Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч.2 ст. 1 КК України). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. Таким чином, зазначений примус застосовується від імені держави. Звичайно, що тільки від імені держави винному призначається покарання. Тобто у разі вчинення злочину проти державних інтересів, покарання винній особі, як правило, застосовується тільки від імені держави. Якщо ідеться про злочини проти особи, власності тощо, покарання застосовується від імені держави та відповідно до фактичної оцінки його потерпілим. Крім того, покарання -- це захід примусу щодо особи, яка вчинила злочин, тому вона повинна понести його незалежно від свого бажання.

На думку ж деяких вчених, погоджуючись в цілому зі змістом, викладеним стосовно характеристики цієї ознаки, вони зауважують, що вона не є найбільш суттєвою або головною ознакою кримінального покарання, оскільки покарання не може бути зведене лише до державного примусу. «Примусити», за тлумачним словником, означає «приневолити, силувати, заставляти». Синонімами цього терміна є «насилля, сила, вплив». Кримінальне покарання, як правило, пов'язане із примусом, але не завжди і не є обов'язковим.

Про право злочинця вимагати до себе покарання як радикального засобу примирення зі своєю свідомою сутністю вели мову ще Платон та Аристотель, а значно пізніше цієї проблеми торкнувся Гегель та інші мислителі. Та й у сучасному світі, здається цілком ймовірним, що людина, яка скоїла злочин, наприклад, під впливом несприятливих обставин, від ревнощів чи помсти, свідомо кається у вчиненому (особливо якщо це пов'язано з учиненням смерті чи іншої шкоди близькій людині), приходить добровільно з повинною та віддає себе в руки правосуддя, бажаючи знайти внутрішній спокій своїм моральним стражданням та спокутувати свою вину, перенести страждання внаслідок вчинення злочину. Тому примус, насильство -- не можуть бути визнаними сутністю кримінального покарання, причому не головна, а другорядна ознака, яка лише вказує на те, яким чином забезпечується реалізація функціональних можливостей покарання. Оскільки мета покарання полягає у тому, щоб кара була реалізована за умов, за яких держава прагне по можливості максимально нейтралізувати елемент суб'єктивно виникаючого людського страждання. Останнє якщо і має місце то на рівні лише атрибутивних внутрішніх особливостей кари, а не її мети як такої. Саме у цьому полягає ідея глобальної справедливості, яка покладена у підґрунтя поняття кари. З прийняттям Конституції України, кримінального законодавства і спрямуванням зусиль суспільства на побудову правової держави втілено багато нових високоморальних принципів правосуддя. Та найсуттєвіше -- це принцип відповідальності держави перед громадянином, згідно з яким, держава покладає на себе зобов'язання з відновлення порушених злочином прав і законних інтересів громадян, несе відповідальність за незаконне притягнення до відповідальності, відновлює порушені права, відшкодовує матеріальну і компенсує моральну шкоду.

Другу ознаку покарання закріплено в ст. 50 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. При цьому, дуже важливо, щоб вину особи було доведено без порушення закону, і в жодному разі покарання не застосовувалося до невинної особи. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності та покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі на наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 50 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надав йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. В Конституції України (ст. 3) зазначається, що головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, і примус, який застосовується у вигляді кримінального покарання на виконання зазначеного обов'язку, природно повинен виходити від нашої держави. За Конституцією України, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому передбачає, що права й свободи людини і громадянина захищаються судом, і ці права і свободи можуть бути обмеженими лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передбачено у ст. 63 Конституції, де вказується, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Праця засудженого організується з додержанням правил охорони праці і техніки безпеки встановлених трудовим законодавством. Однак чим суворіша міра покарання, тим більше обмежуються права засудженого. Так, окрім основного, суд може призначити додаткові покарання (відповідно до ч. 4 ст. 52 КК України до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань), які обмежують засудженого у деяких правах. На засудженого до позбавлення волі не поширюються гарантії недоторканності житла і таємниці листування, обмежується право користування коштами, цінностями, деякими предметами побутового вжитку. Ця категорія засуджених не може користуватися правом вільного переміщення по території країни, вибору місця проживання тощо. Ця ознака відтворює і ті положення Конституції України, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, де лише суд визначає індивідуальну ступінь тяжкості кожного конкретного злочину, уточнюючи при цьому його законодавчу оцінку.

На мою думку, ця ознака теж певною мірою зводить поняття кримінального покарання лише до поняття «міри, призначуваної вироком суду», не враховуючи при цьому багатозначності цього поняття. Адже покарання в кримінальному праві -- це і загальне поняття його як правового інституту, і конкретні «види покарань» та «міра покарання», визначена вироком суду, а ряд вчених виділяють ще таке поняття, як «рід покарання». Всі ці бачення кримінального покарання досить важливі, і вони не можуть не враховуватись при визначенні поняття «кримінальне покарання».

Четверта ознака покарання дістала своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в ньому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Такі обмеження, насамперед, повинні відповідати тяжкості конкретного злочину та передбачати відновлення стану в тому вигляді, у якому він існував на момент вчинення злочину.

Ця ознака ґрунтується на положеннях ст. 63 Конституції України і, беручи її до уваги, слід сказати про ряд обставин. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Кара це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, це такі покарання, як штраф і конфіскація майна; в інших -- превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня -- ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину. І, по-друге, обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має виключно індивідуальний характер, тобто воно не може бути застосоване ні до кого іншого, крім особи, яка за вироком суду визнана винною у скоєнні передбаченого КК України злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину та особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності. З даною ознакою тісно пов'язана така ознака кримінального покарання як передбаченість його у кримінальному законі. Саме в санкції статті Особливої частини КК закріплюються вид і розмір покарання за відповідний злочин. І суд не вправі призначити особі, винній у вчиненні злочину, якесь інше покарання, не передбачене КК України. Для відмежування злочинів за їх ступенем тяжкості використовуються суспільна небезпечність злочину та суворість покарання.

Шоста ознака покарання, як було зазначено раніше, виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі тощо.

Ознакою кримінального покарання є і те, що воно застосовується лише до особи, визнаної винною у скоєнні злочину. Зміст цього важливого положення конкретизує вельми принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути притягнута до кримінального покарання, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Більше того, ця ознака також передбачає, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. І, за Конституцією України, обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, та припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої.

Зазначені конституційні приписи були покладені в основу ч. 2 ст. 2 КК України та розвинуті у ст. 3, де вказується, що злочинність діяння, а також його карність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за тими чи іншими аналогіями забороняється.