1 серпня 1920 р. в Тернополі проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. її уряд — Галицький революційний комітет (Галревком) очолив більшовик В.Затонський. Ревкоми обиралися сільською біднотою в усіх селах, містечках і повітах. Енергійно розгортався розподіл земель, впроваджувалися українське шкільництво, безплатна медицина, а селянська біднота створювала комнезами та комуни. Однак процес радикальних соціальних змін і національного оновлення швидко затьмарився самоуправними реквізиціями в дусі воєнного комунізму, які здійснювалися військовими підрозділами у селах, непомірним оподаткуванням господарств, розгулом репресій. Це позбавило Червону Армію підтримки селянства, і вона, зазнавши ряд поразок, почала відступати. Розпалися ревкоми, припинив свою діяльність Галревком.
   Однак і поляки в межах Польщі, на своїй батьківщині, і українці в Південно-Східній Галичині чинили все більший опір. У липні 1920 р. армія УНР під командуванням генерала М.Омельяновича-Павленка більше двох тижнів оборонялася на річці Серет, а в серпні вела оборонні бої на Дністрі, а у вересні розгорнувся новий польсько-український наступ. Форсувавши Дністер, українські війська оволоділи територією між Дністром і Збручем, разом з поляками захопили міста Тернопіль, Проскуров (тепер Хмельницький) та ін. Незабаром стало зрозуміло, що революція в Європі не вибухне, а Радянська Росія і Радянська Україна мають значні військові сили, і війна яка надовго затягнеться, матиме непередбачені наслідки для обох сторін. Багаторічна світова і громадянська війни знесилили населення всіх воюючих країн. І тому польська й радянська сторони невдовзі порозумілися і почали переговори, хоча поляки в договорі з УНР обіцяли не робити цього за спиною українського уряду. Радянська сторона торгувала українськими землями заради свого спокою та зміцнення і погодилася віддати Польщі Західну Україну. Кордоном між УСРР і Польщею знову ж стали річки Збруч і Горинь. Договір був підписаний 14 березня 1921 p., незважаючи на протести Степана Петлюри. Його делегація не була навіть допущена до переговорів. Так уже вкотре очікування великих вигод від втручання іноземних сил привело українське керівництво до трагічних наслідків. Це було крахом політичної лінії Петлюри.
   Згідно з умовами договору, армія УНР була інтернована в польських таборах для військовополонених. Урядові її інституції перебралися у Варшаву, уряд надовго виїхав в еміграцію. Були й нові спроби українського з?єднання під керівництвом Ю.Тютюнника (в листопаді 1920 р.) прорватися на територію УСРР і підняти антирадянське селянське повстання та реставрувати УНР, Однак ця спроба завершилася невдачею. Так закінчилася війна за незалежність України.
   Чому ж у період, коли розпалися імперії Східної та Центральної Європи і майже всі нації, що входили до їх складу, здобули незалежність, 30-мільйонному українському народу не вдалося зробити цього, хоча він заплатив за це більшими жертвами, ніж будь-яка інша східноєвропейська нація. Багато істориків, відповідаючи на це запитання, на перше місце виносять тезу про те, що формування української нації не встигло завершитися, а нерозвинутість і відставання процесу національного будівництва були наслідком гніту царизму. До того ж керівництво процесом формування нації, її організації і виховання спиралося на вузьку соціальну базу: ця місія лягла в основному на плечі інтелігенції, що складала 2-3% населення. Та й далеко не вся вона підтримувала українську справу. Поряд з цим слід підкреслити, що недостатня соціально-політична розвинутість суспільства і, що дуже важливо, значної частини самої інтелігенції унеможливила розв?язання соціальних і національних проблем. Робітництво ж України мало переважно російський або зрусифікований характер і під керівництвом більшовицької партії вело боротьбу головним чином за розв?язання соціальних проблем. Буржуазні і дворянські кола, зрусифіковані ще у XVIIi-XIX ст., орієнтувалися на лідерів білих монархічних сил, емігрували або не втручалися в боротьбу.
   Мабуть чи не найважливішою причиною трагічного фіналу українських національно-визвольних змагань у 1920 p., як і в попередні роки, було неспроможність українського керівництва підняти і організувати селянство. Недарма один із визначних лідерів лівого крила РКП(б) Л. Троцький більше боявся селянського ватажка Нестора Махна і його селянської армії, ніж царського генерала Денікіна з його добірними військами. Більшовики зуміли радикальним розв?язанням аграрного питання залучити селян на свій бік.
   До того ж українські інтелігенти, які стали політичними керівниками зовсім молодими (лише Грушевському було в 1917 р. за 48 років, а Винниченко мав 38, Петлюра — 35, Ковалевський - керівник УПСР — 25), не мали достатнього досвіду роботи серед селянства. Інтелігенція розраховувала в боротьбі за національну державність на селянство, але воно ставило на перший план аграрне питання.
   Відсутність розвинутих державницьких традицій, слабка організованість і політична та культурна нерозвинутість українських мас з їх індивідуалістичним менталітетом сприяла хаосу в країні. Українські соціалістичні партії через відсутність між ними єдності не змогли навести порядок у країні, в той час як більшовицька влада з цим завданням впоралася, застосовуючи жорстокі методи.
   Також слід відзначити, що при всій серйозності внутрішніх недоліків українського національного руху все ж вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. До того ж, воюючи з набагато могутнішими країнами, Україна не отримала визнання і допомоги Антанти. Егоїстично дбав лише про свої інтереси і німецько-австрійський блок, керівництво якого і не думало допомагати Україні, навпаки, намагалося пограбувати її.
   Поряд із втратами і розчаруваннями, революція і громадянська війна принесли українцям і деякі здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на значну частину українського суспільства. Більшість селянства боролася не лише за свої соціальні інтереси. Воно поступово усвідомило і свою національну приналежність і прагнуло до того, щоб до його мови та культури ставили з повагою і визнанням. Тому в Україні за короткий період — 1917-1920 pp. — процес національного відродження зробив великий крок вперед, значно зросла зрілість української нації. І більшовики після революції змушені були надати їй хоч мізерну автономію і зберегти назву республіки відповідно до традиційної — Українська РСР (до революції Малоросія) та визначити територію.
   Який же характер в Україні мали революційні події того часу? Багато істориків вважають, що це була національна революція з елементами соціальної, переважно селянської. Однак перемога в кінцевому результаті ліворадикальної більшовицької партії, утвердження радянської влади свідчать про складні соціальні і національні процеси. Тут поєднувалася національна загальнонародна революція з демократичною селянською і робітничою соціалістичною. Останні дві складові частини цілого революційного процесу пов?язані із всеросійською революцією. В результаті революційних подій в Україні, як і в цілому в колишній Росії, розпався монархічно-напівфеодальний лад, селяни поділили між собою конфісковані землі і після революції залишились не з пустими руками. Розв?язати в повному обсязі питання національної незалежності України історія призначила майбутнім поколінням.
   Але є ще один аспект революційних подій 1917-1920 pp. в Україні, який недостатньо досліджений істориками, — їх надзвичайна жорстокість та антигуманний і кривавий характер. Адже відомо, що в революції і на фронтах громадянської війні гинуло майже стільки ж людей, як і в тилу, де політичні суперечності між сусідами, родичами, односельцями розв?язувалися за допомогою зброї. Недарма, маючи досвід кількох революцій XIX ст., європейські народи в XX ст. не дали ліворадикальним групам втягнути себе в криваву бойню громадянських воєн. Можна зрозуміти озлобленість змученої, знедолених робітничо-селянських мас проти їх винуватців — правлячих соціальних груп держав Європи. Однак немає виправдання лідерам більшовицької партії Леніну, Троцькому та іншим, які могли не допустити таких жорстокостей, якби пішли на компроміс з усіма соціалістичними групами і партіями Росії та України. Останні, до речі, своєю стратегією передбачали творення соціалізму європейської та національної української моделей без кривавих оргій і репресій. Результатом такої політики були злочинність та моральне здичавіння більшої частини народних мас. Попри все, задовольнивши основні соціальні, економічні та політичні вимоги робітників і бідного селянства, пропагуючи, часто демагогічно, владу рад як владу народу, міцно організована і дисциплінована більшовицька партія зуміла утвердитися і надовго очолити майже всі регіони Російської імперії. Почала функціонувати керована комуністичною партією Країна Рад, в якій Україна мала формальний, переважно умовний статус рівноправної держави в союзі радянських республік. Слід підкреслити, що комуністична партія зуміла захопити народні маси ідеями соціалізму, будівництва нового, соціалістичного суспільства.