13.4. Загибель Центральної Ради. Гетьманська держава   7 березня Центральна Рада разом з кайзерівсько-цісарським військом увійшла до Києва. «Союзники» до кінця квітня захопили всю територію України і просувалися на Кавказ. їх прихід був «на совісті» УЦР. Громадськість не дуже вітала й УЦР, вважаючи її винуватцем у захопленні більшовиками Києва.
   Незабаром «союзники» перетворилися на окупантів, розгорнувши реквізиції у селян продуктів, грабуючи її матеріальні ресурси та відправляючи їх на Захід. Вводився жорсткий окупаційний режим. Народні міністри не знали мети приходу чужинців, до яких рубежів вони наступатимуть та їх чисельності. Командування військ Німеччини та Австро-Угорщини замовчувало цю інформацію. Уряд стверджував, що Україні надається безкорислива допомога. Це була наївність і безвідповідальність. Німці поступово почали брати під захист великих землевласників, які були невдоволені поділом між селянами їхніх земель і вимагали відновити приватну власність. У кінці березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з?їзд хліборобів, який відкрито критикував аграрну політику Центральної Ради і виступав проти соціалізації землі та повернення приватної власності на неї. Невдоволення виявляли також фабриканти, банкіри, єврейські і російські партії.
   Цей конфлікт хліборобів з УЦР використав генерал царської армії у відставці, нащадок давнього українського гетьманського роду, один із активних керівників українізації армії П. Скоропадський. Він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою підняти свою популярність і захопити владу. В цей час загострювалися протиріччя в УЦР: окремі партії (УПСФ) гостро критикували її, вимагали розширити представництво української буржуазії в ній. Німецьке і австро-угорське командування швидко виявило недієздатність УЦР і безперспективність співробітництва з нею. їм стало зрозуміло, що, не маючи сильної армії, поліції, судових органів, адміністративного апарату, не вміючи і не бажаючи їх створити, вона не зможе надати Німеччині та Австрії, населення яких уже давно голодувало, необхідних продуктів, бо не зможе їх взяти у селян. Про ринкові відносини, закупівлю їх у селян ні ті, ні інші не думали. Окупанти починають втручатися у внутрішні справи УЦР. 6 квітня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і їм заборонялося заважати в засіві поміщикам. При спільному обробітку землі поміщики і селяни повинні ділити між собою врожай порівну. Центральна Рада протестує, нагадуючи окупантам, що згідно з договором, вони запрошені лише для наведення порядку в Україні. Проте, на це ніхто не звертав уваги.
   УЦР втратила контроль над країною і була лише політичним клубом для дебатів, та й то при дуже невеликій кількості присутніх. Командування окупаційних військ почало готувати зміну уряду, а народні маси, розчаровані в УЦР, до всього ставилися байдуже.
   Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П. Скоропадський. Сторони порозумілися, і 26 квітня імператор Німеччини Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмаршал Айхгорн готував переворот, заздалегідь намагаючись провести його так, щоб не викликати серйозних ускладнень. За його наказом в Україні запроваджувалися німецькі військово-польові суди. Були обеззброєні деякі військові частини, вірні УЦР (синьожупанна дивізія), заарештовано кілька членів уряду, щоб психологічно знищити УЦР. І тоді вона зрозуміла свою приреченість. 29 квітня німецька військова частина оточила будинок Центральної Ради і розігнала її. Незважаючи на трагічність ситуації, в цей день УЦР обговорювала і ухвалила Конституцію, одну з найдемократичніших в ті часи, згідно з якою Україна проголошувалася суверенною парламентською державою, гарантувалися широкі громадянські свободи і великі права національним меншинам. Захистити Центральну Раду намагалися лише січові стрільці полку Є.Коновальця. До честі членів УЦР, вони поводилися достойно, з гідністю витримували всі випробування під час перевороту.
   Повалення УЦР реакційною військовою верхівкою окупаційних військ і зусиллями внутрішніх консервативних сил закінчило перший етап національної і соціальної революції в Україні. Він характеризувався бурхливим зростанням національно-визвольного руху, відродженням народу України і її державності. Однак об?єктивною вимогою народних мас було задоволення не лише потреб в національних свободах, але й соціально-економічних вимог, розв?язання перш за все аграрного питання, проблеми війни і миру. Недосвідченість, обмеженість і нерішучість української інтелігенції, її соціалістичних партій як провідників революції і реформ не дали можливості виконати ці завдання. Землю селяни отримали лише від радянської влади в кінці 1917 — на початку 1918 pp.
   Головною заслугою Центральної Ради, цього найдемократичнішого уряду Української держави, було розбудження і відродження нації, створення суверенної держави. Але вже на цьому етапі української революції виявилися недоліки в ментальності і традиціях частини народних мас: слабке розуміння необхідності своєї державності, неспроможність швидко організовуватися, низький рівень політичної і національної зрілості. Поряд з цим, за тринадцять з половиною місяців існування Центральної Ради її керівництво, продовжуючи традиції національного відродження, зуміло створити українську початкову, середню і вищу освіту, утвердити українську мову в громадсько-політичному житті і духовній сфері, зміцнити розвиток, всієї культури.
   Українська гетьманська держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. її керівник розглядався переважною більшістю політичних партій і народних мас як їх ставленик. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об?єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу. Він уже був готовий до цієї ролі і зразу надрукував два документи: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України», підписані самим гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М. Устимовичем (тимчасово обіймав цю посаду).
   У Грамоті говорилося, що метою нового керівника Української держави (так іменувалася Україна замість УНР) є «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Гетьманові мала належати вся законодавча і виконавча влада до скликання Сейму, хоча його строки не визначалися. В другому документі — «Законі про тимчасовий устрій» — визначалися прерогативи влади гетьмана: призначення уряду і його отамана (голови уряду), керівництво зовнішньою політикою. Гетьман був головнокомандуючим, оголошував воєнний стан і т.ін. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного управління антиконституційно, шляхом військового перевороту прийшов авторитарний режим, політика якого була спрямована проти інтересів широких народних мас, на задоволення потреб окупаційних властей і великих землевласників та бізнесменів. Гетьманська влада перекреслювала всі завоювання революції, особливо соціалізацію землі, а поділені селянами маєтки повертала великим землевласникам, відновлювала необмежену свободу приватного підприємництва і торгівлі. Радянські історики, у відповідності з поглядами В. Леніна, стверджували, що гетьманська держава була монархією. З цим не можна погодитись. За багатьма своїми ознаками вона була схожа на президентську державу, яка остаточно не встигла оформитися і визріти. Поряд з цим в ній є риси військової диктатури: гетьман значною мірою спирався на армію (переважно німецьку). Досить відзначити, що про спадковість влади П. Скоропадського питання ніколи і ніким не піднімалося. До того ж гетьман постійно твердив про необхідність скликання законодавчого Сейму.
   Але, прийшовши до влади, гетьманський режим відразу ж зіткнувся з великими труднощами: з ним відмовились співпрацювати основні політичні партії і соціальні групи суспільства. Гетьман розраховував на участь в уряді партії хліборобів-демократів і УПСФ (колишньої ТУП), однак вони відмовились і вимагали визнання новою владою Конституції УНР, затвердженої 29 квітня 1918 р. Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли ліві українські партії — соціал-демократи і есери. Слід зазначити, що у своїх перших зверненнях до українського народу Скоропадський висловлював побажання залучити соціалістів до керівництва Україною, хоча знав, що вони давно домагалися затвердження Центральною Радою Конституції України і діяльності всіх гілок влади лише на її основі. Цілком зрозуміло, що непримиримо ворожої до його влади позиції дотримувались більшовицькі організації, які вже знаходилися в підпіллі і вели агітаційну та збройну боротьбу проти німецько-австрійських військ. Російські націоналістичні та монархічні групи, що діяли переважно в Києві та деяких інших великих містах, займали вичікувальну позицію, намагалися використати гетьманську владу і німецьку окупацію для боротьби за відновлення «єдиної, неділимої» монархічної Росії.
   В сучасній історичній літературі відчувається деяка поверховість і прикрашування діяльності гетьманської влади, що робить незрозумілими масові народні рухи, спрямовані проти цього антиконституційного та антидемократичного режиму, який відверто спирався на окупаційні штики.
   Таким чином, в суспільно-політичному житті України посилюються праві сили, однак вирішального впливу вони не здобули. Все це не сприяло життєво необхідній консолідації суспільства. «Тріщина» між державою і суспільством розширювалася, перетворюючись на прірву. Відчуваючи це, уряд бере курс на встановлення «твердої» влади, що мала навести «лад і спокій» в українській державі, на створення дієвого державно-адміністративного насильницького апарату. До влади знову повернулися кола, які революція відкинула, і вони зазнали від неї тяжких кривд і образ. Тепер вони дістали можливість поквитатися з учасниками революційних подій — селянами, робітниками, членами українських соціалістичних партій. Це не могло не призвести до активізації громадянської війни.
   Уряд з перших кроків своєї діяльності почав наносити превентивні удари по революційно-демократичних силах: були заборонені з?їзди УПСР, УСДРП, селянський, і вони пройшли нелегально, закликаючи народні маси до боротьби проти гетьманського режиму і військ окупантів. Була закрита майже вся преса, а та, що виходила, підлягала цензурі, жорстокішій за царську. Репресії уряду і терор окупантів посилювалися. Все ширше використовувались німецькі воєнно-польові суди, особливо проти страйкуючих робітників та протестуючих селян. Підприємці збільшували робочий день, відмовлялися визнавати профспілкові права трудящих, нерегулярно видавали заробітну плату. Зупинялося все більше підприємств, внаслідок чого роботу втратили не менше 400 тис. робітників. Поряд з цим розгорнулися репресії і проти діячів місцевих земств, міських дум, яких заарештовували і кидали до в?язниць, а управи закривали.