Російський революційний рух, теорія народництва базувалися на ідеї прискореного переходу до соціалізму через сільську общину, оминаючи буржуазне суспільство, яке на той час у Європі жорстоко експлуатувало трудящі маси. Народництво складалося з кількох течій, пов?язаних переважно з діяльністю і вченням П. Лаврова, М. Бакуніна, П. Ткачова. Іноді їхню теорії називають селянським соціалізмом. Найближчою метою руху було знищення революційним шляхом самодержавства, поміщицького землеволодіння, забезпечити Народу «землю і волю». З цією метою вони намагалися піднята селян на революцію, пропагуючи її в селянських масах.
   У складі народницьких організацій, що охоплювали майже всю європейську частину Російської імперії, було багато української молоді, схильної до політичного радикалізму. їм імпонувала благородна мета руху, героїзм, самовідданість, схильність народників до жертовності, їхня слава. В Україні у 70-80-х роках діяло багато народницьких груп, найбільші з яких зосереджувались в університетських центрах Одеси, Києва та Харкова.
   Масове «ходіння в народ» пропагандистів революції в Україні почалося восени 1873 р. Народники йшли в сільські місцевості працювати учителями, майстрами, ремісниками, вели агітаційну роботу. «Ходіння» відбувалось в більшості губерній України. Пропаганда збуджувала революційну активність частини селян, однак основна їх маса, темна й забита, неспроможна була її сприйняти, і народна революція не відбулася. Уже в 1874 р. жандармерія розгорнула репресії, і сотні народників опинилися в тюрмах та на засланні. «Ходіння в народ» закінчилося поразкою.
   В пошуках нових шляхів досягнення своєї мети народники об?єднали свої сили в єдину організацію «Земля і воля» і продовжували боротьбу. Вони планували розгорнути широку агітацію серед населення, організувати збройні бунти, захопити владу шляхом насильницького перевороту. Українські народники об?єдналися в гурток «південних бунтарів», до якого входили Л. Дейч, В. Засулич, Я. Стефанович, М. Флоренко та ін. Вони мали досить тісні зв?язки з організацією «Земля і воля». «Бунтарі» використали царистські настрої селян на Чигиринщині, де були досить глибокими бунтівні традиції, і вирішили видати себе за посланців царя. Я. Стефанович під вигаданим ім?ям Дмитра Найди, якого начебто прислав цар, почав створювати селянські дружини для збройної боротьби проти поміщиків. Жандарми розкрили цю змову, заарештували всіх селян та їхніх керівників. Я. Стефанович та його товариші втекли, а заарештовані селяни були покарані. Захищаючись від жорстоких репресій уряду, народники розпочали терор проти влади. Вони врешті-решт створили глибоко законспіровану організацію «Народна воля» і 1 березня 1881 р. вбили царя Олександра II, маючи надію, що це спричинить революцію. Однак цього не сталося.
   У 80-х роках народовольці кілька разів відроджували свою організацію, але потужний репресивний апарат царизму щоразу її знищував. Громадівці, особливо члени «молодих громад», допомагали народовольцям, часто здійснювали спільні акції в Одесі, Єлисаветграді, Києві, Київській губернії та інших містах. Ставлення М. Драгоманова до народницького руху було неоднозначне. Він критикував його за ігнорування національного питання, і виконком «Народної волі» незабаром включив в свою програму право націй на політичну незалежність. Один із найвизначніших лідерів Л. Желябов поділяв федералістичні погляди Драгоманова. Однак після страти Желябова і його друзів «Народна воля» вже не дотримувалась цих поглядів. Драгоманов був близьким в своїх соціалістичних поглядах до ідей народників, однак він гостро критикував їх централізм та терор. Одночасно він виступав проти заяви В. Антоновича, що народники — це «держиморди під червоними прапорами».
   Нове піднесення громадівства показало, яку величезну потенціальну силу має рух українського національного відродження. Царизм, місцеві реакційні сили, які боялися соціалістичної пропаганди революціонерів-народників, українського «сепаратизму», розпочинають репресії проти громад. Було закрито Південно-Західний відділ Географічного товариства в Києві, припинено видання «Киевского телеграфа», почалися арешти. Увінчував ці заходи указ імператора Олександра І!, підписаний у травні 1876 p., який на той час перебував на курорті в німецькому місті Емс, про заборону друкувати українською мовою книги, читати лекції, ставити українські п?єси, виконувати прилюдно українські пісні та ін. Не допускалося також завезення українських видань із-за кордону. Передбачаючи цей удар, «Громада» запроектувала перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. З початку 70-х років активізувалися зв?язки з Галичиною. У 1872 р. коштом киян була відновлена львівська газета «Правда», і її співробітниками стали О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький та ін.
   М. Драгоманов, якого в процесі репресій звільнили з Київського університету, Ф. Вовк, М. Зібер та С. Подолинський емігрували за кордон. Драгоманов почав видавати в Швейцарії журнал «Громада» та іншу літературу. Він був одним із найвизначніших мислителів і вчених України другої половини XIX ст. За кордоном Драгоманов заглибився у вивчення досягнень європейської науки, ознайомився з новітніми політичними теоріями і почав доповнювати програму «Громади». Він формулював методологічні засади суспільних наук, підкреслюючи, що вони повинні спиратися на серйозні наукові дослідження. Українським вченим він докоряв, що вони лише збирають літературу, матеріали, а не творять системи: «це ерудиція, не наука». Він закликав українське письменство, науку орієнтуватися на європейські методи і напрямки, тісно співпра-цювали з громадським рухом, не оминали політичних проблем. Як і інші члени «Громади», Драгоманов був прихильником федерації Росії і України, чекав, що в недалекому майбутньому розвалиться російська монархія і Російська держава існуватиме на принципах демократичного автономізму та федералізму.
   Поряд з глибоким реалізмом і науковістю М. Драгоманов захопився утопічним соціалізмом — соціалістичною теорією Прудона і вважав, що автономні громади з?єднаються в одну федерацію, знищать стару державну машину, її військо, введуть громадську міліцію.
   У цей же час в громадівському русі настала криза і визначилося кілька течій, кожна з яких мала свою тактику. Найстаріший представник руху національного відродження М.Костомаров переконував, що українці мають вдовольнитися українською літературою для хатнього вжитку і складати лише підручники та книжки для народу. Таким чином, він намагався заспокоїти царський уряд і довести йому нешкідливість українського руху. Однак царизм не вірив, що серед українства немає сепаратизму. Громадівський рух, у свою чергу, теж заперечував цю позицію організатора Кирило-Мефодіївського братства. Група В. Антоновича намагалася надавати українському рухові аполітичного, культурницького характеру та з обуренням відкидала «політичні крайності» М. Драгоманова і врешті-решт позбавила його повноважень їхнього представника за кордоном та відмовилася фінансувати його газету. На думку В.Антоновича, доцільніше було б не розпорошувати сили, а зосереджувати їх на культурницькій роботі, зміцнювати українські традиції.
   У 80-х роках після вбивства народниками Олександра II в Росії запанувала важка реакція. В цей час остаточно утвердилася в громадівському русі думка зосередити всі сили на культурній роботі та створенні наукових основ українознавства шляхом розвитку досліджень в галузі історії, етнографії, археології, мови, культури українського народу. Осередком цієї діяльності стає журнал «Киевская старина», заснований у 1882 р. Ця робота здійснювалася також в університетах, особливо в київському. У 80-90-х роках громадівцями був створений великий творчий доробок, що став основою розвитку української культури і науки в майбутньому: в історії — твори В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Яворницького та багатьох інших; у літературі — творчість Л. Українки, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного та ін.
   Наприкінці 90-х років громади організовувалися в університетах, гімназіях, семінаріях та інших навчальних закладах. Вони створювали свої бібліотеки, пропагували і самоосвітню діяльність молоді в дусі підвищення своєї національної свідомості, проводили збори, наради та з?їзди. Переслідувана в Росії українська політична думка розвивається в Галичині, де її органами були друковані коштом українців із Росії та за їх участі журнали і газети «Зоря», «Правда», «Життя і слово», «Народ» та ін. Наддніпрянські українці беруть участь в галичанському духовному житті, особливо відчутно впливали на розвиток політичної думки та культури В. Антонович і М. Драгоманов. У 1894 р. новозасновану кафедру української історії Львівського університету посідає вихованець В. Антоновича, випускник Київського університету М. Грушевський, що відразу ж почав здійснювати значний вплив на національно-культурне життя Галичини.
   У 90-х роках в Україні пожвавлюється громадське і суспільно-політичне життя. На цей час сформувалися вже два головні напрями в підпільному політичному житті України: соціалістичний революційний і національний. В Росії і  Україні все більше поширюються соціалістичні ідеї, в тому числі марксистські. Створюються марксистські інтелігентські гуртки, на яких гуртківці обговорюють основи, положення наукового соціалізму Маркса-Енгельса, роблять перші кроки до поєднання його з робітничим рухом. Таким був гурток, організований Ю. Мельниковим у1888 р. в Харкові і через рік розгромлений жандармерією. Аналогічний характер мав гурток Ю Мельникова - Б. Ейдельмана, який існував на початку 90-х років у Києві, а також П. Точиського в Катеринославі та ін.
   В Одесі у 1894 р. існувало вже десять марксистських гуртків з участю великої кількості робітників.
   У середині 90-х років марксисти розгортають активну пропаганду серед робітників. Під впливом створеного В. Ленін у 1895 р. в Петербурзі «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу» об’єднання марксистських груп і гуртків в такі союзи відбувається в містах України. Вони поширюють марксистську теорію і до початку ХХ ст. марксизм перетворився на пануючу революційну теорію в громадсько-політичному житті України.
   Розвивався і національний рух. З?являються нові громади, а також так звані гуртки «відомих українців, Вони були невеликі, але діяли енергійно. У 1892 р. на могилі Тараса Шевченка було організовано «Братство тарасівців», яке ставило своєю метою створення незалежної України. До братства входили І.Липа, брати Міхновські та ін. Це були вже перші кроки на шляху надання національно-культурному руху громадсько-політичного характеру. В. Антонович обережно, послідовно продовжує тактику громадівського руху, спрямовану на зосередження сил української інтелігенції лише на культурницькій роботі. У 1897 р. відбувся всеукраїнський з?їзд представників громад, на якому було засновано непартійне об?єднання «Загальна українська організація». Це сприяло подальшому розвитку громадівського руку Незабаром громади виникли у всіх губернських і багатьох повітових містах, розгорнувши там широку культурницьку діяльність.