Зокрема ч.5 ст.20 встановлює, що вид використання земельної ділянки у межах певної категорії земель визначається її власником або користувачем самостійно в межах вимог, які встановлюються законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Дана правова норма не поширюється на використання земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Отже, землекористувач може самостійно визначати вид використання землі, але якщо інше не буде встановлено власником (наприклад, у договорі оренди земельної ділянки). Використання земельної ділянки всупереч її цільовому призначенню може призвести до негативних наслідків для такої особи. Зокрема відповідно до ст.141 Земельного кодексу України порушення даного законодавчого положення є підставою для припинення права користування такою ділянкою. Особи, винні у невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням, притягуються до адміністративної відповідальності. Не менш важливим принципом, передбаченим статтею 5 Земельного кодексу є раціональне використання та ефективна охорона земель. Даний принцип поєднує економічно необхідне й екологічно обґрунтоване використання земельних ресурсів. Тобто мають бути враховані як економічні, так і екологічні інтереси. У Постанові Верховної Ради "Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" від 5 березня 1998 року раціональне природокористування розглядається поряд із охороною довкілля [13]. Крім того основні пріоритети охорони навколишнього природного середовища визначені через раціональне використання природних ресурсів. Пріоритетними вбачаються формування збалансованої системи природокористування і адекватної структурної перебудови виробничого потенціалу економіки та екологізація технологій у сільському господарстві, промисловості, енергетиці, будівництві та на транспорті. Дані пріоритети мають бути реалізовані за допомогою охорони земельних ресурсів від забруднення та нераціонального використання, а також збереження та розширення територій з природним станом ландшафту. Викладене дає підстави розглядати право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють порядок використання земельних ділянок у межах їх цільового призначення з метою задоволення рекреаційних, оздоровчих, духовних та матеріальних потреб особами, які не є власниками таких ділянок. Суб'єктами права землекористування є фізичні та юридичні особи, що в установленому законом порядку набули це право для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки. Фізичними особами землекористувачами можуть бути як громадяни України, так й іноземні особи та особи без громадянства. Тобто обмеження щодо кола суб'єктів, встановлені для права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення ч.5 статті 22 Земельного кодексу, не поширюється на правовідносини землекористування. Дані обмеження знімаються і щодо іноземних юридичних осіб. Поняття юридичної особи визначається статтею 80 Цивільного кодексу [3]. Відповідно до неї юридичною особою є організація, створена та зареєстрована в установленому законом порядку. У науці цивільного права існує поділ юридичних осіб приватного та публічного права. Останні створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені у такому порядку юридичні особи здійснюють землекористування для реалізації завдань публічного характеру. Передбачена законом можливість підприємств, установ і організацій виступати як самостійний суб'єкт землекористування становить їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в її установчих документах. Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають із компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Серед суб'єктів землекористування розрізняють сільськогосподарські та несільськогосподарські державні та комунальні підприємства, установи, організації. Першим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст.24 Земельного кодексу України), другим - для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст.65 Земельного кодексу України). Крім того, вони можуть використовувати земельні ділянки на умовах оренди. Недержавні й некомунальні юридичні особи можуть виступати суб'єктами лише орендного землекористування. Існують випадки, коли земельна ділянка юридично закріплюється за певним громадянином, а право користування нею здійснюю всі члени сім'ї або родичі, які володіють земельною правоздатністю. Це стосується, зокрема, особистих селянських господарств, які не мають статусу юридичної особи. Відповідно до Закону України "Про особисте селянське господарство" такі господарства можуть створюватися фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб у порядку, встановленому законом [7]. Громадяни - члени особистого селянського господарства використовують на умовах оренди відповідні земельні ділянки. Об'єктом права землекористування є індивідуально визначена та юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній, комунальній або приватній власності, що закріплена за конкретним суб'єктом для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні земельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного права, а також відповідні повноваження землекористувача. В.І. Семчик визначає об'єкт землекористування як земельну ділянку, місце розташування і межі якої визначаються на місцевості з урахуванням її розміру [25, c.187]. Також об'єкти землекористування класифікують за різними критеріями. Залежно від того, за рахунок яких земель вони надані, розрізняють об'єкти державної, комунальної та приватної власності. За основним цільовим призначенням земель об'єкти землекористування поділяють на сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення. Отже, суб'єктно-об'єктний склад відносин з приводу землекористування доволі різноманітний. Законодавством встановлено певні обмеження й вимоги щодо кола суб'єктів, які мають право користування окремими видами земельних ділянок. Зміст відносин землекористування Сутність права землекористування як правовідносин, які виникають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування. Землекористувачу належать право володіння (крім права загального землекористування), користування, а також і певною мірою право розпорядження, але в обмеженому вигляді (наприклад, передача земельної ділянки в суборенду). Право володіння розглядається як фактичне, реальне володіння, що виникає в результаті відмежування земельної ділянки в натурі і забезпечує можливість її цільового використання. Право користування включає безпосередню експлуатацію цієї ділянки, використання її корисних властивостей з метою отримання доходів та інших благ як матеріального, так і нематеріального характеру. Часткове право розпорядження, що може бути закріплене за землекористувачем, у літературі ще називають правом внутрішньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою [21, c. 200]. Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав, які зумовлюються цільовим призначенням земельної ділянки. Загальні права землекористувачів встановлені у ст.95 Земельного кодексу України. Зокрема землекористувач має право самостійно господарювати на землі, використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Такі особи також мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом. Перелік підстав для відшкодування збитків встановлено ст.156 ЗК, даний перелік є вичерпним. Залежно від цільового призначення земельної ділянки виникають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію, на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд. Однак варто зазначити, що не кожен землекористувач може мати усі права, перелічені в ст.95 Земельного кодексу України. До того ж положення п. в) ч.1 ст.95 щодо використання корисних копалин, лісів, водних об'єктів тощо слід розглядати як декларативне. Оскільки перелічені об'єкти є окремими природними ресурсами, особливості виникнення прав на які регулюються спеціальним законодавством. Тому, отримавши у користування земельну ділянку, ми не можемо, наприклад, вирубувати ліс чи споруджувати дамбу на водному об'єкті. Дане положення узгоджується лише з Кодексом України про надра: відповідно до статті 23 землекористувач у межах наданої йому земельної ділянки має права без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф. Крім того перелічені права є більш вузькі за змістом, ніж права власників, визначені в ст.90 Земельного кодексу України. Крім того у ст.95 ЗК відсутня вказівка на правомочності володіння та користування земельною ділянкою, що притаманні землекористувачам. У літературі зустрічається поділ прав землекористувачів залежно від їх змісту на 1) права у сфері ефективного використання земельних ділянок та 2) права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав [21, c. 201]. До першої групи відносять право на самостійне господарювання на землі; використання загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, інших корисних властивостей землі. Другу групу прав складають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур; на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд. Самостійне господарювання полягає в тому, що відповідна особа може самостійно визначати напрями своєї виробничої та іншої діяльності, умови надання земельної ділянки [19, c. 201]. Також відповідно до ч.5 ст.20 Земельного кодексу користувач земельної ділянки може самостійно визначати вид її використання в межах певної категорії земель в межах встановлених законом вимог, а також з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Дане право обмежується цією ж нормою щодо земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Такі землекористувачі зобов'язані використовувати земельну ділянку в межах конкретного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 ЗК щодо земель сільськогосподарського призначення та з урахуванням вимог Закону України "Про використання земель оборони" [8]. Усі права землекористувачів мають здійснюватися тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав передбачені статтею 152 Земельного кодексу. Крім того землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ч.2 ст.152 ЗК). Наведений перелік прав не є вичерпним. Законом можуть бути встановлені як додаткові права землекористувачів, так і певні їх обмеження, що пов'язано з особливостями використання певних категорій земель.