У 1922 р. в РКП(б) розгорнулася дискусія про шляхи і методи об?єднання радянських республік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й.Сталін, який очолював спеціальну комісію з цього питання, висунув проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», що передбачав включення їх до Російської Федерації на правах автономії, власне поглинення всіх національних республік. Пропозиція Сталіна, централіста, обрусілого грузина, більшого великодержавника, ніж російські великодержавні шовіністи, викликала обурення серед більшовиків-неросіян. Увесь склад ЦК КП Грузії на знак протесту подав у відставку. М. Скрипник та інші українські комуністи кваліфікували її як погано прихований шовінізм. Виступив проти цього і X. Раковський. У жовтні 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило по доповіді голови ВУЦВК Г. Петровського резолюцію, в якій наполягало на збереженні незалежності УСРР і встановленні добросусідських взаємовідносин між радянськими державами на основі раніше досягнутих угод. Ленін через тяжку хворобу в дискусії участі не брав. Проте, маючи гіркий досвід боротьби з національними революціями, розуміючи, що здійснення ідеї Сталіна зруйнує підтримку більшовиків, яку вони мали в національних регіонах, він згодом різко виступив проти позиції Сталіна і оголосив «смертельну» боротьбу великоросійському шовінізму. Ленін розумів і те, що ця ідея створить серед колоніальних народів світу негативну думку про радянську систему. А саме на рух колоніальних революцій, їх боротьбу на підтримку світової соціалістичної революції він у цей час покладав великі надії. Ленін висуває ідею створення союзу рівних республік. В листі до Л. Каменева він пише: «...Ми визнаємо себе рівноправними з Українською РСР та ін. і разом нарівні з ними входимо в нову федерацію, Союз Радянських Республік Європи і Азії».
   Ці пропозиції Леніна для національних республік були прийнятніші, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з?їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. 30 грудня 1922 р. і з?їзд Рад СРСР в основному затвердив декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. З?їзд доручив центральним виконавчим комітетам (ЦВК) союзних республік додатково розглянути Договір та Декларацію, після чого ЦВК СРСР мав остаточно затвердити тексти цих документів і ввести їх у дію.
Союзний договір проголошував, що незалежні радянські республіки добровільно вступають у державний союз і передають деякі свої повноваження органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт, поштово-телеграфний зв?язок, утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці увійшли до компетенції і союзного, і республіканського урядів, — для чого створювалися союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство та соціальне забезпечення.
   Остаточне юридичне оформлення СРСР відбулося на II з?їзді Рад СРСР (січень 1924 p.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин — Декларації і Договору про утворення СРСР. В Конституцію вводився пункт про право кожної союзної республіки на вільний вихід із Союзу, а також про те, що території союзних республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків) —- ВКП(б), і тому в умовах ліквідації опозиції суверенні права залишалися в основному фіктивними. Сталін зумів нав?язати ВКП(6) і країні так званий класовий підхід до національного питання, а фактично — національний нігілізм. Від XII з?їзду РКП(б) (1923 р.) і до XIX партійної конференції КПРС (1988 р.) це питання не розглядалося на партійних форумах СРСР.
   Існують різні оцінки актів 1922-1924 pp. Радянські історики завжди підкреслювали, що утворення СРСР — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам українського народу.
   Переважна більшість істориків діаспори, а зараз і в Україні, вважають це трагедією українського народу. Окремі історики намагаються дотримуватися компромісної позиції. Зокрема, О. Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об?єднання, водночас справедливо звертає увагу нате, що «...Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, з власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVII ст.». Автор доречно відзначає: «За царів українська мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувались. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як Юго-Запад чи Малоросія». Поступки, які надавалися Україні, здійснювались і по відношенню до інших неросійських народів. Ці невеликі досягнення на шляху до національних держав були тими завоюваннями, відштовхуючись від яких через кілька десятиліть здійснювалось творення суверенної державності в республіках СРСР.