• Вступ
• Поняття і правова природа землекористування
• Зміст відносин землекористування
• Види землекористування
• Висновок
• Список використаних джерел

Вступ Земля є необхідною умовою, джерелом, засобом і місцем забезпечення життєдіяльності, матеріальною і біологічною основою формування сфери життя для людини та інших живих організмів. Вона є основою самого існування і буття людини; земля становить просторовий, операційний базис, що використовується для розташування населених пунктів. А тому не викликає суперечностей положення статті 14 Конституції України, відповідно до якої земля є основним національним багатством України. Конституцією України гарантовано кожному право користуватися об'єктами права власності народу. Дані конституційні положення знайшли своє відображення у Земельному кодексі України, а також ряді спеціальних законодавчих актів. Зокрема практична реалізація конституційних норм вбачається у закріпленні форм власності на землю, підстав їх набуття та припинення, а також інших правових титулів, що дають можливість володіти й користуватися земельними ділянками на законних підставах. Багатоаспектність напрямів функціонування землі є передумовою виникнення різноманітних форм та видів її використання. Інститут землекористування має тривалу історію, яка як дозволила врахувати досвід минулих поколінь у питаннях регулювання земельних відносин, так і створила певні труднощі в адаптації цих відносин до ринкових умов. У свою чергу це призвело до значних прогалин та суперечностей земельного законодавства у даній сфері. Поняття і правова природа землекористування Інститут землекористування використовувався найповніше в СРСР. Радянська доктрина визнавала виключну власність держави на землю. Тому за громадянами, а також підприємствами, установами, організаціями земельні ділянки закріплювалися на праві користування. Серед усіх видів користування державною власністю право користування землею безумовно було найпоширенішим. Ст.7 Основ земельного законодавства СРСР суб'єктами права користування землею визнавала колгоспи, радгоспи та інші державні організації, установи та підприємства; кооперативні та громадські підприємства; громадяни нашої країни; інші організації та особи у випадках, передбачених союзним законодавством [17, с.72]. Відповідно залежно від господарського призначення та суб'єкта користування землею розрізняли землекористування: 1) колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських державних, кооперативних, громадських підприємств, установ і організацій; 2) промислових, транспортних, інших несільськогосподарських державних, кооперативних, громадських підприємств, установ, організацій; 3) громадян (колгоспників, робітників, службовців та ін.); 4) інших організацій і осіб у випадках, передбачених законодавством СРСР [17, c.71]. Радгоспи являли собою вищу форму організації соціалістичного сільського господарства. За кожним радгоспом закріплювалася певна кількість землі відповідно до акту відводу уповноваженими органами держави, усі вони виступали як самостійний суб'єкт користування. Після проведення процедури укрупнення колгоспів у 1950 р. основна частина земель опинилася у користуванні колгоспів. Така земля надавалася у безстрокове користування, що було закріплено ще в Примірному статуті сільськогосподарської артілі 1935 р. Цим самим підкреслювалася сталість права колгоспу на користування землею, що сприяло організації планомірного сільськогосподарського виробництва. До того ж Примірний статут закріплював принцип недоторканності та незменшуваності колгоспних земель. Категорично заборонялося наділення землею осіб, що вибули з колгоспу, землею за рахунок земельної площі колгоспу. Єдиною підставою для вилучення таких земель було з мотивів державних чи громадських потреб. Колгоспи також не сплачували будь-яких податків чи зборів. Таке користування було безоплатним. На такому ж правовому титулі землі сільськогосподарського призначення закріплювалися за товариствами спільного обробітку землі (ТСОЗ) і сільськогосподарськими комунами [18, с.90-93]. Існувало також право присадибного землекористування колгоспних дворів: кожний колгоспний двір може мати в особистому користування невелику присадибну ділянку землі й вести на ній підсобне господарство у розмірах, передбачених Статутом сільськогосподарської артілі. Таке право є похідним від права громадського колгоспного землекористування, оскільки колгоспний двір отримує присадибну ділянку не безпосередньо від держави, а від колгоспу за рахунок земель його присадибного фонду, який входить в єдиний масив земель, закріплених за колгоспом [18, с.104-105]. Конституція СРСР допускала користування державною землею і ведення на виділених земельних ділянках дрібного сільського господарства без застосування найманої праці одноосібними селянськими господарствами (ст.9 Конституції СРСР). Землекористування одноосібних селянських господарств детально регламентувалося Земельним кодексом РРФСР 1922 р. та земельними кодексами союзних республік. Суб'єктом права трудового землекористування селян-одноосібників був селянський двір. Таке право користування належить всім членам двору незалежно від статі і віку. При цьому у користуванні землею немає будь-яких частин окремих членів двору, усі вони користувалися землею спільно. На відміну від колгоспних дворів, які користувалися тільки присадибними ділянками, земля, яка надана одноосібному селянському господарству, складається з двох частин: а) присадибної ділянки, на якій розташовані житлові та господарські будівлі, а також сад і город, б) польової землі. Польові землі одноосібників мали бути розміщеними за межами земель колгоспів [18, с.112]. У сучасній науці земельного права точаться дискусії з приводу розмежування понять "користування землею" та "використання землі". Варто підтримати позицію щодо розмежування цих понять. Використання землі реалізується через правомочність користування, як змісту права власності. Користування землею як окремий правовий титул є лише однією із форм використання землі поряд із використанням її на титулі права власності. Чинне законодавство не дає визначення землекористування. Традиційно землекористування розглядають у суб'єктивному та об'єктивному розумінні. У суб'єктивному розумінні: 1) Як правомочність користування земельними ділянками, тобто використання їх корисних властивостей; 2) Як правовий титул, що надає фізичним та юридичним особам суб'єктивне право використовувати земельну ділянку не на титулі права власності. У об'єктивному розумінні - це інститут земельного права, тобто сукупність правових норм, що регулюють здійснення суб'єктивного права землекористування, його виникнення, зміну та припинення [23, c.220]. Відповідно до ст.13 Конституції України кожен має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону [1]. Тому земельне законодавство покликано реалізувати дане конституційне положення шляхом визначення об'єктів, суб'єктів, правових форм, видів, змісту прав на користування земельними ділянками. Так, Кулинич П.Ф. розглядає інститут права землекористування як похідний від інституту права власності на землю. Під правом землекористування він розуміє сукупність правових норм, які регулюють порядок отримання у користування та використання земельних ділянок особами, які не є власниками таких ділянок [19, c.149]. Казанцев Н.Д. визначає право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють правильне та раціональне використання землі землекористувачами у відповідно до тієї мети, для якої вона їм надана [20, c.131]. Аксєньонок Г.О. відмічає, що отримавши у встановленому законом порядку земельну ділянку, громадянин стає суб'єктом права землекористування [16, c. 204]. М.В. Шульга розглядає право землекористування як суб'єктивне право через забезпечену і гарантовану державою можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі [25, c.182]. На підтримку позиції про похідний характер землекористування варто відзначити, що таке право може виникати тільки за волевиявленням власника, який може передавати користувачеві певний обсяг правомочностей, що йому безпосередньо належать. Оскільки виходячи з основоположних засад цивільного права власник не може передати більше прав чи обов'язків, ніж має сам. Якщо право користування власника земельної ділянки є його правомочністю, на підставі якого він використовує корисні властивості землі, то землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й у межах, визначених власником. При цьому власник може передати право користування як у повному обсязі, так і в обмеженому. Наприклад, держава як власник землі, що надає земельну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користування в повному обсязі. Юридична або фізична особа - власник земельної ділянки, передаючи її у володіння та користування за договором оренди, може обумовити обсяг прав орендаря щодо користування, залишаючи окремі з них за собою [21, c.135-136]. Крім того власник земельної ділянки, наданої у користування, може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбаченому законом. Крім того сам характер використання земельної ділянки значною мірою обумовлений і визначається правом власності на землю. А.М. Мірошниченко також звертає увагу на необхідність розмежування окремого речового титулу на використання земельної ділянки від використання ділянки з дозволу володільця титулу на зобов'язальному праві. Зокрема наголошується на непослідовність самого законодавця у розмежуванні даних категорій. Так хибною є думка, що для будь-якого використання земель державної власності необхідний окремий речовий титул [23, c.222]. Чинне законодавство містить окремі вказівки на можливість користування земельними ділянками без надання відповідного титулу, на основі дозволу на використання ділянки зобов'язального характеру. Це, зокрема, використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем (ст.97 Земельного кодексу) [2], користування земельними ділянками лісогосподарського призначення тимчасових лісокористувачів (довгострокове та короткострокове), користування земельними ділянками мисливських угідь (Закон України "Про мисливське господарство та полювання") [6]. Право землекористування як важливий правовий інститут земельних правовідносин та правомочності землекористування, базується на фундаментальних конституційних положеннях ти вимогах земельного законодавства. Він ґрунтується на певних принципах, що являють собою основні засади правового регулювання. Вони відображені в загальних принципах земельного законодавства, що передбачені в ст.5 ЗК, закріплені в нормах, що регулюють використання окремих категорій земель. Надзвичайно важливим є принцип цільового використання земель. При чому чинний Земельний кодекс розрізняє поняття "основного цільового призначення" та "цільового призначення". Основне цільове призначення земель, що є підставою для встановлення категорій земель, визначених в ч.1 ст. 19 ЗК [2]. Воно фіксується в рішенні про надання земельної ділянки у постійне користування, державному акті, у договорі оренди земельної ділянки і відображається у державному реєстрі. Цільовим призначенням є використання землі в певних цілях і в певний спосіб, але в межах конкретної категорії. Так, наприклад, Земельний кодекс у межах земель сільськогосподарського призначення виділяє землі фермерських господарств (ст.31), земельні ділянки особистих селянських господарств (ст.33), землі для сінокосіння і випасання худоби (ст.34), садівництва (ст.35) тощо. Порядок встановлення і зміни цільового призначення земель регулюються ст.20 ЗК.