Прикладом даного привілею є грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких прав в цих містах. Подібні грамоти надавались містам, які постраждали від стихійних лих чи за якісь особливі заслуги. Так, у 1508 р. Великий князь звільнив Волинь від поголовщини, а Київ - від підводної повинності та тіунського суду [15, 128]. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та євреям. З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський - 1418 р., Казимира - 1437 р., Олександра - 1492 та два привілеї Сигізмунда - 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовлюють матеріал для загально шляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Так, привілей 1387 року було видано за нагодою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській державі адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повітових судів. Найважливіший з них - це привілей 1437 року, який розширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження по майновій, соціальній чи релігійній приналежності, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив панські суди над селянами [15, 129]. Доповненням привілею Казимира був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради. Окрему групу привілеїв становлять грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підпорядкування загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, дуже часто міщанство дістало різні привілеї поряд із магдебурзьким правом цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-під загальнообов'язкового права [10, 217]. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Житомиру (1444) тощо [11, 142]. Привілеї охоронні видавалися на прохання людності про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право [15, 129]. Поряд з вищезгаданими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву «обласні привілеї». Такі «обласні привілеї» не були актами ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони оберігали стародавні звичаї і стосувалися не станів, а цілої землі. До нас дійшло 13 грамот. Найстарша - Ягайла 1424 чи 1430 року видана для Луцької землі, якою він надає давні права - однакові для всіх мешканців, незважаючи на віру [4, 27]. Решта грамот відносяться до пізніших часів - Великого князя Олександра, Сигізмунда І - всі вони повторюють старі права, це такі грамоти: дві Волині - 1501 та 1509 рр., дві - Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві - Вітебській землі та одна - Полоцькій й Смоленській [4, 9]. Всі грамоти, як припускають історики видавались тоді, коли усувались від влади удільні князі, а замість них призначались намісники Великого князя, відповідно, щоб заспокоїти населення їм видавались ці грамоти-конституції. Таким чином, сеймові постанови і привілеї являли собою нормативні акти, які регулювали право за відсутності чітко кодифікованих збірників законів. 2. Кодифікація права в Великому князівстві Литовському 2.1 Досвід кодифікації права середньовічними державами Кодифікація феодального права стає неминучою й необхідною на відомій стадії соціально-економічного й політичного розвитку феодального суспільства. Так, коли була ліквідована феодальна роздробленість на Русі й утворилася єдина Російська держава, виявилося необхідним знищення місцевих особливостей в організації суду й правління. Введення єдиного судового кодексу зміцнювало положення великокнязівської влади й разом з тим підривало на місцях політичне значення боярства й княжат, що продовжували жити спогадами й традиціями періоду феодальної роздробленості. Великокнязівський уряд Івана III прагнув знищити феодальну сваволю й підкорити місцевих феодалів чинності єдиного закону, обов'язкового для всіх. Враховуючи це, великокнязівський уряд приступився до кодифікації права. Проект такого законодавчого кодексу був складений дяком Володимиром Гусєвим в 1497 р. Він був затверджений великим князем і Боярською думою у вересні того ж року. Московський феодальний кодекс стосувався питань організації суду й керування. Він визначав норми судових штрафів і натуральних надходжень за виконання тих або інших службових функцій. У Судебнику немає статей, що стосуються приватноправових відносин. У сфері приватноправових відносин продовжувало поки діяти звичайне феодальне право, що розвилося на основі Руської Правди. Середні й дрібні землевласники були зацікавлені в тому, щоб зберегти за собою робочі руки й припинити самовільний відхід селян у маєтки великих духовних і світських землевласників. Ці класові інтереси середніх і дрібних землевласників певною мірою були задоволені Судебником 1497 р., оскільки останній регулював право виходу селян з дотриманням майнових інтересів земельних власників [8, 198]. Коли в Польщі зникла феодальна роздробленість й установилася політична єдність держави, то одним з найважливіших актів королівського уряду було видання двох законодавчих пам'ятників: Вислицького статуту для Малої Польщі й Петроковського для Великої Польщі. Ці законодавчі пам'ятники уряду відбивали боротьбу з феодальним безладдям, від якого так багато страждали інтереси як середніх і дрібних землевласників, так і селян; королівський уряд Казимира III створив новий судовий устрій, розробив кримінальний кодекс, визначивши покарання за ті або інші злочини проти держави, особистості й майна. Статути Казимира III, вводячи письмове право, підривали дію звичаєвого права, а також і вплив феодальної аристократії, що була до того «хоронителем-ліцеєм» звичаєвого права. Статути Казимира III були кодифікацією феодального права. Вони були видані в інтересах економічних і політичних, що підсилювали шляхту. У її ж інтересах у кодекс феодального права ввійшли статті, що змінили умови відходу селян з маєтку землевласників. Феодальний кодекс визначив більш точно військові зобов'язання феодалів. Всі вони були зобов'язані нести військову службу, виходячи на війну з відомою кількістю слуг пропорційно розмірам земельного володіння. Через ускладнення економічних і приватноправових відносин у статутах була приділена особлива увага приватноправчим юридичним відносинам. З аналогічним явищем зустрічаємося ми й в історії Чехії. Чеський король Карл IV, який настільки енергійно боровся із засиллям феодальних магнатів і виникаючими внаслідок цього феодальними безладдями, приступився до кодифікації чеського звичаєвого права. З цією метою був складений проект кодексу законів, відомий під ім'ям «Мajestas Carolina» [7, 198]. Однак пани-магнати відкинули на сеймі 1355 р. запропонований ними кодекс феодального права, оскільки він підривав їхній авторитет і значення. Тільки окремі статті кодексу, які стосувалися судового процесу, увійшли в життя. У своїх законодавчих проектах уряд Карла IV зазнав повної невдачі. Основна причина її полягала в тому, що уряд не мав у своєму розпорядженні твердої соціальної бази, на яку він міг б обпертися. Міста мали своє окреме право й тому не були зацікавлені в тому, щоб був введений у дію кодекс шляхетського права. Середня й дрібна шляхта була недостатньо сильною, щоб стати міцною соціальною опорою королівської влади в її боротьбі проти магнатів. Останні, хоча й повинні були трохи упокоритися, однак продовжували займати керівне положення в державі. Коли сербський король Стефан Душан завдяки вдалим воєнним діям створив величезну в територіальному відношенні державу, хоча й слабко згуртовану, тому що між окремими областями не було міцних економічних зв'язків, то з метою зміцнення цієї держави був створений кодекс феодального судового права - «Законник». «Законник» Стефана Душана був прийнятий в 1349 р., а потім частково був доповнений. Він діяв на території всього сербського царства й кодифікував церковне право, звичаєве право й попередню судову практику сербських країв [13, 162]. 2.2 Судебник Великого князя Казимира Користуватись привілеями та звичаєвим правом було досить незручно. Стояла нагальна потреба в систематизації права. Судебник Великого князя Казимира і став такою першою спробою кодифікації, він був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільні 1468 року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право [12, 139]. Дослідники по-різному визначали місце «Судебника» і значення його в литовському праві другої половини XV - початку XVI ст. Його називали «білоруським статутом» і руським пам'ятником, відзначали, що нічого литовського в ньому немає, вважали спробою фіксації «литовських звичаїв», визначали як перший досвід кодифікування в масштабах всієї Литовської держави, нарешті, стверджували, що він діяв тільки у Великому князівстві Литовському в тісному значенні [17, 97]. В основному в Судебнику регламентувались процесуальні відносини, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права. В ньому є статті, що стосуються маєткових прав, порушення кордонів, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами. За Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. За першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу - смертною карою. Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наступала з семирічного віку [15, 132]. Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: «А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять - того на шибеницю». В цьому відбивався соціальний стан тогочасного суспільства [3, 141]. Загалом цей судебник являв собою суміш литовських та руських звичаєвих норм, які були адаптовані до нових умов. Це була далеко не досконала спроба кодифікації литовського права, так як в правовій практиці продовжили активно використовуватись норми звичаєвого права і привілеї. 2.3 Вивчення Статуту першої редакції дослідниками Вивчення Статуту першої редакції ставить перед дослідником питання про його джерела. Ця найважливіша проблема була вже в центрі уваги фахівців. Проте до цих пір вона залишається повністю не вивченою. У той же час вивчення джерел права Литовського статуту дозволяє дати відповідь на питання, також поставлене в історіографії, але трохи односторонньо нею дозволене, а саме, чи представляє собою Статут 1529 р. кодекс польського або російського права? Потрібно припустити, що така прямолінійна постановка питання неправильна. Литовський статут 1529 р. не був кодексом ні польського, ні російського права. Він був кодексом феодального права, що діяло на території Великого князівства Литовського. Литовський статут не є феодальним кодексом права, що вводив в життя нові юридичні норми. Статут лише юридично оформив ті правові відносини, які вироблялися в процесі соціально-економічного розвитку Великого князівства Литовського. У територіальному відношенні Велике князівство Литовське складалося з областей Русі й Литви (Литва й Жмудь). На землях Русі феодальні відносини вже цілком склалися в той час, коли вони підпали під суверенітет литовської князівської влади.