Він може стати продовженням (наслідком) негативізму, тобто позбавленого розумних підстав (немотивованого) опору суб'єкта психологічним впливам, що суперечать потребам суб'єкта. У цьому випадку відмова від виконання вимог закону стає способом виходу із внутрішнього конфлікту та звільнення від його травмуючого впливу.

Безперечно, правовий нігілізм негативно впливає на правову поведінку суб'єкта. Але чи можна вважати, що правовий нігілізм обов'язково призводить до зловживання правом? Перш за все необхідно визначити, що таке зловживання правом?

Проблема зловживання правом відома ще з часів римських юристів, які фіксували випадки реалізації суб'єктивного права не заради задоволення законних інтересів уповноваженої особи, а виключно з метою завдання шкоди зобов'язаній особі. Така реалізація права визнавалась не лише недобросовісною, а й злісною. В епоху рецепції римського права ця проблема розглядалася у західноєвропейській, переважно германській юриспруденції, де склалося вчення про діяння, які здійснює уповноважений суб'єкт на зло. Такими визнавались діяння, які вчиняються не для особистої користі уповноваженої особи і не через необхідність, а переважно заради навмисного завдання шкоди зобов'язаній стороні. У другій половині XIX ст. дослідники проблеми зловживання правом стали надавати особливого значення розумінню соціальної обстановки, за якої приймаються юридичні норми і виникають, змінюються і припиняються правові відносини. Було проаналізовано розходження індивідуальних цілей уповноваженої особи з соціальними цілями, яких прагне досягти законодавець. За таких умов зловживання правом стає проблемою і для теорії права, і для галузевих юридичних наук, і для судової практики [13].

Отже, зловживання правом - це завдання зла за допомогою права. Подальша змістовна конкретизація цього поняття призводить до необхідності тлумачення категорії "зло". Нормативне визначення "зла", зрозуміло, неможливе. Під завданням "зла" у даному випадку слід розуміти завдання шкоди. Це будь-які негативні наслідки, що стали прямим або побічним результатом реалізації суб'єктивного права. Вказані негативні наслідки позначаються терміном "шкода", який є як родовим, так і видовим поняттям і в кожному конкретному випадку вживається з іншими термінами, що уточнюють його зміст (наприклад, шкода майнова, моральна і т. п.) [18].