Більш довготривалою і виснажливою була боротьба радянської влади проти УПА і підпілля ОУН у післявоєнний час. Бандерівський провід змінив тактику, перетворивши всі військові підрозділи на невеликі бойові групи по 10-15 осіб, що дислокувалися у лісових масивах. Виникла широка мережа підпільних «боївок», які контролювали велику територію (майже 150 тис. км2). Вони намагалися утвердити і зберегти національно-державні структури, альтернативні органам радянської влади. Керівництво УРСР та уряд СРСР для утвердження своєї влади відрядили туди великі сили і перетворили Західну Україну на театр воєнних дій. Виникло протистояння, в якому страждало передусім мирне населення. Загинули десятки тисяч працівників радянських та партійних органів, спеціалістів, що приїхали зі Сходу, військовослужбовців, воїнів УПА, місцевих жителів.
   Зрештою сталося те, чого слід було чекати: переважаюча військова сила, підкріплена репресивно-каральними органами МВС і КДБ, придушила опір ОУН-УПА. Блокади, прочісування величезних територій, арешти і депортації, розстріли, провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля, безперервні бої та сутички — ось ті форми, що все більше використовувалися у боротьбі проти ОУН-УПА. За 1944-1953 pp. було заарештовано майже 103 тис. осіб — «бандитів» та «бандпосібного елемента».
   Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт не справдилися, та попри все їхня боротьба продовжувалась, хоча було зрозуміло, особливо в кінці 40-х років, що вона безперспективна. Збройне підпілля все більше відчувало нестачу зброї, амуніції, харчів, бракувало скоординованості дій. Після загибелі в березні 1950 р. поблизу Львова командувача УПА Романа Шухевича (Т. Чупринки) УПА остаточно втрачає боєздатність, хоча окремі «боївки» протрималися до середини 50-х років. Чималу роль в ослабленні і розгромі УПА відіграла потужна пропагандистська кампанія радянської преси, яка використовувала будь-який привід (убивство при загадкових обставинах письменника Я. Галана), а також соціально-економічні зміни, особливо результативну індустріалізацію краю. Дорогою ціною заплатили західноукраїнські борці за національну свободу і державність України. Започаткувавшись у першій половині XIX ст. як рух невеликої групи інтелігенції за національне відродження України, боротьба розвивалася, наростала, втягуючи все ширші маси. Найвищої точки вона досягла в кінці Другої світової війни та в перші повоєнні роки. На цьому шляху було багато натхнення, героїзму, величезних жертв, помилок і поразок. Проте боротьба з незрівнянно могутнішими сусідами була приречена. Та її поразка не перекреслила її звитяжності. Боротьба в 40-х роках відзначалася надзвичайною жорстокістю і кривавістю. Це ставить перед наступними поколіннями питання про доцільність терору та збройних повстань і про нові підходи до вирішення національних проблем.