Значна частина українських істориків — М. Грушевський, Д.Дорошенко — та мовознавців — О. Потебня, А. Кримський, Ю. Шевельов, російський вчений-лінгвіст О.Шахматов зійшлися в думці, що не було і єдиної давньоруської мови, а була церковнослов?янська, побудована на базі південнослов?янських мов (в основному болгарської), яка вживалася у спілкуванні церковної і світської еліти та в літературі. Народну мову вчені виявили лише у фрагментах творів усної народної творчості, що дійшли до наших часів, та своєрідні вкраплення у літописах і художніх творах. Вони вважають, що українська мова формувалася в середині І тис. н.е. А. Кримський підкреслює, що в XI ст. українська мова виділилася в окрему, відмінну від інших східнослов?янських мов. Таким чином, є підстави стверджувати, що українська народність формується вже у першій половині І тис. н.е. на основі південно-західної групи східнослов?янських племен, які були етнічним коренем українського народу. її консолідація відбувалася за часів існування централізованої держави Київської Русі та її роздробленості. Значною мірою була сформована українська народність у XII ст., хоча завершення цього процесу — справа наступних віків. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва «Україна» для визначення Переяславщини та інших південних земель. Найвірогідніше це пов?язано зі словами «країна», «край».