Врятувати населення України від голоду була можливість. Для цього мали використати воєнні резерви та звернутися по допомогу до міжнародної громадськості. Однак Сталін відкидав будь-які розмови про голод. Слово «голод» не зустрічається в документах, навіть у стенограмах пленумів ЦК ВКП(б) та ЦК компартії республік. Українські партійні і радянські лідери мовчки погоджувалися з цим жахливим злодійством «вождя», залякані і зломлені ним. їм показали, що на них чекає, коли була репресована велика група місцевих партійних і радянських керівників, голів колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству і якось врятувати населення своїх районів від голоду.
   У січні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П. Постишева, який став секретарем ЦК КП(б)У, а фактично — єдиновладним керівником КП(б)У і УРСР. Він лише дещо змінив політичну лінію, організувавши весною і влітку харчування тих колгоспників, які працювали на посіві і збиранні врожаю. За його вказівкою в селах продовжувалися обшуки — тепер зерно конфісковувалось для посівної кампанії. За оцінкою сучасних істориків (С. Кульчицького та ін.), прямі втрати від голоду складають приблизно 5-5,5 млн осіб, повні, з урахуванням зниження народжуваності, — 6-7 млн. Терор голодом 1933 p., спрямований проти українського народу, передовсім селянства України, був найстрахітливішим серед численних злочинів сталінщини.
   У 1932-1933 pp. голод охопив не лише Україну, а й Крим, Курщину, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан. Найжахливішим він був на Україні і Кубані. Більшість істориків пов?язує це з тим, що там жили українці. В радянській історичній науці на цю тему було накладено «табу», і до 1987 р. про неї науковці не згадували. Частина істориків української діаспори і сучасні науковці вважають, що голод був спрямований саме проти українців і мав чітко виражений характер геноциду. Деякі дослідники вважають голод формою боротьби Сталіна проти селянства, яке не сприймало цієї моделі соціалізму, не погоджувалося з колективізацією. Окремі історики пов?язують голод з ідеєю форсованої індустріалізації, яку Сталін здійснював в ці роки за підтримки робітничого класу. Однак Сталін брав до уваги особливості сільського населення України: його схильність до приватної власності, природну любов до своєї Батьківщини, його опір заходам по здійсненню прискореної індустріалізації та колективізації. Поряд з цим незаперечним є те, що найжорстокіша форма голоду розповсюджувалася переважно на райони, де в роки громадянської війни існувала опозиція радянській владі, політиці воєнного комунізму, і її основною силою, «головним опонентом» було селянство України, як і Дону, Кубані та інших регіонів. Відомо, що «батько народів» не вмів прощати своїх противників, як і йти на компроміси.
   У 1933 р. відбувся поворот у розвитку колгоспного виробництва: замість безрозмірної хлібозаготовки, згідно з Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р., у колгоспів вилучалася твердо фіксована частина продукції, а решту вони могли ділити між собою чи продавати. Це пробуджувало у колгоспників зацікавленість у розширенні посівних площ і сприяло поступовому подоланню безгосподарності. Однак між державою та одержавленими колгоспами ринкових відносин не виникало. Історики саркастично відзначають, що праця селян з рабської перетворилася в кріпацьку. Та все ж це давало певні можливості працювати на себе. Науковці справедливо вважають, що в 1933 р. обидві сторони — держава і селянство відступили від своїх первісних позицій. Сталінський режим відмовився від буквального втілення в життя комуністичної доктрини про примусове об?єднання селян у комунах, а селяни під тиском розкуркулювання і терору голодом — від власної землі і економічної незалежності і йшли в колгоспи, отримавши можливість розпоряджатися частиною виробленої в них продукції. Сталінська верхівка була задоволена, вмонтувавши в тоталітарний державний механізм мільйони селян, в минулому одноосібників та дрібну буржуазію. В лютому 1933 р. Сталін навіть висунув гасло — «Зробити усіх колгоспників заможними», і в цьому напрямку здійснювалися в майбутньому певні заходи.
   У другій п?ятирічці партійно-державне керівництво СРСР здійснило низку заходів для зміцнення колгоспів, а також для деякого поліпшення життя колгоспників. Вводилися методи індивідуальної і дрібногрупової оплати праці залежно від кількості і якості виробленої продукції. Все ширше використання принципів матеріальної зацікавленості сприяло зростанню продуктивності праці. З?явилися і герої: бригадир Старобешівської МТС на Донеччині Паша Ангеліна, ланкова колгоспу імені Комінтерну в селі Старосілля на Черкащині Демченко та багато інших. Зростала машинно-технічна база колективізованого села, все ширше запроваджувалися наукові досягнення. У роки другої п?ятирічки в середньому за рік в УРСР ставало до ладу 73 МТС. Практично вони обслуговували технікою переважну більшість колгоспів республіки, виконували майже всі роботи в рільництві і деякі в колгоспному тваринництві. В колгоспах на кінець другої п?ятирічки зникли ручна праця на посіві та збиранні зернових. Застосування машин не тільки полегшувало працю в полі, а й створювало можливості для впровадження агротехніки. Так у 1932 р. зернові не прополювалися зовсім. В 1933 р. вони оброблялися на площі 5,8 млн га, а в 1934 — вже на 11,4 млн га. Посіви озимих на парах у 1932 практично не проводилися, а в 1936-му вони становили 33,6% озимого клину. Більшість колгоспів стали розвивати, крім основних виробництв, додаткові — птахівництво, садівництво та ін.
   До кінця 1934 р. криза в сільськогосподарському виробництві була подолана і в усьому СРСР відбулося скасування карткової системи розподілу продовольчих товарів. Поліпшення матеріального становища селян, матеріальна їх заінтересованість виявилися більш вигідними державі, ніж вилучення врожаю насильницькими методами. У 1933 р. українські селяни дали державі 317 млн пудів хліба, в 1935 — 462, а в 1936 — 545 млн. При цьому відбувалося і певне зростання життєвого рівня колгоспників та культури села.