У кримінальному ж законодавстві за радянських часів визначення поняття покарання вперше було дано в «Руководящих началах по уголовному праву РСФСР» 1919 року, дія яких згодом була поширена і на територію УРСР. У статті 10 зазначалось, що покарання - «...це ті заходи примусового впливу, за допомогою яких влада забезпечує даний порядок суспільних відносин від порушників останнього (злочинців)». У кримінальних кодексах УРСР 1922 року та 1927 року поняття покарання чітко не було визначено, хоча відповідні спроби мали місце. А у частині 1 ст. 22 КК України 1960 року законодавець, формулюючи мету покарання, визначив, що «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засудженого в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Як бачимо, у XX ст. були сформовані підходи до поняття і ознак покарання, що покладені в основу чинного законодавства, в якому ст. 50 КК вперше дає об'ємне поняття покарання та встановлює його ознаки.

Як стверджував Ч. Беккаріа, будь-яке покарання, яке не продиктоване крайньою необхідністю, є актом насилля, а право верховної влади карати за злочин обґрунтоване необхідністю захищати ввірене їй суспільне благо від узурпації його цивільними особами. І чим більше забезпечується священне та непорушне право на безпеку, тим надійніше гарантування свободи громадян з боку держави, тим покарання справедливіше. Слід також погодитись і з Д.Г. Тальбергом, який стверджував, що покарання завжди було показником морального та розумового рівня суспільства. Грубість суспільних поглядів, низький рівень розумового і морального розвитку суспільства, застій думки, пригнічення особистості й особистої волі та взагалі порядок, що панує в державі й суспільстві, породжують жорстоку систему покарань. Це підтверджується всією історією існування покарання в різних країнах та на різних етапах розвитку цих країн.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів чільне місце посідає саме покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань.

Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов'язку щодо забезпечення охорони прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необхідним і важливим інструментом. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності.

Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яке передбачене в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є правильним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, дістали розвиток і підтвердження в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини та осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави відбувається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і запобіжній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України (статті 28, 62, 63), кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності й водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції його посилення, яка спостерігається багато років. На жаль і після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року ця тенденція суттєво не змінилася. Вона дістала відображення як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Достатньо зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них -- на строк до 10--15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50% засуджених. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й у поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю -- посилення покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямі зроблено у чинному КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, вона переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція дістала чітке вираження. Вперше здійснено значну гуманізацію репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично вилучено покарання у вигляді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижено його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачено нові, гуманні види покарань: громадські роботи, обмеження волі, значно розширено можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості та відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. З цього приводу Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 24 жовтня 2003 р. №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», роз'яснив судам, що у разі, якщо санкція статті, за якою особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. А у разі обрання позбавлення волі це рішення повинно бути мотивовано у вироку. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. У кожному конкретному випадку суд повинен призначити покарання з дотриманням вимог і положень ст. 65 КК, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Воно має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Ця вимога прямо закріплена в ч. 2 ст. 65 КК. На це орієнтує судову практику і ПВСУ в вищезазначеній постанові. Тільки таке покарання може сприйматися винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат вчиненого злочину

Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямів, властивих каральній політиці: а) застосування суворих видів покарання до осіб, що вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої та середньої тяжкості. Поєднання цих двох напрямів відображено в КК 2001 р. і має бути реалізовано в діяльності судових органів.

Для точного визначення покарання необхідно встановити, яким принципам воно повинне відповідати, та чи не порушуються ці принципи при законодавчому визначенні покарання. Тому необхідно розглянути, які принципи обов'язково мають ураховуватися. На мою думку, це: законність покарання, справедливість покарання, індивідуалізація покарання, гуманність покарання.

Обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, має здійснюватися тільки на підставі чинного кримінального закону.

Справедливість покарання включає в себе, насамперед, відновлення того стану, який був до вчинення злочину. А якщо неможливо відновити цей стан, то повинна бути здійснена відповідна грошова компенсація. Також справедливим покарання буде тоді, коли воно є раціональним. Раціональність покарання означає, що воно корисне як для злочинця, так і для суспільства в цілому. Тобто, якщо призначається покарання винній особі, то воно повинне впливати на неї з метою подальшого виправлення. До суспільства має повернутися виправлена особа, яка більше не буде вчиняти злочинів, яка налаштована на виконання ресоціалізаційних заходів.

Індивідуалізація покарання полягає в тому, що покарання застосовується до особи, котра визнається винною у вчиненні злочину, із урахуванням усіх обставин його вчинення. Кожний конкретний злочин чи особа, що його вчинила, за обставинами вчинення чи за особистими рисами злочинця має свої індивідуальні особливості. Тому й покарання за нього повинно бути максимально конкретизованим, індивідуалізованим, виходячи із конкретних обставин та враховуючи особу винного. Чим тяжчий злочин і чим більша суспільна небезпека винного, тим тяжчим буде покарання. І навпаки: якщо злочин не є тяжким, якщо особа, котра його вчинила, не становить значної небезпеки, то такому винному покарання пом'якшується, а інколи він звільняється від покарання. Принцип індивідуалізації покарання знайшов відображення у багатьох нормах Кримінального кодексу України і насамперед у ст. 65 КК, де зазначено, що суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 КК; відповідно до положень Загальної частини КК; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Покарання має бути гуманним, тобто таким, що не містить у собі фізичних страждань, приниження людської гідності та позбавлення життя засудженого.