Ярослав розбудував Київ, значно розширив його територію та оточив її валом. Були зведені палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.
   Ярослав Мудрий помер у 1054 p., залишивши заповіт. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався зробити це, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши могутню державу між синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим — менші.
   Найстарший, Ізяслав, отримав Київ, Новгород і великокнязівський престол, Святослав — Чернігів і більшість території Сіверщини, землі в?ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод — Переяславль, Ростов, Суздаль, Поволжя. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно і шанували старшого брата, який посідав місце батька.
   Однак це побажання було недостатнім для збереження стабільності та єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, бо підривало саму ідею єдності країни. Київська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.

   Старший син Ізяслав (1054-1078 pp.), який не мав здібностей до керівництва державою, виконував роль її формального глави при підтримці братів Святослава і Всеволода. Вони створили, по суті, тріумвірат, що вів спільну політику і підтримував єдність держави. Однак незабаром між ними виникли суперечності. До того ж у 1068 р. в битві з половцями вони зазнали поразки і, розгубившись, не змогли організувати оборону країни. Цим скористалися кочівники і безборонно пограбували Київщину та Переяславщину, взявши тисячі невільників. Кияни, обурені недостатньою активністю Ізяслава у боротьбі з кочівниками, зібрали віче і проголосили нового князя.
   Після довгих міжусобиць до влади прийшли по черзі наступні члени тріумвірата. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справа ускладнювалася відсутністю єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді.
   Щоб уладнати суперечності і спільно виступити проти кочівників, за ініціативи князя Переяславщини Володимира Мономаха і Київського Святополка у 1097 р. в Любечі відбулося зібрання князів. Головною його ухвалою було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала: встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал. Коли хтось із князів порушував єдність, решта йшли проти нього війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних угод з кочівниками.
   Проте ці ухвали були негайно порушені: внаслідок інтриг і обмови князя Теребовльського Василька підступно захопив київський князь Святополк і осліпив. Це викликало нову хвилю війн і міжусобиць. Поступово ця боротьба скінчилася і звичайними стали майже щорічні князівські зібрання, в центрі уваги яких була боротьба з половцями. Це свідчило про те, що Київська Русь почала перетворюватися на федерацію князівств.
   Перше десятиліття XII ст. було присвячене походам проти половців, організатором і провідником яких був Володимир Мономах. Війни велися з перемінним успіхом і коштували величезних жертв. Однак поступово сила ударів об?єднаних військ руських наростала. Нарешті у 1111 р. зусиллями всіх князів був організований похід до Сіверського Дінця, де половці були остаточно розгромлені. Ці переконливі перемоги принесли славу і популярність Володимиру Мономаху.
   У 1113 p., коли помер київський князь Святополк і в місті почалися заворушення, народне віче і боярство запросили Володимира Мономаха на престол, хоча це й було порушенням рішень Любецького зібрання, бо спадкоємцями влади у Києві були сини Святополка. Володимир Мономах (1113-1125 pp.) зробив останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу та відродити її могутність.
   Володимир був привабливою і яскравою постаттю на політичному небосхилі Руської держави. Він пройшов весь свій життєвий шлях у безперервній боротьбі з ворогами. Син Всеволода Ярославича і доньки візантійського імператора Мономаха (звідси прозвище Володимира -Мономах), він з раннього дитинства брав участь в обороні Переяславського князівства, яке Ярослав Мудрий дав в уділ його батькові. Найпівденніше з давньоруських князівств, воно часто зазнавало нападів половецьких орд, які кочували в сусідніх степах. Тому військову науку князь опанував ще з юнацьких років. Рано він почав займатися і державними справами. Як пише Володимир у своєму творі «Повчання дітям», з 13 років батько посилав його з дорученнями до інших князівств. Він об?їхав всю Східну Європу до Дону, Оки і Балтійського моря, а на Заході бував у Польщі і Чехії. Таких подорожей нараховано ним 83. Завдяки цьому юнак ґрунтовно ознайомився з життям різних земель і сформував широкий погляд на державні справи. Хоча великим князем Київським Мономах став уже в похилому віці (60 років), все своє життя він суттєво впливав на зовнішню і внутрішню політику давньоруської держави.
   У державницькій діяльності Володимира Мономаха найважливішим напрямом була зовнішня політика, головним чином боротьба з половцями. Володимир Мономах продовжував боротьбу і після повного розгрому половецької орди хана Шаруканя у березні 1111 р. та перебазування її залишків за Дон і на Північний Кавказ. Тепер воєнні дії русичів велися в глибині степу. Останні половецькі вежі на Дону були розгромлені сином Мономаха Ярополком у 1116 р., а в 1120 р. той же Ярополк вже не знайшов їх у донецькому степу.
   Русько-половецькі відносини не можна повністю втиснути в схему «напад-відсіч». Половці відігравали помітну роль у внутрішніх справах київських великих, а також удільних князів, укладаючи союзи то з одним, то з іншим. їх використовували у боротьбі за владу. Той же Мономах, за свідченням С.Соловйова, у боротьбі з чернігівськими князями користувався допомогою половців 19 разів. Відомі і більш тісні стосунки: князь Київський Святополк був одружений з дочкою хана Тугоркана, а Володимир Мономах та Олег, князь Чернігівський, у 1107 р. оженили своїх синів на половчанках.
   Слід зазначити, що половці легко переходили у православ?я. Промовистою є, наприклад, допомога, хоча й невдала, руських князів половцям у битві на річці Калка проти татаро-монгольських загарбників у 1223 р. Це свідчить про помилковість і неприпустимість спрощеного трактування питань русько-половецьких відносин. Іноді вони були і союзницькими, і взаємокорисними та близькими.
   Відтіснивши половців, Володимир сприяв новій хвилі колонізації Причорноморських степів. Першими тут осідали так звані «чорні клобуки», залишки різних племен, в тому числі кочових, що підкорилися князям і перейшли до осідлого життя. За ними йшли степові здобичники, які займалися полюванням і скотарством, і, нарешті, землероби. З їхньою допомогою, Мономах намагається закріпитися на Чорному морі і приєднати гирло Дунаю. Однак це було надто складне завдання, адже Візантія все ще зберігала могутність. Візантійський імператор присилав Володимиру Мономаху дорогі дарунки, символи верховної влади, у тому числі так звану «Шапку Мономаха» — діадему невідомого походження. Поряд з цим візантійський імператорський двір породичався з Мономахом: один із синів імператора одружився з онукою князя. Володимир, наслідуючи свого діда, також розширював династичні зв?язки із скандинавськими країнами, Німеччиною, Угорщиною та ін.
   Силою свого авторитету, дипломатичними та військовими акціями Мономах об?єднав землі Київську, Турівсько-Пінську, Переяславську, Смоленську, Новгородську і Поволжя. Пізніше він підкорив мінське і волинське князівства. Таким чином, князь зосередив під своєю владою три чверті території, яка за Ярослава Мудрого входила до складу держави.
   Для цього доводилося долати багато перешкод. Зокрема, приєднання Волині викликало конфлікт з Польщею. Польські князі інтригами та погрозами намагалися відірвати і повернути Волинь. В боротьбу проти Мономаха вступила й Угорщина. Тоді він вислав на Польщу половців, і Волинь залишилася за Київською державою.
   Володимир приділяв велику увагу і внутрішнім справам. Владу в Києві йому дали народні повстання, і він перш за все подбав про усунення причин масового невдоволення: встановив нові, більш справедливі правила виплати лихварям боргів і значне зменшення відсотків за них, затвердив закони про охорону збанкрутілих купців і закупів-селян, що відробляли позики, та ін. У своєму творі «Повчання дітям» князь підкреслював, що він завжди виступає проти зловживань урядовцями владою, наказував синам самим творити справедливий суд, стежити, щоб «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав не вбивати «ані невинного, ані винного», чим продемонстрував глибокий і навіть незвичайний для XII ст. гуманізм та турботу про людей різних соціальних груп.
   Влада за часів Мономаха швидко зміцнювалася. Князь тримав під контролем своїх синів, і вони завжди виконували його волю. Інші князі також корилися його владі.
   Володимир Мономах доповнив новими статтями «Руську правду». Син Мономаха Мстислав (1125-1132 pp.) продовжив правління батька, однак отримав лише частину держави — Київ, Смоленськ та Новгород. Інші землі перейшли до його братів. А це значило, що Мономах не насмілився порушити традицію поділу держави між своїми дітьми. Мстислав разом з братами вів боротьбу проти тих князів, які намагалися відокремитися чи зберегти свою незалежність. Зокрема, він підкорив Полоцьке князівство, яке довго було відокремлене від Київської держави. Поза його владою залишилася лише Галичина.
   Після смерті Мстислава Київська Русь остаточно розпалася на кілька удільних князівств.