У результаті походу 964-965 pp. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. Однак поразка цієї країни, яка три століття стримувала навалу зі Сходу, призвела до небажаних наслідків: був відкритий шлях кочівникам на захід. З цього часу господарями південноруських степів до річок Сули і Росі стали печеніги, що блокували торгові шляхи в країни арабського Сходу.
   Зовнішньополітична активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія таємно намагалася зіткнути Русь з одним із могутніх її сусідів — Болгарією. Це була традиційна політика імперії: нацькувати одних варварів на інших. Святослав погоджується допомагати візантійцям у війні з Болгарським царством.
   У 968 р. починається перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, а руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і захопили Східну Болгарію. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець. Там, говорив він, «усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — срібло й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і невільники».
   Однак у 969 p., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав змушений був повернутися на Русь. Розбивши печенігів, він проводить деякі заходи щодо зміцнення управління державою: посадив на Київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Цим було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь поступово ставала володінням однієї князівської династії.
   Сам Святослав у 969 р. повертається на Дунай, і починається його другий Балканський похід.
   Та ситуація на Балканах змінилася не на користь Русі. Коли київський князь одержав кілька перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор Іоанн Цимісхій рушив з величезним військом вибивати недавнього свого союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба у невигідній для русичів ситуації: відірваність від батьківщини, ворожо налаштоване населення, велика перевага військових сил противника та ін. Святослав боронив не тільки свої завоювання, але й честь Руської землі. Літопис повідомляє, що він заохочував своїх воїнів до мужності в бою такими словами: «Так не посоромимо Землі Руської, ляжемо кістьми тут, і бо ж мертвий сорому не знає». І візантійці були розбиті. Однак в останній, найбільшій битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені супротивники перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Зі свого боку Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Договір 971 р. відновлював дію угод 907 та 944 років, внаслідок чого Русь повернулася до мирних і союзних відносин з Візантією.
   Під час повернення до Києва біля дніпровських порогів на розпорошені, ослаблені сили русичів напали печеніги, яких намовила Візантія, вбили Святослава та багатьох його дружинників.
   Святослав був визначним політичним діячем X ст., діяльність якого сприяла виходу Київської Русі на широку міжнародну політичну арену, служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку давньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорноморських ринках, руський князь не приділяв достатньої уваги внутрішнім справам. Святослав, безумовно, був природженим полководцем, лицарем навіть у ставленні до ворогів, і таким він увійшов в історію. Поряд з цим не можна ігнорувати і його помилок: погром і ослаблення Хазарського каганату завдало Русі шкоди, бо вона сама була неспроможна подолати кочівників, які майже чотири століття панували в степах Причорномор?я. Балканська політика Святослава також нічого не дала Русі, а вимагала багато жертв. Отже, деякі його походи були відверто агресивними і загарбницькими.
   Загибель князя Святослава від рук печенігів продемонструвала, що ці орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба з ними ставала для Київської держави життєвою необхідністю. А це означало, що зовнішньополітичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважливіших, вимагаючи подальшого зміцнення внутрішнього становища.