Таким чином, в Україні почався процес формування багатопартійності. У 1989-1990 pp. виникають Демократична партія України (ДемПУ), Українська республіканська партія (УРП), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об?єднана соціал-демократична партія України (УСДП(о)), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України та інші. В діяльності опозиції велику роль відігравали самвидатні часописи, які пропагували демократію і свободу. Це журнали «Український вісник» (відновлене видання, почав видаватися В. Чорноволом та іншими дисидентами ще в 60-х роках), «Кафедра», «Євшан-зілля», «Християнський голос», «Дзвін», «Український час», газети «Голос відродження», «Поступ», «Віче», «Вибір», «Вільне слово», «Орієнтир» та багато інших. Український національно-демократичний рух брав участь у координації дій з членами аналогічних рухів на всіх теренах СРСР. Відбувалося кілька таких нарад. Одна з них відбулася в червні 1988 р. у Львові за участі представників Грузії, Естонії, Латвії, Литви та України. У підсумковій заяві констатувалася неспроможність КПРС та уряду СРСР розв?язати національну проблему. Висувалася вимога надати національним мовам республік статуси державних та відновити знищені церкви. Після політичної та економічної децентралізації СРСР передбачалося утворення конфедерації суверенних держав. Для узгодження дій між черговими нарадами був утворений Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР. На початку 1991 р. відбулося вісім нарад Координаційного комітету.
   Більшість партій були нечисельні, з невизначеною ідеологічною основою та соціальною базою, в яких точилася боротьба за лідерство, що вело до розколів. Організаційно і матеріально слабкі, перебуваючи під впливом тоталітарної ідеології, при невисокому рівні політичної культури керівництва і членів, ці партії не могли конкурувати з КПРС, яка контролювала реальні важелі влади.
   До серпня 1991 р. комуністична партія України залишалася найчисельнішою. З 1971 по 1990 рік вона збільшилася з 2,4 до 3,3 млн членів. Частка українців в ній також продовжувала зростати — до 67% в 1990 р. Однак і тепер її позбавляють національного характеру. Лише на XXVIII з?їзді у червні 1990 р. КПУ прийняла власну програму. Водночас першим секретарем ЦК КПУ після обрання реформатора В. Івашка головою Верховної Ради України стає С. Гуренко. Ускладнюється як внутрішнє становище КПУ, так і її авторитет у суспільстві. Загострюється і ситуація в цілому в КПРС. На XXVIII з?їзді розгортається боротьба між реформаторами і консерваторами в партії. Борис Єльцин, головний конкурент і противник Горбачова, виходить з партії, а прибічник перебудови О. Яковлев і «ортодокс» Є. Лігачов — з Політбюро ЦК КПРС. До того ж Лігачов програє Івашку боротьбу за посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС, і Горбачов начебто зміцнює своє становище.
   Однак легкість, з якою Івашко залишив посаду голови Верховної Ради УРСР і переїхав до Москви, завдала удару престижу комуністичної партії України, в якій позиції консерваторів завжди були найсильнішими серед всіх національних компартій СРСР. З середини 1990 р. під впливом надзвичайно гострої критики на мітингах, демонстраціях та в пресі авторитет партії падає. З неї починають виходити у все більшій кількості члени партії: у другій половині 1990 р. КПУ покинули 220 тис, а вступило 38 тис. чоловік. Частина членів компартії України не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій.
   В цих умовах керівництво КПУ пішло на прийняття низки компромісних рішень. Зокрема, депутати-комуністи проголосували у Верховній Раді УРСР за Декларацію про державний суверенітет України, в якій містилися положення про республіканську власність на землю та її надра, пріоритет республіканських законів над загальносоюзними (у Верховній Раді нараховувалося 239 депутатів-комуністів, які отримали назву «група 239»). Значною мірою цьому сприяло прийняття Декларації про державний суверенітет Росії. Різко виступали проти влади комуністів окремі групи молоді, зокрема Українська студентська спілка та Студентське братство. Організувавши в жовтні 1990 р. голодування студентів біля Верховної Ради, вони домоглися відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола. Але це не можна вважати чиїмось успіхом, бо Масол був одним із найбільш досвідчених господарників в уряді УРСР. Через тиждень після цього Верховна Рада під тиском мітингів зняла статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль комуністичної партії в радянському суспільстві.
   Зростав вплив Руху і одночасно відбувалося його «поправіння»: 25-28 жовтня 1990 р. відбулися II Всеукраїнські збори. Тепер чисельність його зросла до 633 тис. чоловік. За рішенням зборів з його назви зникають слова «за перебудову», а Головною метою проголошується побудова незалежної демократичної Української держави. Заборонялася участь в Русі комуністів, що свідчило про перетворення його в антикомуністичну організацію. Після відставки В.Івашка, що перейшов працювати в ЦК КПРС, головою Верховної Ради був обраний Л. Кравчук. І в Компартії України на цей час все рельєфніше виділялися дві лінії — «лівого» С Гуренка і «суверен-комуніста» Л. Кравчука («суверен-комуністів» деякі історики називають «реформаторами-центристами»).
   Посилювалося розходження між ЦК КПУ і Верховною Радою. Зокрема, реакції на події? у столиці Литви, де в ніч з 12 на 13 січня 1991 р. військові частини застосували зброю, що призвело до кривавих жертв серед демонстрантів, були різними: ЦК КПУ відмовчувався, а Президія Верховної Ради УРСР засудила насильство, як і більшість політичних партій України.
   У березні 1991 р. відбувся референдум з питання, запропонованого урядом СРСР, про ставлення до «оновленої федерації» і питання про входження України до «складу Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України», поставленого Верховною Радою УРСР. На питання Центру позитивну відповідь дало 70,5% голосів, на питання Верховної Ради — 80,2% опитаних. У Західній Україні на референдум було винесено і третє питання — про повну незалежність України. Більшість опитуваних проголосувала проти. Це свідчило про те, що більшість населення УРСР на початку 1991 р. була проти виходу УРСР зі складу СРСР, але за значне розширення її автономності.
   На початку 1991 р. посилюються сепаратистські течії. У Криму Курултай кримськотатарського народу заявив, що півострів є національною територією лише цього народу. З?явилася організація «Демократичний союз Новоросії», який висунув ідею «державного утворення Новоросія». У Закарпатті «Товариство карпатських русинів» висувало близькі до цього вимоги. У цей же час територіальні претензії до України мали також Народний фронт Молдови, певні кола в Польщі, Росії, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Це часто використовувалося як аргумент проти виходу України з СРСР. За цих умов Рух поряд з іншими організаціями і органами влади виступив за непорушність повоєнних кордонів, що справило стримуючий вплив на тих, хто виставляв претензії.
   У 1990-1991 pp. в СРСР у цілому і в УРСР, зокрема, погіршується економічна ситуація: економіка залишалася нереформованою. Орендні підприємства в промисловості давали лише 13% продукції, а субсидії нерентабельним підприємствам складали досягли державних витрат. В Україні налічувалося лише 2 тис. фермерських господарств. Падала продуктивність праці і зростала інфляція. Економіка всього СРСР ставала все більш розбалансованою і суперечливою. Адміністративна система під керівництвом Горбачова виявилася неспроможною керувати старими методами, а нових не виробила. У 1990 р. національний дохід скоротився на 4%, а в 1991-му — ще на 13%.
   Загальний обсяг товарів скоротився з 1986 по 1990 рік. на третину, і дефіцитними стали не лише м?ясо і молоко, а й вершкове масло та багато інших товарів. Зростав «чорний ринок», значна кількість продукції вивозилася за межі республіки. 1 листопада 1990 р. в Україні запроваджується карткова система розподілу продуктів, але вона нічого не дала. Почалося швидке підвищення роздрібних цін, а владні структури не знаходили способів зупинити цей процес. Це призвело до різкого зниження життєвого рівня населення, знецінило його грошові накопичення і залишило людей, особливо похилого віку, без заощаджень. До того ж «лібералізація цін» стимулу до розвитку виробництва не створила.
   У липні 1991 р. пленум ЦК КПРС обговорив новий проект програми КПРС, який засвідчував еволюцію компартії в бік соціал-демократизму. Однак партійна і державна верхівка СРСР не погоджувалася з багатьма реформами. Особливу занепокоєність викликали у неї тиск патріотичних сил республік Союзу та їх намагання створити незалежні держави. У зв?язку з цим у серпні різко загострюється боротьба між консервативними і реформаторськими силами.
   19 серпня 1991 р. був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до якого увійшли віце-президент СРСР І. Янаєв, прем?єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов та ін. ДКНС оголосив про введення в СРСР надзвичайного стану. Поряд з цим ізолювали президента СРСР М. Горбачова на його дачі в Криму і ввели війська до Москви та інших міст. Це був виступ проти законно обраного президента. Малося на меті перш за все зірвати підписання нового союзного договору, який мав значно розширити права республік СРСР. Постановою № 1 ДКНС припиняв діяльність деяких органів влади, а також політичних партій, заборонив мітинги, страйки, вводилася цензура для преси. Основні події розгорталися в Москві, де справа все більше набирала характеру громадянської війни. Президент Росії Б.Єльцин закликав громадян до опору. На захист Білого дому вийшла певна кількість неозброєних москвичів. Серед них була й група українців під синьо-жовтими прапорами. Керівництво армії після вагань відмовилося від штурму Білого дому. В армії почався розкол, і частина військових перейшла на бік Єльцина.
   21 серпня 1991 р. відкрилася сесія Верховної Ради Росії, яка засудила ДКНС, і Горбачов повернувся до Москви. 22 серпня він скасував постанови ДКНС, а його членів усунув з постів, які вони займали. Незабаром вони були заарештовані.
   В Україні голова президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчук закликав до спокою і витримки, що свідчило про його очікувальну позицію. Близьку до неї займала і Президія Верховної Ради УРСР. Це пояснювалося тим, що генерал армії В. Вареников, який прибув до Києва вночі 19 серпня, як емісар ДКНС, в ультимативній формі вимагав покірності Верховної Ради та уряду УРСР, невтручання опозиційних сил, погрожував введенням військ у разі непослуху. Виникла загроза збройних акцій військових проти цивільного населення. Керівництво ЦК КПУ вагалося, не маючи чіткої позиції, частина його фактично опинилася на боці заколотників. Інші політичні партії засудили створення і дії ДКНС, визнали їх антиконституційними та незаконними, проголосили підтримку антикомуністичних сил Росії. 20 серпня на засіданні фракції Верховної Ради — Народної Ради — була утворена коаліція «Незалежна демократична Україна», яка об?єднала 27 партій і рухів. Вона закликала народ України до страйків і непокори. Однак масового виходу населення з протестами проти дій ДКНС у Києві і деяких інших містах не спостерігалося: впливав заклик Л. Кравчука не допустити ексцесів. Лише в окремих містах виникли бурхливі демонстрації. Зокрема, у Львові 20 серпня відбулося віче, яке висловило обурення подіями у Москві.