Серед арештованих у Києві — В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, Л. Плющ, Д. Шумук та багато інших. У Львові до слідчої тюрми потрапили В. Чорновіл, І. Гель, І. Калинець, С. Шабатура, дещо пізніше Б. Горинь та Я. Кендзьор. Більшість заарештованих у 1972-1973 pp. отримали від 8 до12 років позбавлення волі.
   Апарат керівництва Щербицького нещадно розправлявся з чесними, відданими Україні діячами науки, літератури та мистецтва. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних ко-легій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи, часто заарештовували. За ґратами опинилися І. Дзюба, Н.Світличний та багато інших. Масово відправляли протестуючих до психлікарень. Поріділі чисельно, але сповнені рішучості дисиденти після підписання у 1975 р. Радянським Союзом Гельсинських угод, за якими він погодився дотримуватися громадських прав своїх підданих, створили Українську Гельсинську групу, яку очолив письменник М. Руденко. Ця група (37 чоловік) являла собою відкриту громадську організацію. її члени вважали, що діють на законній основі і ставили завдання нагляду за дотриманням громадських прав в Україні. Вони підкреслювали, що поважають закони держави і права особи, діють легально, вважаючи демократію основою розвитку суспільства. Тому їхня діяльність називалася правозахисним рухом. Це було поворотним пунктом в розвитку політичної думки української інтелігенції, яка раніше захоплювалася марксизмом чи націоналізмом. Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР.
Але поміркованість Гельсинської групи не перешкодила Щербицькому влаштувати дисидентам погроми: 23 члени Групи із 37 (до 1980 р.) отримали термін ув?язнення від 10 до 15 років. Коли хтось із них повертався, їм інкримінували нові злочини і знову заарештовували. Решту вислали з України або дозволили емігрувати. Знищення цієї легальної опозиційної групи було однією із останніх судорог тоталітарної системи. В першій половині 80-х років в Україні відкритих опозиційних виступів уже не було. Але тепер, коли стало неможливим відкрито відстоювати правозахисні та демократичні ідеї, увагу учасників цього руху знову привертають можливості використання нелегальних форм боротьби, однак мирними засобами. У 1979 р. КДБ розкрила в Івано-Франківській області організацію «Український національний фронт», до якої входило близько 40 осіб. Організація займалася просвітницькою діяльністю та розповсюдженням самвидавних творів. У 1980 р. суд визначив учасникам УНФ різні терміни покарання.
   У січні 1981 р. була засуджена група молодих інтелігентів (трьох українців і двох євреїв), які заснували Київський демократичний клуб. У 80-х роках поширюється практика розміщення неблагонадійних у психлікарні.
   У 1983-1984 pp. Львівське УКДБ розкрило і розгромило молодіжну організацію «Інтернаціональний революційний фронт», створену ще в 1979 р. переважно із студентської молоді. Особливістю опозиційного руху цих років було створення мінімальної кількості формальних організацій, що їх легко розкривало і знищувало КДБ. Рух мав широкий, неформальний характер і сприяв політичному і духовному відродженню нації. З точки зору влади, на початку 80-х дисидентський рух був розгромлений, але більшість в?язнів зберігали стійкість та готовність до подальшої боротьби.
   Розгромивши дисидентський рух, Щербицький продовжував зміцнювати систему радянського ладу і сприяти розвитку «єдиного народногосподарського комплексу». Він дав згоду на «перекачування» засобів, що мали б вкладатися в економіку України, в енергетичну промисловість Сибіру і Півночі СРСР і розвивати в УРСР військову промисловість. У всьому відчувалася жорстокість його влади, і придушене тоталітаризмом суспільство втратило політичну опозиційну активність.
   Майже не змінили становища Щербицького ні смерть Брежнєва (1982 p.), ні наступні генеральні секретарі. Реформатор Ю.Андропов (1982-1984 pp.), мабуть, не встиг щось змінити, а ставленик брежнєвської групи немічний К. Черненко (1984-1985 pp.) і не намагався щось зрушити. Не вплинули на нього і перебудовні вітри. Після кількох років діяльності в умовах горбачовської перебудови на початку 1989 р. він подав заяву про звільнення від керівних обов?язків. На здивування оточуючих, останні свої промови він виголошував українською мовою.
   Постать Щербицького більш одномірна, ніж Шелеста, але не позбавлена суперечливості. Як зазначають історики, він намагався багато чого зробити для республіки, якщо це благословляла Москва. За 18 років його керівництва Україна зробила певні кроки в економічному, соціальному та духовному розвитку, але ще більше їх вона не здійснила, хоча життя вимагало цього і вони були можливими. Серед цих досягнень на перше місце історики ставлять економічну могутність УРСР у кінці 80-х. Слід також звернути у вагу на таку деталь: після смерті Брежнєва, а особливо Андропова, досвідчений партійний і радянський діяч Щербицький міг розраховувати на пост Генерального секретаря ЦК КПРС, але він був українцем і тому цієї посади не обійняв. Такою виявилася «подяка» великоросійських «інтернаціоналістів» за його «віддану» боротьбу проти «націоналізму» та за зміцнення «дружби» народів СРСР. Поряд з цим у Щербицького є кілька важких провин перед українським народом. Найбільшим гріхом слід вважати Чорнобильську трагедію — не сам вибух, а будівництво АЕС на піску, у верхів?ях Дніпра, в одному з найбільш заселених районів України, всупереч рішучому протесту учених. З відома Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова і першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького було приховано аварію у перші, найнебезпечніші дні після вибуху і злочинно замовчувалася об?єктивна інформація пізніше. Через п?ять днів після аварії, 1 травня 1986 p., дітей та молодь вивели на Першотравневу демонстрацію, де вони отримали велику дозу радіоактивного опромінення. Лише через кілька днів, коли номенклатурники вже вивезли своїх дітей далеко за межі Києва, почалося переселення із забруднених районів України.