14.5. Колективізація. Голодомор 1932-1933 pp.   Ще радикальнішими були перетворення на селі. У 1929 р. тут почала розгортатися масова колективізація, що стала трагічною сторінкою в історії українського селянства і всієї України. Селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного керівництва СРСР. Прискорені темпи індустріалізації держава не могла забезпечити, коли вела справи з мільйонами дрібних власників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних органів, а вони від нього в основному були залежними, потребуючи продуктів для міст, промисловості та армії. І тому партійний і державний апарат взяв курс на створення великих виробництв у вигляді колективних господарств (колгоспів). Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва, не цікавило Сталіна, хоча ідея реформування сільського господарства відстоювалася Леніним у його останніх працях (так званому «Заповіті Леніна до партії»). Ленінському кооперативному плану партійна і радянська преса співала дифірамби, а сталінське керівництво, ліквідувавши неп, стиха, замасковано відкинуло цю ідею. І це незважаючи на те, що селяни продемонстрували своє ставлення до колгоспів у 20-х роках: за десятиліття перебування у складі СРСР в колгоспи вступило всього 3% від загальної кількості сільгоспробітників.
   В жовтні 1927 p., вони об?єднували трохи більше 1% селянських господарств. В той же час бурхливо розвивалися різні форми кооперації, яка зберігала власність селян.
   Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Уряд СРСР розраховував, що буде безперешкодно купувати у селян достатню кількість хліба за низькими цінами, забезпечуючи країну і експортуючи його для закупівлі машин на потреби індустріалізації. Однак засуха зменшила урожай, ціни на зерно піднялися, і селяни відмовлялись продавати державі хліб за цінами, які вона їм диктувала. У відповідь до селян було вжито репресивних заходів: конфіскація зерна, великі штрафи, розкуркулювання, депортації, як і в часи воєнного комунізму. «Надзвичайні заходи» дали можливість «видавити» із неврожайної України на 33% більше зерна, ніж у попередньому році. Але у багатьох районах почався голод.
   Однак постійно застосовувати «надзвичайні заходи» до великої маси селян-одноосібників було небезпечно, і Сталін вирішив приборкати непокірне селянство, яке в очах догматиків-марксистів було антисоціалістичною дрібнобуржуазною стихією. Розгорнулася масштабна пропагандистська кампанія. Органи преси, радіо, партійні керівники цитували Леніна часів воєнного комунізму, ігноруючи його останні роботи, і переконували селян в перевагах великого колективного господарства, Гасло «суцільної колективізації» (найбільш поширений в ті роки вираз) стало в центрі діяльності партійних і державних органів. Рішення про його здійснення приймає листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). В його постанові від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931-го або навесні 1932 р.
   Щоб залякати і зламати селянство, починається масове розкуркулення (за виразом Сталіна, «ліквідація куркульства як класу»). Куркулями називали заможних селян, які мали великі господарства і використовували найману робочу силу. Однак це були ті люди, які за радянської влади стали заможними завдяки своїй завзятій праці. «Глитаї», або ж багаті селяни, які жорстоко визискували своїх односельчан, були розгромлені ще в часи «воєнного комунізму». Більшість заможних селян не мали антирадянських настроїв, але в колгоспи не вступали.
   Та не бажали вступати в колгоспи і середняки та бідняки. Тому куркулями оголошували і багатьох середняків. Для бідняків винайшли термін — підкуркульник. Всі вони також були репресовані. Тих, хто чинив впертий опір колективізації, розстрілювали або масово вивозили в табори. У решти конфісковувалася власність, а господарів із сім?ями викидали з будинків. Але найчастіше їх теж вивозили на північ, де скидали серед арктичної пустелі без їжі та притулку. З-понад мільйона українських селян, експропрійованих радянською владою на початку 1930 p., близько 850 тис. депортовано на північ та до Сибіру, де багато з них, особливо діти, загинуло. Немало селян самі розпродавали майно, кидали землі й виїздили на новобудови.
   Особливо жорстоко проводилася колективізація взимку 1930 р. Людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнюючи всю худобу і птицю. Оскільки винищувати односельчан відмовлялася навіть сільська біднота, об?єднана в комітети незаможників (комнезами), в села України відряджалися віддані компартії безпартійні робітники, комуністи та комсомольці: восени — 15 тис, в січні — 47 тис. Одночасно в села прибула велика група 25-тисячників (переважно робітники). З підприємств безперервно виїздили також групи і бригади виробничників, які проводили монтаж, ремонт та експлуатацію сільськогосподарської техніки та агітаційну діяльність серед селян.
   До березня 1930 р. близько 3,2 млн селянських господарств України було колективізовано. Однак це спричинило наростання протесту серед селян. Одним з його проявів було масове вирізання худоби. Між 1928 і 1932 роками її поголів?я скоротилося вдвічі. Напруження на селі все більше посилювалося і загрожувало перерости в нову селянську війну. Селяни били, а часто і вбивали чиновників. Поширювалися й інші форми протесту, в тому числі так звані «бабські бунти»: виступи жінок проти усуспільнення їхньої власності, особливо там, де забирали в колгоспи корів і домашню птицю. Озброєні виступи селян придушувалися частинами регулярних військ. У всіх заходах колективізації обов?язково брала участь міліція.
   Сталін робить хитрий маневр: на початку березня 1930 р. друкує статтю «Запаморочення від успіхів», у якій наголошує на добровільності колективізації, визнає «перегини» і перекладає відповідальність за них на місцеву владу. В постановах уряду і партійного керівництва в цей час багато говориться про добровільність вступу в колгоспи і про право селян виходити з них. і масштаби колективізації різко зменшилися. За три місяці після цього з колгоспів вийшла половина селянських дворів, у тому числі всі середняцькі. Але сталінська верхівка вимагала від місцевих організацій нового наступу, і восени починається друга хвиля колективізації. Тепер селян примушували вступати в колгоспи шляхом накладання колосальних податків на одноосібників і надання значних податкових пільг членам колгоспів. Поряд з цим була зроблена значна поступка колгоспникам: їм дозволялося мати присадибну ділянку і підсобне господарство. Податковий прес погнав селян у колгоспи, і на початок наступного року було колективізовано 67% селянських господарств, а до кінця 1932 — 70% господарств і понад 80% посівних площ. У липні 1935 р. вже 93 % селянських господарств України входили до колгоспів, яким належало 98 % посівних площ.
   Держава посилює свій вплив на колгоспи. Для цього створювалися державні машинно-тракторні станції (МТС), у яких зосереджувалася основна частина сільськогосподарської техніки для обробітку колгоспних полів. Це було засобом економічного контролю над колгоспами, подібно до того, як мережа партійно-комсомольських організацій, Рад усіх рівнів, міліція здійснювали політичний контроль. Користуючись цим, керівництво країни оголосило поставки колгоспної продукції державі «першою заповіддю». Продукція поставлялася, а не продавалася, і держава сплачувала за неї лише символічні гроші. Розміри державних поставок охоплювали майже весь урожай. Це було фактично відновленням продрозкладки. До того ж у 1930 р. заборонили приватну торгівлю. Колгоспники отримували копійки і мізерну кількість хліба за свою працю, а тому втрачали заінтересованість у розвитку виробництва і ставилися до колгоспного майна байдуже, іноді навіть вороже. Так, у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; а площа посівів з 1929 по 1932 рік зменшилася на одну п?яту. Посилюється дезорганізація колгоспного виробництва. Було очевидно, що ліквідація економічної самостійності селян підриває сільськогосподарське виробництво.
   Особливо фатальну роль у погіршенні становища в сільському господарстві відіграла жорстока сталінська хлібозаготівельна політика. Вже у 1931 р. з республіки вивезли близько 400 млн пудів зерна, хоча керівники УРСР благали Сталіна зменшити хлібозаготівлі, на що той відреагував мізерним зниженням. В результаті в ряді районів України весною 1932 р. почався голод, що припинився лише влітку, з новим врожаєм. У відповідь селяни приховували зерно, розтягували при нагоді те, що було ще не оприбутковане, недообмолочували солому, а пізніше обмолочували її вдруге — для себе. Замість відмови від податків, які змушували колгоспників ставати на цей шлях, сталінська верхівка посилювала репресії. Так, 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР затвердили власноручно написану «вождем народів» постанову, відповідно до якої розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом?якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк до десяти років. За кишеню зерна, принесеного з поля голодуючій сім?ї, колгоспник отримував строк у концтаборах. Купити в містах продовольство селяни не могли, бо з 1929 р. воно розподілялося за картками. Жителі сіл опинилися в безвихідному становищі.
   На 1932 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили хлібопоставки в розмірі 356 млн пудів, Урожай 1932 р. був трохи менший порівняно з 1931 р. Але у зв?язку з деградацією сільськогосподарського виробництва, дезорганізацією господарств хлібозаготівля у 1932 р. проходила важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень з колгоспів та господарств одноосібників вдалося вивезти лише 136 млн пудів зерна, з радгоспів — 20. Тоді Сталін направив в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим і Кагановичем, яка мала надзвичайні повноваження. План хлібозаготівель був зменшений до 282 млн пудів, і його колгоспи мали виконати негайно. Зрив заготівель комісія пояснювала не відсутністю хліба, а відсутністю боротьби за нього. Це було різке звинувачення на адресу республіканської парторганізації.
   У зв?язку з цим були мобілізовані партактивісти, війська, органи міліції, а в селах — сільські активісти, так звані «ударні бригади». Спеціальні комісії обшукували кожне селянське господарство, забирали не лише зерно, але й незернові їстівні припаси. В поїздах, на вокзалах працівники міліції конфісковували харчі, придбані колгоспниками або обміняні за коштовні речі в містах. Сільські трударі були приречені на голодну смерть. Та й комісія Молотова зуміла «вичавити» з України лише 105 млн пудів, тобто усього держава одержала з УРСР 261 млн пудів. План не був виконаний, хоча з республіки було вивезено майже все зерно.
   Голод охопив лише сільськогосподарські райони України і був спрямований проти селянства. Це було продовженням процесу розкуркулювання. Найважче він проходив весною і влітку 1933 р. Люди їли трупи тварин, траву, кору дерев, траплялися випадки канібалізму. Дітей вивозили в міста і кидали там в установах та лікарнях, які відправляли їх у дитбудинки. Кількість голодуючих зростала з місяця в місяць. Втекти з України було важко: кордон з Росією і Білорусією перекрили війська і міліція.