У другій половині XVII ст. духовенство не було замкнутою кастою. Священики залишалися виборними, причому обирали їх світські люди. Громадськість продовжувала започатковану під польською владою традицію спільної з церковними колами боротьби за православну релігію. Культурно-національні заслуги духовенства давали йому високий авторитет у суспільстві, що дозволяло втручатися в політичне життя. Монастирі отримали універсали від Богдана Хмельницького та інших гетьманів, якими підтверджувалися їхні права на володіння землями і на працю селян. За підтримки влади вони залишалися своєрідними островами кріпосництва і в нових умовах зміцнювали феодальні основи свого господарства.
   Найважливішою групою населення в ті часи було селянство (посполиті), одна із основних рушійних сил національно-визвольної революції. Однак лише після розриву з Польщею і створення незалежної Української держави зникла небезпека повернення польських панів і польського кріпацтва. Селяни стали вільними хліборобами, отримали право на володіння землею. Кількість землі у селян, як і в козаків та міщан, значно збільшилася за рахунок привласнення методом займанщини кинутих земельних угідь та пустищ.
   Вони зобов?язані були платити податки державі, хоч і значно менші, ніж до 1648 р. Ті ж із них, хто був схильний до військового життя, мав можливість озброїтися і записатися в козаки. Селяни відрізнялися від козаків перш за все характером обов?язків перед Українською державою: козаки мали боронити її, а селяни мусили вносити до фінансового відомства (скарбу) грошові податки, а також працювати на будівництві мостів, доріг та укріплень. Ні козацтво, ні селянство не були у 50-60-х роках XVII ст. закритою соціальною групою, і могли переходити з однієї до іншої. Однак з часом гетьманська влада стала забороняти такі переходи, і козацтво стало замкнутим станом.
   Поступово у становищі селянства відбуваються негативні зміни. Вже за Богдана Хмельницького в монастирських селах селяни були закріпаченими, хоча це кріпосництво і було набагато легшим, ніж польське.
   З часом старшина, отримуючи гетьманські універсали на землі із залюдненими селами, вимагала від селян відбувати «повинності». Власники отриманих незаселених земель закликали до себе вільних селян, давали їм можливість завести своє господарство, звільняли на три-п?ять років від повинностей і податків. Тим самим створювалися так звані «слободи». Однак минали роки, і поселенці слобід ставали підданими старшини. На них накладалися повинності. Поступово відновлюється одно-дводенна панщина на тиждень, а в 1701 р. не більше двох днів на тиждень. Однак вони ще не були закріпачені і могли переходити від одного власника до іншого.
   З кожним роком розширювалися повинності населення на користь держави: селяни і міщани мусили утримувати війська російського царизму, що стояли в Україні, давати продовольство і фураж найманим полкам гетьмана — компанійцям і сердюкам, платати податок за виробництво горілки — показанщину, тютюнову десятину (хто вирощував тютюн), млинарський збір за помол зерна та багато інших, що йшли на утримання гетьманської адміністрації, війська та судів.
   Таким чином, феодальна система землеволодіння, міжнародні феодальні економічні і політичні зв?язки України привели в кінці XVII ст. до відновлення кріпосництва, хоча і в полегшеній чи початковій формі. Нова феодальна знать — козацька старшина, що фактично злилася зі шляхтою, посіла місце польської знаті. І все ж офіційного введення такого «класичного» кріпосництва, як у Московській державі чи Польщі, не було. Кривава війна, спустошливі напади польських, турецьких та татарських загарбників у другій половині XVII ст. заважали, але не надто затримували розвиток виробничих сил Лівобережної України. Основою економіки залишалося сільське господарство. Водночас зростали промисли, мануфактури, ремесла, торгівля. Значно сприяло цьому переселення з Правобережжя. Певна кількість селян та інших верств населення переселилася з Росії. На кінець XVII ст. в Лівобережній Україні проживало близько 1,5 млн чоловік.
   Основними галузями сільського господарства були землеробство і тваринництво. В землеробстві переважало трипілля, а в південних малозаселених районах нерідко існувала перелогова система. У Західній Європі ці методи вже поступилися більш прогресивним, багатопільним. Землеробські знаряддя теж характеризувалися консервативністю та відсталістю: сохи, рала, коси, серпи, граблі, вила та ціпи. Поряд з цим розповсюджується так званий важкий плуг. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Вирощували коноплю, льон, тютюн, огірки, капусту, буряки, цибулю, моркву та ін. Через недосконалу техніку землеробства врожаї були низькими: на чорних землях збирали лише в 4-5 разів більше, ніж сіяли («сам — 4», «сам — 5»). Із розвитком ґуральництва та пивоваріння розширювалися посіви жита, ячменю, зростало вирощування збіжжя на зовнішній ринок. На Лівобережжі традиційним залишалося садівництво. Розвивалося також скотарство. Зокрема, вирощували волів, коней, корів, овець та інших тварин. Поширеним було бджільництво, рибальство та полювання.
   Поступово розвивалася промисловість, в основному у формі мануфактурного виробництва. Використовувалася переважно примусова праця залежних від старшин селян, а також вільнонаймана робоча сила. Мануфактури створювалися у маєтках старшин та монастирів. Важливою галуззю економіки було ґуральництво, яким у 70-80-х роках XVII ст. мали право займатися тільки козаки й козацька старшина, а також міщани. Все більшої ваги в економіці України набуває млинарство. Кількість водяних і вітряних млинів зростає, як і їх продуктивність. Традиційно на півночі Лівобережної України розвивалися лісові промисли, виробництво поташу, селітри та дьогтю. Вони йшли на продаж як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
   На Чернігівщині, Ніжиніцині. Стародубщині найбільше видобувалося болотних і озерних залізних руд, з яких виплавлялося залізо. Важливе місце у промисловому виробництві належало гутницькому промислу (виробництво скла і виробів з нього). З міді виливалися гармати, дзвони, а також казани та інші предмети для потреб ґуральництва, особливо у Києві, Стародубі та Глухові.
   Розвивалися також різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, гончарне, шевське, кравецьке. Зростає й урізноманітнюється будівництво, особливо церковне. Не лише гетьмани, полковники, а навіть нижча старшина будують церкви, монастирі, шкільні будинки. Визвольна війна, її перемоги, ліквідувавши засилля хижацького польського магнатства і шляхетства в містах, сприяли значному їх зростанню на Лівобережжі. Вже у 1665 р. разом із сотенними містами і містечками їх нараховувалося близько 90. Великі міста мали магдебурзьке право і були незалежними від старшинської влади. Найбільші міста — Київ, Переяслав, Чернігів, Глухів, Стародуб, Ніжин, Новгород-Сіверський та Полтава стали значними промисловими і торговими центрами, в яких ремісники і торгові люди становили до третини мешканців. Більшість ремісників були об?єднані в цехи, що охоплювали майже 300 спеціальностей. Значна майнова нерівність міських жителів, поділ на багатих і бідних була причиною безперервної боротьби між різними соціальними групами. Поряд з цим над всіма містами посилювалася влада козацької старшинської адміністрації.
   Міста і містечка Лівобережжя мали густу мережу ярмарків і торгів, де продавалися як місцеві сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби (зерно, прядиво, мед, посуд), так і привізні товари (сілезькі суконні й шовкові тканини, голландське і швабське полотно, дорогі вина, прикраси). Українські купці торгували з Молдовою та Валахією, вивозили свої товари в Данціг, Кенігсберг, Відень. Зростали торгові зв?язки України з Росією. Українські купці вивозили в Росію худобу, шкіру, вовну, віск, горілку, тютюн, мед, сало, поташ, селітру, скло та інші товари. З Росії завозилася риба, хутра, металеві вироби. У торгівлі з Росією найважливіше місце посідали Стародуб, Чернігів та Кролевець.