Види землекористування На доктринальному рівні існують різноманітні класифікації права землекористування. В їх основу покладені суттєві ознаки чи критерії, які відображають спільні та відмінні риси між окремими його видами. І. За цільовим призначенням: право сільськогосподарського землекористування право несільськогосподарського землекористування Також за цією підставою відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України можна виділити більш детальні групи: право сільськогосподарського, житлового та громадського, природно-заповідного та іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського, водного, промислового, транспортного та іншого землекористування. У межах кожної з даних груп можна виокремити свої підвиди землекористування, які характеризуються родовими ознаками. Наприклад, у межах земель сільськогосподарського призначення відповідно до класифікації видів використання земель за чинним Земельним кодексом можна виокремити користування землями фермерського господарства (ст.31, 32 ЗК), особистих селянських господарств (ст.33 ЗК), для сінокосіння і випасання худоби (ст.34 ЗК), для садівництва (ст.35 ЗК), для городництва (ст.36 ЗК). За таким же принципом у межах земель житлової і громадської забудови можна виокремити землекористування земельними ділянками для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва (ст.40 ЗК), земельними ділянками житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів (ст.41 ЗК), багатоквартирних жилих будинків (ст.42 ЗК). ІІ. За суб'єктом права землекористування: - землекористування фізичних осіб: а) громадян; б) іноземних громадян; в) осіб без громадянства; - землекористування юридичних осіб: а) сільськогосподарських підприємств, установ, організацій; б) несільськогосподарських підприємств, установ, організацій. ІІІ. За обсягом повноважень користувача: ь повне - користування на підставі правового титулу, що виключає користування земельною ділянкою іншими особами на іншому правовому "повному" праві, у тому числі власником (право постійного користування, оренда). Обсяг користування тотожний повноваженням власника. ь неповне - дане право землекористування може співіснувати із користуванням цією ж земельною ділянкою третіми особами або самим власником (право загального землекористування, право земельного сервітуту) [23, c.224]. IV. За терміном користування: · постійне - не встановлюється строк користування земельною ділянкою; · тимчасове - особі передається на праві користування земельна ділянка на визначений строк. Зокрема відповідно до ст. 19 Закону України "Про оренду землі" термін оренди земельної ділянки встановлюється за домовленістю сторін, але не більше як на 50 років [9]. Дана класифікація була закріплена на законодавчому рівні в УРСР та Земельному кодексі 1990 року. Чинний Земельний кодекс не вживає такого поняття як "тимчасове землекористування". Однак відповідно до Перехідних положень ЗК суб'єкти, які одержали до введення в дію чинного Земельного кодексу України на певний строк, тобто в тимчасове користування, зберігають право на ці ділянки до закінчення строку. V. За оплатністю: v оплатне землекористування: оренда земельної ділянки. v безоплатне землекористування: право постійного користування земельною ділянкою. VI. За ступенем правового захисту та пріоритетом: - Речове землекористування: має абсолютний характер, своїм предметом мають індивідуально визначену річ, характеризуються "правом слідування", є залежними від права власності. Перехід права власності на земельну ділянку не є підставою для припинення інших речових прав на неї. Захист таких прав відбувається в порядку, передбаченому для захисту права власності. - Зобов'язальне землекористування: виникають на основі укладених договорів (угод). До них відноситься оренда земельної ділянки, а також право землекористування на підставі договорів ренти, довічного утримання, застави тощо [24, c.294]. VII. За відношенням до права власності: Л Первинне - особа отримала право користування безпосередньо від власника (наприклад, оренда земельної ділянки); Л Вторинне - особа набуває права землекористування від первісного землекористувача (суборенда земельної ділянки, а також "службове користування", що є пережитком нині вже не дійсного законодавства) [23, c.224]. VIIII. Екологічне законодавства, зокрема Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" за характером використання природних ресурсів розрізняє: - Загальне використання: характерним є безоплатність користування, безстроковість, таке право належить усім громадянам, не закріплюється за конкретними особами, не потребує отримання спеціальних дозволів на використання земельної ділянки; таке право виникає на підставі прямої вказівки закону; - Спеціальне використання: природні ресурси надаються громадянам, підприємствам, установам, організаціям у володіння, користування або оренду за плату, на підставі спеціальних дозволів, які мають бути зареєстровані у відповідному порядку. Однак чинний Земельний кодекс закріпив інститут землекористування в оновленому вигляді. Зокрема у главі 15 кодексу йде мова про три різновиди права користування землею: право постійного користування земельною ділянкою (ст.92), право оренди (ст.93) та право концесіонера на земельну ділянку (ст.94). Також у даній главі йде мова про користування землею підприємствами, установами, організаціями, які проводять розвідувальні роботи (ст.97). Такою є легальна класифікація права землекористування. У даній главі не обумовлюється право загального користування землею. Відповідно до ч.1 ст.92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - право володіння та користування без встановлення строку земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності. Як зазначає Мірошниченко А.М. право постійного користування земельною ділянкою є речовим правом виключного, постійного, первинного, оплатного характеру [23, c.224]. Даному правовому титулу характерний обмежений суб'єктно-об'єктний склад. Відповідно до статті 92 Земельного кодексу України на такому титул надаються виключно земельні ділянки державної та комунальної власності. Відповідно до ч.2 ст.92 ЗК отримати такі земельні ділянки мають право: 1) Підприємства, установи, організації, що належать до державної та комунальної власності; 2) Громадські організації інвалідів України, їх підприємства, установи, організації; 3) Релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Земельний кодекс 2001 року значно скоротив перелік осіб, які можуть отримати земельну ділянку на такому праві. Тому на момент набрання чинності новим Земельним кодексом значна частина земель перебувала у постійному користуванні осіб, які не мають на це право за чинним законодавством. Була спроба вирішити дану ситуацію, зобов'язавши таких осіб переоформити право власності або право оренди на них (п.6 Перехідних положень ЗК). Однак рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 р. пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу було визнано неконституційним. А тому право постійного користування продовжує зберігатися за особами, які не переоформили цього права [14]. Мірошниченко А.М. зауважує на проблемності існуванні даного правового титулу, що негативно впливає на економічну ситуацію в державі й є предметом значних маніпуляцій. Він, зокрема, пропонує замінити даний правовий титул на право власності. А також звертає увагу на те, що право постійного користування суперечить міжнародним зобов'язанням України щодо адаптації вітчизняного законодавства до законодавства Європейського Союзу. Адже з точки зору законодавства ЄС про конкуренцію надання права постійного користування може розглядатися як державна допомога, що має застосовуватися в обмежених випадках і в окремих цілях [23, c.226]. Поряд із користуванням земельними ділянками на постійній основі Земельний кодекс закріплює строкове користування земельним ділянками - право оренди. Дані відносини регулюються також Законом України "Про оренду землі" [9]. Відповідно до ст.1 даного закону, а також ч.1 ст.93 ЗК орендою земельної ділянки є засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької діяльності. Традиційно право оренди є зобов'язальним правом. Але такій правовій природі суперечать останні зміни у законодавстві, які передбачили "право слідування" та можливість відчуження права оренди. Варто погодитися із думкою Мірошниченка А.М., що вітчизняне законодавство надало праву оренди речового характеру, нівелювавши зобов'язальну природу таких відносин [23, c.226]. Ч.1 ст.94 Земельного кодексу передбачає надання в оренду земельної ділянки концесіонеру для здійснення концесійної діяльності. Загалом концесія як форма підприємницької діяльності властива використанню природних об'єктів та освоєнню їх ресурсів. Вона була відома ще дореволюційному законодавству [21, c.152]. Нині зі статті 94 ЗК випливає, що концесія не є самостійним правовим титулом землекористуванням, а розглядається лише як різновид оренди. Проте концесійна діяльність нині відроджується в Україні, про що свідчить прийняття Законів України від 16.07.1999 р. "Про концесії" [11] та від 14.12.1999 р. "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" [12]. Бахуринська М.М. наполягає на внесенні змін до Земельного кодексу з метою закріплення можливості використання земельної ділянки на титулі концесії відповідно до концесійного договору [26, c.230]. Також неналежним чином Земельним кодексом урегульовано право загального користування. Дослідженню даного питання значну увагу приділив І.О. Костяшкін [22]. Він звертає увагу, що право загального землекористування громадян виникає з приводу використання землі як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини; частини довкілля, що задовольняє пізнавальні, естетичні, освітні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, туристичні та інші потреби людини. Саме ці ознаки землі дають підставу твердити про необхідність та можливість її вільного використання без закріплення лише за конкретним суб'єктом. Крім того, через право загального землекористування громадян реалізується можливість вільного використання земель як шляхів сполучення, а відтак, є неодмінною умовою свободи пересування. Право загального землекористування, крім того, невід'ємно пов'язане з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, яке включає: право на охорону життя і здоров'я від несприятливих природних умов і природно-антропогенних факторів; право на якісне, сприятливе, здорове навколишнє природне середовище [22, c.15]. ЗК України виділяє землі загального користування в межах населених пунктів (ст.83 ЗК України), регламентує правовий режим окремих категорій земель, що обмежує господарську діяльність та допускає можливість їх загальнодоступного використання. Землі загального користування в населених пунктах є першочерговим об'єктом реалізації права загального землекористування громадян, що зумовлено їх винятковим значенням в процесі життєдіяльності людини. Землі загального користування призначені для розміщення різного роду загальнодоступних об'єктів, що обслуговують культурно-побутові, гігієнічні й інші потреби міського населення (переважно на безоплатній основі за рахунок місцевих бюджетів). На землях загального користування розташовані транспортні й інші артерії. На їх території знаходяться об'єкти міського благоустрою і місця масового відпочинку міських жителів.