На початку Великої Вітчизняної війни ОУН перейшла до активних, спільних з Німеччиною, бойових дій проти Червоної Армії. Оунівські загони нападали на штаби підрозділів, окремі групи червоноармійців. Співпрацюючи з фашистами, ОУН мала надію отримати від німецького керівництва допомогу в створенні української державності. Історики справедливо зазначають, що радянські органи влади своїми репресіями викликали до себе вороже ставлення місцевого населення. І все ж, враховуючи, що Англія і США оголосили про свою допомогу СРСР у боротьбі з фашизмом, ці дії оунівських груп були глибоко помилковими. З початком Великої Вітчизняної війни у всіх народів головним був один ворог — німецький фашизм. Провід ОУН, який з 1939 р. перебував у Кракові, вважав, що в зіткненні двох тоталітарних держав поразки зазнає СРСР, і під його уламками при сприянні Гітлера буде можливість відродити Українську державу.
   Однак німецьке керівництво відкрито не проголошувало своєї політики щодо України та інших народів СРСР. У 1940 p., після розколу ОУН, мельниківці чітко орієнтувалися лише на Німеччину. Група Степана Бендери вважала союз з ворогом для визволення України й творення її державності лише тимчасовим, визнаючи гітлерівську Німеччину і СРСР ворогами української державності. Бандерівське крило вважало за необхідне спиратися лише на сили власного народу, відкидаючи орієнтацію на чужу допомогу. Але у 1939-1940 pp. за сприяння німецької вояччини було створено два українських батальйони — «Начтігапь» і «Роланд», і це зародило певні надії на Німеччину в керівників ОУН(б).
Після відступу радянських військ зі Львова ЗО червня до нього вступив батальйон «Нахтігапь», окремі похідні групи ОУН(б) і німецькі військові частини. Групи ОУН(б) нараховували до 5 тис. чоловік. Вони були таємно сформовані напередодні війни і мали своїм завданням рухатися за фронтом та організовувати в містах і селах органи української влади, вести пропагандистську роботу серед населення. Ввечері ЗО червня за участі керівництва (проводу) ОУН(б), українських політичних партій, громадськості та духовенства відбулися установчі збори, які урочисто прийняли «Акт відновлення Української держави». Того ж дня був сформований український уряд на чолі з Я.Стецьком. У містах і селах створювалися органи самоуправління та відділи української поліції. Керівництво ОУН (б) діяло енергійно, впевнено, розраховуючи на те, що німецькі окупаційні власті визнають відновлену Українську державу.
   Однак повідомлення про ці події викликали обурення у Берліні. Німецький уряд вирішив придушити ці акції. Були заарештовані О Бандера, Я. Стецько з урядом і багато керівників ОУН(б). Від них вимагали скасування актів про утворення Української держави та розпуску уряду. А коли вони відмовились, всіх ув?язнили в концтаборі Заксенхауз. Восени 1941 р. по всій Україні пройшли арешти членів ОУН. До концтаборів було кинуто близько двох тисяч чоловік, сотні розстріляно. За вказівкою Степана Бандери ОУН перейшла в підпілля і під керівництвом М. Лебедя розпочала підготовку до боротьби проти обох тоталітарних режимів. Однак навіть тимчасовий союз з фашистами викликав недовіру до бандерівського руху та обурення громадськості СРСР і Західної Європи.
   Терор проти членів ОУН, свавілля німецької адміністрації, грабежі, примусова праця, вивезення молоді до Німеччини — все це посилювало антифашистські настрої в Західній Україні, підривало основи співпраці ОУН з Німеччиною. Поступово розгортається рух опору фашистам. На цей час вони вже розформували батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Та ОУН веде широку роботу по формуванню власних збройних сил. Перші загони захищали місцеве населення від свавілля окупантів, зривали відправку молоді з Волині і Полісся до Німеччини. У кінці 1942 р. була створена Українська Повстанська Армія (УПА), душею якої була ОУН(б).
   В цей час на Волині діяв великий загін під проводом Тараса Бульби (М. Боровця), одного із прибічників С Петлюри. Бульбовці нападали на частини Червоної Армії, а щодо німців дотримувалися нейтралітету. Пропозиції про співпрацю з ОУН(б) вони не приймали. Змінилися і взаємовідносини оунівців з гітлерівцями, які взимку 1942 р. багатьох з них заарештували і розстріляли. Навесні 1943 р. Мельник створює підпільну мережу своїх військових загонів, і влітку вони набирають антифашистського характеру. Невдовзі загони мельниківців приєдналися до Боровця. Однак об?єднуватися з УПА вони відмовились, а 18 серпня 1943 р. загони УПА роззброїли і приєднали до себе вояків Боровця і Мельника. З цього часу повстанці Західної України стали єдиною силою, якою керувала ОУН(б). Незабаром до УПА приєдналися буковинські і карпатські повстанські загони. Ці об?єднанні сили розгортають активні бойові дії проти німецьких окупантів, створюють свої звільнені райони, в яких створюють органи місцевої влади.
   З лютого 1943 р. починаються широкомасштабні бойові дії фашистів проти УПА. Однак вони закінчилися невдачею. Командуючим УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка), один із талановитих керівників ОУН(б).
   Водночас УПА змушена була взяти на себе захист українського населення від польських загонів, які, починаючи з 1941 p., проводили проти нього терористичні акції. Ці загони в основному входили до польської Армії Крайової, підпорядкованої емігрантському польському уряду в Лондоні, і взаємодіяли з польськими шовіністичними групами Західної України. За вказівками уряду вони намагалися встановити контроль над Західною Україною до приходу Червоної Армії. У 1943-1944 pp. тільки на Холмщині вони знищили близько 5 тис. українців та спалили десятки сіл. Всі пропозиції УПА провести переговори поляки залишали без уваги. Тоді за наказом Шухевича УПА створила Холмський фронт. Крім бойових дій з польськими загонами, вона організовувала акції помсти проти польських районів, під час яких загинули тисячі мирних поляків. З обох сторін здійснювалися криваві акції, часто проти мирного населення, обидва народи зазнавали великих втрат. Українсько-польське протистояння продовжувалося до 1947 р. Ця непримиренність пояснюється чванливою шовіністично-колонізаторською налаштованістю поляків у Західній Україні.
   Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняття націонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості українського народу, який боровся проти німецько-фашистської окупації, хоча в різних регіонах України ця боротьба мала свої особливості. В Східній Україні під керівництвом комуністів вона відзначалася розмахом, масовістю, організованістю та ефективністю, але переслідувала лише мету звільнення від фашизму і відновлення радянської влади. В Західній Україні рух опору, керований націоналістами, поряд з боротьбою за звільнення від фашизму, намагався розв?язати і державотворчі проблеми, мав своєю кінцевою метою створення незалежної соборної Української держави, тобто був більш патріотичним, хоча не таким масовим і ефективним. В ці роки українцям бракувало так необхідної їм патріотичної єдності.