Тим часом у Литві в цей період феодальні відносини перебували ще в стадії становлення. У землях Русі діяв кодекс феодального права, відомий під ім'ям Правди Росіянці. «Обласні привілеї» залишали недоторканою дію місцевих юридичних звичаїв. Феодальні відносини, що розвивалися, у Литві приймали той же характер, що й у землях Русі. Природно, що Литва й Русь, об'єднані політично, не були відособлені один від одного. Паралелізм соціально-економічного розвитку Литви й Русі дозволяв Литві прийняти юридичну термінологію, прийняту у феодальній Русі, і ті юридичні норми, які були характерні для неї. Феодальне право останньої не було нав'язано Литві як якесь чужорідне право. Російське право становилося правом загальнолитовським, правом, що діяло на територій усього Великого князівства. Щоб з'ясувати джерела загальнолитовського права, варто звернутися до вивчення джерел феодального права Великого князівства Литовського. Варто мати на увазі, що Велике князівство Литовське не було ізольованою державою. Воно перебувало в тісному економічному спілкуванні із сусідніми державами, воно складалося в династичних унітарних відносинах з Польським королівством. Останнє вийшло на історичну сцену раніше, ніж утворилося Велике князівство Литовське. Економічний розвиток Польщі тому йшов поперед економічного розвитку Великого князівства Литовського. Економічний розвиток останнього створював юридичні відносини, які не знайшли відбиток в Правді Росіянці, оскільки остання склалася в іншій, менш складній соціально-економічній обстановці. Природно, що для визначення нових юридичних відносин могли запозичитися окремі юридичні норми з боку, оскільки вони відповідали новим складним юридичним інститутам, які в силу паралелізму соціально-економічного розвитку вже одержали в Польщі своє юридичне оформлення. Це анітрошки не перешкоджає, однак, загальному висновку, що феодальне право Великого князівства Литовського не було ні польським, ні російським правом. Це було право Великого князівства, що діє на його території. Систему й догму права Великого князівства оформляли створені в процесі тривалого, самостійного соціально-економічного розвитку виробничі відносини, і тому вони, власне кажучи, були самостійним явищем, лише закріплюючим наявні юридичні відносини. Однак разом з тим виникає питання, на основі якої юридичної бази оформлялися звичайно-правові юридичні феодальні інститути Великого князівства. Відповідь на це питання може дати тільки всебічне вивчення джерел першого Литовського статуту. Необхідність всебічного вивчення джерел права першого Литовського статуту була підкреслена ще І. А. Максимейком, що присвятив своє дослідження вивченню джерел карних законів Литовського статуту. У сутності це дослідження було першою історичною працею про Литовський статут. Н.А. Максимейко справедливо зауважує, що дослідники Литовського статуту задовольнялися звичайно вказівкою на подібність між нормами Правди Росіянці й Литовському статуту, мало звертаючи уваги на відмінні риси останнього. У той же час, говорить Н.А. Максимейко, «у польській літературі висловлюється (втім, зовсім голослівно) думка протилежна, начебто Литовський статут був місцевим кодексом польського права». За правильним висновком Н.А. Максимейка «найбільш позитивні й міцні висновки по даному питанню можуть бути отримані тільки шляхом дослідження джерел Литовського статуту; з такого дослідження видно буде, наскільки цей пам'ятник росіянин і яка дійсна домішка іноземного права вторгалася в нього». Аналізуючи джерела карних законів Литовського статуту, Н.А. Максимейко дійде висновку, що основним джерелом карних законів є «російське звичаєве право» й «законодавчі джерела». Н.А. Максимейко не заперечує впливи польського й німецького права на карне право Великого князівства, але вважає, що воно було другорядним. У другому своєму дослідженні Н.А. Максимейко, зрівнявши норми Правди Росіянці із судовою практикою, відбитої в книгах судних Литовської метрики, дійде висновку, що наведені ним документальні свідчення достатні, «щоб переконатися в чудовій подібності між Російською Правдою й литовсько-росіянином правом». Зображення, наведені Н.А. Максимейко в обох роботах, безсумнівно варто визнати обґрунтованими. Однак недоліком досліджень Н.А. Максимейко є те, що він не обмежується вивченням тільки першого Литовського статуту, а попутно стосується другого й третього Статуту, які, хоча й були засновані на першому Статуті, але є продуктом іншої соціально-економічної обстановки, у порівнянні з умовами, при яких створювався Статут 1529 р. Тому було б безсумнівно правильним, якби дослідник зосередив свою увагу на вивченні джерел тільки першого Литовського статуту, не зачіпаючи окремих питань, зв'язаних зі Статутами другої та третьої редакцій, джерела яких повинні стати предметом самостійного дослідження. При дослідженні питання про джерела Статуту першої редакції необхідно не тільки показати сукупність всіх його джерел, але й розкрити, як та або інша звичайна норма видозмінювалася й доповнювалася у процесі судових рішень. Зміна юридичних норм звичаєвого права, звичайно, було неминучим актом судової творчості, оскільки соціально-економічні відносини, що розвивалися, настійно вимагали подальшої зміни й пристосування до них юридичних форм. Феодальне право Великого князівства Литовського не могло залишитися в стадії звичаєвого права, частково відбитого в Правді Росіянці. Воно еволюціонувало й ставало більш складним і мало потребу в новій законодавчій кодифікації. Вивчення питання про джерела Статуту першої редакції ставить перед дослідниками два питання: - які джерела взагалі лягли в основу феодального права Литовського статуту; - як створювалося в процесі судових рішень по справах, що виникали, нове феодальне право, як судові рішенні ставали юридичними прецедентами, які були використані кодифікаторами права. С. Борисенок, через 400 років після видання Статуту 1529 р., дорікнув Господарську канцелярію у відомій непідготовленості й поспішності при складанні першої редакції Литовського статуту. Однак немає підстави висловлювати припущення про те, що Литовський статут був би краще відредагований, якби редакція була складена не великокнязівською канцелярією, а більш досвідченими й підготовленими людьми. Оскільки Литовський статут першої редакції тільки кодифікував феодальне право Великого князівства Литовського, що розвивалося звичайним шляхом і знаходило відбиття в судових рішеннях суду великокнязівського маршалка, то господарська канцелярія, маючи у своєму розпорядженні величезний матеріал судових постанов по окремих питаннях феодального права, мала повну можливість швидко виконати дане їй доручення і скласти кодекс письмового права, у який вона від себе не вносила нічого нового, а лише по відомій системі розташувала судовий та актовий матеріал, що перебував у її розпорядженні. Тому постанови великокнязівського суду по тих чи інших юридичних питаннях, що виникали, були основним джерелом Литовського статуту першої редакції. Вивчення судових рішень, прийнятих великокнязівським судом, знову ставить перед дослідником два питання: - яка юридична норма лежала в основі судових рішень; - яким юридичним змінам вона піддалася в судовій практиці. Литовський статут першої редакції був не тільки кодексом феодального права. Його зміст значно ширше. Він був одночасно і «основними законами Великого князівства Литовського», що визначають його державний лад і соціальний пристрій. При наявності польсько-литовських унітарних відносин опублікування Литовського статуту бути показником політичної незалежності Великого князівства, хоча великий князь Литовський і титулувався польським королем. Після детальних досліджень Н.А. Максимейко про значення Правди Росіянці для права Великого князівства Литовського жоден з дослідників не може сумніватися в тім, що Правда Російська лежала в основі феодального права Великого князівства Литовського, й що на її базі розвивалося як цивільне, так і карне право. Однак Н.А. Максимейко односторонньо підійшов до вирішення поставленого йому завдання. Він повинен був вказати на юридичні особливості Руської Правди, що зближають її із правом литовсько-росіянином. Тим часом питання про значення Руської Правди для феодального права Великого князівства Литовського полягає не тільки в тім, що воно містить у собі «загальні початки права». Н.А. Максимейко зовсім упускає з виду, що феодальне право, що відбите в Руській Правді, аж ніяк не застигло у своєму розвитку на ґрунті Великого князівства Литовського. Воно продовжує розвиватися в нових, більш складних соціально-економічних умовах. Природно, що виникле на основі Руської Правди феодальне право Великого князівства Литовського повинне було істотно відрізнятися від права Руської Правди. Це і є основним, що вимагає всебічного аналізу. З іншого боку, з огляду на те, що Статут 1529 р. є «основними законами» Великого князівства першої чверті XVI ст., укладачі його повинні були звернутися й до інших джерел державного права. Такими джерелами були шляхетські привілеї, головним чином привілей 2 травня 1457 р. - свого роду «Велика Хартія вільностей» класу литовсько-російських землевласників. Привілей 2 травня 1457 р. був загальношляхетським привілеєм, що згодом неодноразово підтверджувалось великими князями й увійшовший у зведений привілей 1529 р., виданий Сигізмундом I. Однак у привілеї 1492 р. великого князя Олександра та у привілеї 1506 р. великого князя Сигізмунда утримувалися статті державно-правового характеру, які визначали правове положення Господарської Ради і її роль у керуванні державою. Статут, закріплюючи існуючі державні правові й соціальні відносини, звичайно, поклав в основу їхнього юридичного оформлення шляхетські привілеї. Якщо до опублікування Статуту 1529 р. шляхетські привілеї були тільки імунітетними грамотами, до того ж потребувавшими підтвердження з боку нового господаря при його вступі на престол, то шляхетські привілеї, введені до складу Статуту, ставали вже правом панівного класу в повному розумінні слова [8, 197]. З іншого боку, шляхетські привілеї не вирішували цілого ряду питань, пов'язаних зі становою приналежністю, зокрема такого складного питання, як доказ шляхетських прав. Подібні судові справи виникали або з ініціативи окремих осіб, що бажали довести своє «шляхетне» походження, або в результаті обвинувачень у не шляхетському походженні тієї або іншої особи. Оформлення шляхетського стану було неминучим етапом у розвитку феодального суспільства. Природно, що при оформленні шляхетського стану відбувався відомий відбір. Окремі соціальні групи залишилися за межами формування шляхетського стану. Звідси - не потрапили в шляхетський стан люди «простого стану», хоча часто прагнули стати «людьми шляхетними». Однак сформоване раніше феодальне право, відбите в Руській Правді, не могло допомогти у вирішенні питань про відновлення шляхетського звання, тому що воно не знало такого роду явищ. Цілком зрозуміло тому, що, дозволяючи опорні юридичні питання «про висновок шляхетства», великокнязівські судді повинні були звертатися до польської судової практики до польського законодавства, де процес оформлення шляхетського стану відбувся раніше; ці норми польського шляхетського права для Великого князівства Литовського аж ніяк не були нормами, випадково запозиченими ззовні, оскільки оформлення литовського шляхетського стану було тісно пов'язане з польсько-литовськими уніями. Разом з тим, будучи застосовані в судовій практиці Великого князівства, вони ставали нормами загальнолитовського феодального права. Судова практика великокнязівського суду докладно розробила, використовуючи польський досвід, всі норми шляхетського права, не передбачені шляхетськими привілеями. Шляхетське право Великого князівства склалося в процесі розбору справи про відновлення в шляхетському званні.