Тому залишалися тільки юридичні норми, застосовані судовою практикою, внести в Литовський статут й, таким чином, установити процесуальний порядок дозволу спірних справ про відновлення шляхетства. Отже, у завдання дослідника входить: - з'ясувати процес утворення шляхетського права; - показати, які норми польського шляхетського права виявилися прийнятними для Великого князівства Литовського; - відзначити розходження між польським шляхетським правом і шляхетським правом Великого князівства Литовського. Ще К. Любавський відзначав, що в землях Русі термін «боярин», «бояри», що свідчив про приналежності до феодального класу, у процесі утворення шляхетського стану поступався місцем терміну «земляне», а останній був витиснутий терміном «шляхта» польського походження. Ці зміни в термінології були зв'язані з тим, що далеко не всі дрібні землевласники-бояри ввійшли до складу шляхетського стану. Із цього часу термін «боярин» означав приналежність до особливого соціального прошарку, що перебувала поза рядами шляхетського стану, утворюючи вищий розряд сільського населення, відмінний по своїм феодальним повинностям від інших прошарків сільського населення. Природно, що не всі бояри примирилися зі своїм виключенням із складу шляхетського стану. Багато хто з них прагнув до відновлення своїх шляхетських прав. У цьому випадку положення білоруської й української дрібної шляхти було більш скрутним, ніж литовської, приписаної до польських або литовських гербових братств. Вона не могла покликати їхніх членів па суд, щоб вони своїми показами підтвердили приналежність її до шляхетського стану. Білоруська й українська шляхта в цьому випадку могла послатися тільки на земянське походження батьків і на покази сусідів - «околичної шляхти». Таким чином, норми польського права «про вивід шляхти» зустрілися з нормами «російського права», а із синтезу польського й російського права утворилося шляхетське право Великого князівства Литовського. Приналежність білоруських та українських феодалів до шляхетства визначалася в основному звичаєм - «старовиною», тоді як приналежність литовських середніх й дрібних феодалів - припискою до польських або литовських гербових братств. 3. Литовські Статути та їх редакції 3.1 Сейм 1522 року у Гродні. Статут 1529 року Питання про кодифікацію феодального права Великого князівства Литовського має свою історію. Однак відсутність позитивних даних позбавляє дослідника можливості відновити повністю історію складання Статуту 1529 р. і тієї боротьби, що відбувалася довкола нього. Ця боротьба була неминучою, тому що магнатські кола прекрасно розуміли, що видання письмового зводу законів істотно зачепить й обмежить їхні права. Тривала боротьба, що зав'язалася навколо Статуту, є прекрасним доказом того, що великі землевласники докладали всіх зусилль, щоб не допустити видання письмового зводу, закопавши феодальне право. Великокнязівському уряду вже на початку XVI ст. була не далека думка про необхідність кодифікації права. В 1501 р. великий князь Олександр, видаючи пітверджений привілей Волинській землі, вважав, що його дія буде мати тимчасовий характер, «поки права Статуту у вітчизні нашої уставимо». У цьому випадку повинні були втратити силу правові норми, тому що «тогди всі землі наші одного права держави мають й одним правом звужені будуть поруч Статуту». Однак не видно, щоб великокнязівський уряд приймав тоді які-небудь заходи для здійснення свого наміру. Питання про кодифікацію права залишалося без руху до Віленского сейму 1514 р., коли, за словами єпископа Перемишльского Петра Томицького, що перебував тоді у Вільні, стани сейму підняли питання про те, щоб господар видав письмові закони. Але й на цей раз великокнязівський уряд не прийняв ніяких заходів для виконання прохання «станів» сейму. Точніше, він саботував справу складання Статуту. У цьому минулому зацікавлені магнати, які тримали у своїх руках все керування Великим князівством. На сеймі в Гродні у 1522 р. «стани» знову звернулися до господаря із проханням про видання письмових законів. Тільки тоді великий князь із паном-радою «право їм прирекли дати й ти вси члонки, як ся підданий наші мають справовати й радити, показували чого… виписати». Невідомий самий текст Статуту 1522 р. Ми знаємо, що великокнязівський уряд вирішив ввести його в життя в грудні 1522 р. Великий князь Сигізмунд видав спеціальний наказ про введення в дію письмового кодексу законів [8, 187]. Внаслідок неправильних судових рішень виникало багато скарг із боку тих, хто піддався несправедливому суду. Едикт відзначав, що до великого князя надходили скарги на упередженість суддів, що керувалися при розборі справ власними почуттями й настроями. Тому великий князь бажав, щоб для поліпшення порядку була б для кожного «однакова справедливість», щоб був установлений «мир» під захистом письмового права. Однак Сигізмунд трохи поспішив з опублікуванням свого едикту, тому що на сеймі 1522 р. був прийнятий не весь проект представленого Статуту. В 1524 р. великий князь через свого секретаря Михайла Венскгайла передав на обговорення сейму, зібрався в Бересті, виправлений Статут», а воєвода Виленський і канцлер Великого князівства пан Гаштольд, з доручення господаря, повинен був «тое право видати всім подданим Великого князівства Литовського, росказати нашим господарським словом, аби вжо тим правом справовалися й радили водлуг того росказання нашого». Однак виправлений текст Статуту не ввійшов у життя й в 1524 р. тільки на Виленському сеймі 1528-1529 р. був остаточно прийнятий текст Статуту. Статут став діючим правом. Основними учасниками сейму часу Сигізмунда були великі землевласники, пани й князі, а також єпископи. Тому опозиція проекту Статуту виходила з рядів шляхти, представленої на сеймах. Проект Статуту не задовольняв «станів» сейму, звичайно не тому, що він був складений бюрократичним способом, поспішно, протягом двох місяців, як думає український дослідник С. Борисенок. Цілком можливо, що він був дійсно погано відредагований, тому що юристи-практики виконали б це завдання краще, ніж канцелярія Великого князівства Литовського. Однак була важлива не редакція, поганого або гарного, Статуту, а його класовий зміст. Статут 1529 р. був феодальним кодексом класу землевласників у цілому. Разом з тим він закріплював за магнатами їхнє правове положення, їх керівну політичну роль. За магнатами й панами залишалася як і раніше особлива юрисдикція. Вони не були підсудні провінційним суддям. Магнати залишалася такими ж недосяжними для шляхти, як і раніше. У цьому й полягала основна причина того, що окремі артикули Статуту довгий час не були затверджені сеймом. Статут 1529 р. відбивав реальне співвідношення сил у таборі литовських феодалів. Економічне панування й політичне керівництво належали великим землевласникам. Шляхта політично й економічно ще недостатньо зміцніла. Природно тому, що саме магнати вийшли переможцями із внутрішньої боротьби між двома прошарками феодального классу. Литовський статут 1529 р. санкціонував положення відносно організації влади й керування, що існував до введення його в дію. Всі пропозиції, висловлені С. Борисенком, що Статут 1529 р. був надрукований, найбільш імовірно, не мають ніяких підстав. Статут одержав поширення в численних списках, внаслідок, чого немає єдиної редакції Статуту, а є кілька редакцій, характер яких був всебічно й ретельно досліджений С. Борисенком. Статут 1529 р. був розділений укладачами на 13 розділів-глав. Він визначав прерогативи великокнязівської влади (розд. I), містив докладні законоположення «Про оборону земської» (розд. II), кодифікував особисті й станові права шляхти (розд. III), докладно розробляв питання про жіноче землеволодіння (розд. IV) і про опікунське право (розд. V). Окремий розділ (VI) присвячений організації суду й судового процесу [8, 187]. Інші розділи присвячені карним злочинам проти особистості й власності шляхти, а також іншим видам порушення права на нерухому й спонукувану власність - «Про гвалтех земський, про боех, про річниці шляхетські» (розд. VII), «Про право земські, про границі й про межі, про копи» (розд. VIII), «Об лови, об пущу й бортне дерево й озера, об боброві гони, про соколині гнізда й про хмелища» (розд. IX). Спеціальний розділ присвячений так званому «заставному» праву - «Про імена, які в долзех, і об застави» (розд. X). В наступних главах Статут визначає «головщини людей по вутлі й мужицькі й гаробоцькі» - грошові винагороди за злочини, зроблені землевласниками проти особистості «простих людей» (розд. XI), торкається питання об «грабежі й навезки», винагороди за різного роду злочину майнового характеру (розд-XII). Останній розділ - «Про лиходійство» - присвячений карним злочинам, зробленим «людьми простого стану». Таким чином, Статут містить у собі права державне, військово-феодальне, родово-шляхетське, земельне, спадкоємне й опікунське, судове, процесуальне й карне. Статут 1529 р. - кодекс прав феодалів. Якщо ж у ньому все ж іноді згадуються міщани, то ці статті ставляться не до міщан взагалі, правове положення яких визначалося особливими законами, а до міщан-землевласників, що володіли маєтками на загальношляхетському праві й зобов'язаним зі своїх земель відправляти військову службу. Втім, подібного роду міщанське землеволодіння було строго обмежене. Воно збереглося головним чином у Полоцьку і Вітебську воєводствах. 3.2 Редакція 1529 року Протягом 16 ст. було видано три Литовські Статути: 1-й або Старий Л.С. 29 вересня 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком - 272), об'єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за «мужика тяглого». Цей статут регулював відносини в усіх кінцях різномовної держави, до нього увійшли деякі положення «Руської Правди» та норми звичаєвого права, ряд пунктів з польских та німецьких судебників, а також з «Саксонського Зерцала» [7, 187]. Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий - про «земську оборону», себто про організацію військової служби. Третій - про шляхетські вольності. Четвертий - про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей. За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей «головщини» родині вбитого і стільки ж «вини» - великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою. 3.3 Редакція 1566 року Для розроблення проекту 2 Литовського статуту було створено комісію з 10 чоловік (5 католиків і 5 православних). Статут було затверджено сеймом в 1554 р., але він набув чинності лише 1566 р. З уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти - повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право).