Вступ Протягом XIV ст. Велике князівство Литовське перетворилось на одну з найбільших європейських держав. Однією з найбільш цікавих сторінок історії цієї держави є її правова система, яка сформувалась, як на основі місцевих звичаїв, так і включила в себе норми правових систем сусідніх держав і земель, що були включені до складу Литовської держави. Загалом, тема джерел права Великого князівства Литовського не втратила актуальності й зараз. Абсолютна більшість ґрунтовних праць з даної проблеми з'явилась ще в 60-80-х роках минулого століття і зараз потребує перегляду, застосування нових підходів до дослідження, введення в науковий обіг нових матеріалів. Нової оцінки потребує питання про місце в литовській правовій системі норм звичаєвого права, як литовських, так і руських, а також привілеїв. Навіть зараз, остаточно не вирішене питання про статус Судебника Великого князя Казимира в литовській правовій системі. Одні дослідники стверджують, що судебник є першою кодифікацією права у Великому князівстві Литовському, а інші - що він є звичайним привілеєм. Литовські Статути, які тричі були кодифіковані протягом століття, й зараз викликають цікавість і подив дослідників. Додаткової уваги потребує проблема систематизації різних груп джерел. Об'єктом дослідження даної роботи є литовська правова система, що виникла, оформилась й еволюціонувала протягом XIV-XVI ст., а потім органічно поєдналась з польською, хоч і залишилась багато в чому самостійною. Предметом дослідження - є різноманітні правові звичаї, привілеї, устави, кодекси, які склали основу правової системи Литовської держави і, по суті, були основними її джерелами. Метою роботи полягає в тому, щоб проаналізувати з відповідними оцінками весь комплекс джерел, які лягли в основу правової системи Великого князівства Литовського. Вивчити ступінь впливу окремих законодавчих актів, привілеїв, кодексів на регулювання різних сфер суспільного життя. Завданням роботи є вивчення ступеню розробки даної проблеми в науковій літературі. А, також, з'ясування об'єктивних причин, що призвели до видання тих чи інших правових актів. В науковій літературі ступінь розробки проблеми джерел права Великого князівства Литовського залишається недостатнім. В першу чергу, варто згадати литовських дослідників, так вивченням статутів займались К. Яблонскіс та Ю. Юргініс, окремо вони вивчили вплив звичаєвого права на творення І Статуту (1529). Серед польських вчених варто відмітити роботи Ю. Бардаха, який намагається підходити до проблеми джерел литовського права комплексно [17, 95]. Досить детально проблему джерел права Великого князівства Литовського вивчали українські, білоруські та російські історики і правознавці. Так, перші праці, присвячені Литовським Статутам, з'явились ще в XIX ст. Зокрема, В. Строева (1833) і М. Владимирський-Буданов (1877) в контексті вивчення московського законодавства дослідили III Статут (1588), як одне з джерел для Соборного укладення. Вивченням III Статуту (1588), в цьому ж контексті також займався М. Тихомиров [1, 99]. Досить ґрунтовні праці по литовському законодавству XIV-XVI ст. належать В. Причеті, основну увагу він зосередив на Статутах, але досить детально вивчав усі джерела, які використовувались при їх кодифікації [1, 101]. Дослідженням Судебника Казимира (1468) займались І. Данилович, Ю. Ярошевич, М. Ясинський, М. Любавський, не без підстав вважали його першою спробою систематизації литовського права [17, 97]. І Старостина цей Судебник розглядала, як важливий етап в еволюції Литовської правової системи [17, 94]. 1. Аналіз причин і передумови виникнення необхідності кодифікації права 1.1 Литовський статут 1529 року і його джерела кодифікація статут середньовічний литовський До початку XVI століття Велике князівство Литовське склалося як феодальна магнатська монархія. Пани і князі, які мали у своєму розпорядженні величезні земельні фонди, являли собою велику силу як в економічному, так й у політичному відношенні. Вони фактично стали керівниками всієї внутрішньої й зовнішньої політики Великого князівства Литовського, діючи через «Господарську раду» й «свальні сейми», які були змушені скликати великі князі для вирішення чергових державних питань, особливо для вирішення питань грошового податку - «серебщини», що перетворилася після опублікування привілею 2 травня 1457 р. з регулярної грошової податі в надзвичайний збір (загальношляхетський привілей звільнив клас землевласників від щорічного збору серебщини). Завдяки привілею 2 травня 1457 року великий князь литовський став повністю залежати від феодальної знаті у фінансовому відношенні. Привілеї Олександра й Сигізмунда ще більше розширили політичні права великих титулованих та нетитулованих землевласників-католиків. Магнати тримали в своїх руках суд і управління. Завдяки відсутності письмового законодавства великокнязівські судді в центрі й у провінціях судили, керуючись звичаєвим правом великокнязівськими рішеннями та діючими законодавчими актами. Шляхта, до того ж, не маючи великої ваги в суспільно-політичному житті Великого князівства, відмовляється тепер бути тільки об'єктом влади з боку феодальної знаті. Шляхта починає бути присутньою на сеймах, спочатку як мовчазний спостерігач, а потім у якості самостійно діючої політичної сили, що прагне послабити політичний вплив земельної аристократії й додати політиці уряду бажаний для неї напрямок. Природно, що шляхта в першу чергу прагне послабити перевагу магнатів у суді, звільнитися від сваволі судових рішень, що виносять ними, і підкорити їхній дії загальношляхетського права. Тому вимога кодифікації законодавства була однією з основних вимог у політичній програмі шляхти. Хоча окремі білоруські й українські землі зберігали свої особливі права, закріплені в «Обласних привілеях», але загальношляхетский привілей, що поширював свою дію на всіх землевласників Великого князівства Литовського, створював умови для оформлення єдиного феодально-шляхетського права, у кодифікації якого була однаково зацікавлена як литовська, так і білорусько-українська шляхта, тим більше що загальношляхетське право не позбавляло білоруських й українських шляхтичів тих місцевих привілеїв, прав і переваг, якими вони користувалися згідно «Обласним привілеям». У першій чверті XVI в. змінилася й політична структура Великого князівства Литовського. З ростом економічних зв'язків між окремими областями Великого князівства поступово зникала феодальна роздробленість і зміцнював авторитет центрального уряду на місцях. Зміцнення політичної єдності Великого князівства Литовського теж настійно вимагало кодифікації феодального права, дії якого був би підлеглий весь клас землевласників. Розвиток продуктивних сил і загальне ускладнення економічного життя вимагали законодавчого регулювання окремих сторін приватноправової діяльності шляхетського стану. Загальний економічний підйом у Великому князівстві супроводжувався значною мобілізацією земельної власності. Покупка й продаж маєтків і віддача їх у заставу, право спадкування нерухомого майна й право заповітів, організація суду й судового процесу, юридичне оформлення класових привілеїв шляхетства вимагали точного юридичного визначення. У кодифікації феодального права особливо були зацікавлені середньопомісні й дрібнопомісні прошарки шляхетства, які намагалися забезпечити себе від сваволі феодальної аристократії. Правові норми й «Обласних привілеїв» не відповідали новим економічним відносинам, новому розміщенню класових сил, застарів Судебник Казимира Ягеллончика. У період політичного засилля феодальної знаті власність й особистість шляхтичів не були досить захищені законом. У Великому князівстві Литовському панували сваволя й насильство. Постійні «гвалти» й «наїзди» на шляхетскі маєтки були звичайним проявом феодальної сваволі. Але насамперед законодавчого оформлення вимагали феодально-кріпосницькі відносини. Шляхта була особливо зацікавлена в цьому, щоб не допустити відходу кріпаків до великих землевласників, щоб не втратитися робочих рук. 1.2 Місцеве звичаєве право Правова система Великого князівства Литовського, як і більшості країн світу, базувалась на нормах звичаєвого права в основі яких лежали звичаї і традиції. Литовське право увібрало в себе, крім власне литовського, ще й звичаєве право Русі (зосереджене переважним чином в «Руській Правді»), також використовувалось звичаєве право прусів (зосереджене в «Померанській Правді») [9, 90]. Поступово, в процесі суспільного життя, люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, і стали вводити їх та дотримувались або це робилось під впливом громадської думки і влади. Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на території Литовської держави, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв [12, 178]. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв («старини не рухати») [18, 176], а в XVI ст. були санкціоновані державою. Норми звичаєвого права, які склались у Великому князівстві Литовському, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами. Норми звичаєвого права регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.) [9, 91]. Найбільш сильний вплив дане право мало на сферу шлюбно-сімейних відносин, де воно найбільш міцно закріпилось. Норми звичаєвого права були тісно пов'язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка. У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду. 1.3 Сеймові постанови і привілеї, як джерела права Привілейні грамоти та сеймові постанови видавалися з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були різноманітні за змістом і браком писаних законів замінювали їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали та відсували на другий план норми звичаєвого права й вели до кодифікації загальнообов'язкового права. Такі привілеї були важливою сферою діяльності князів. Вони поділялися на три групи: - дарчі грамоти; - привілеї в вузькому значенні слова; - грамоти охоронного характеру. Дарчі грамоти власне не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від виконання загальнообов'язкового права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіти тощо. Свидригайло дарував права мати свою хоругву, а князеві Острозькому - право печатати листи червоним воском. Таким чином, зміст і характер дарчих грамот міг бути досить різноманітним [15, 127]. Привілеї у вузькому значенні слова означають приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні пільги окремим особам, родинам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Саме такі пільги отримав у 1448 р. Онуфріївський монастир, для підтвердження цих прав йому видано спеціальну грамоту. Інколи, даруючи привілей, князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, збирання податків з певних територій тощо.