В умовах багатосторонніх зв?язків країн і народів художні течії у XIX ст. не затримувалися в рамках однієї держави, а швидко поширювалися по всьому світу. Говорячи про реалізм середини XIX ст., мають на увазі певну художню систему, теоретично обґрунтовану як естетично усвідомлений досвід. Е. Золя визначав реалізм як звернення до сучасності в усіх її проявах з опорою на точну науку. Реалісти заговорили чітко, зрозумілою мовою, яка прийшла на зміну «музичній», але нечіткій мові романтизму.
   Франція. Образотворче мистецтво. У французькому живописі реалізм виявився у пейзажі — найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців — Теодор Руссо, Жюль Дюпре, Діаз делла Пенья, Константен Тройон, Шарль Франсуа Добіньї— приїхала у Барбізон малювати етюди з натури. їх об?єднало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати. Однак у кожного був свій погляд. Руссо тяжів до акцентування вічного у природі («Дуби»), Дюпре любив світлотіньові контрасти, з допомогою яких передавав тривожне відчуття і світлові ефекти; Тройон вводив у пейзажі тварин; Добіньї малював ліричні краєвиди («Берег Уази», «Берег ріки») у висвітленій палітрі, що зближує його з імпресіоністами.
   Якийсь час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле — майстер селянської теми («Сіяч», «Збирачки колосків», «Людина з мотикою»). Він зображав сільську працю як природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, його картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багато супокою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок («Анжелюс»). Його мистецтво правдиве і чесне.
   Один з найтонших майстрів французького пейзажу — Каміль Коро. Його вишуканий колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Він був завжди гранично щирий («Міст у Манті», «Вежа ратуші в Дує»). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля («Родина женця»). Він ніколи не малював стихію або нічний морок, що так любили романтики. Досвітня пора або тихі сутінки — його улюблений час. Гама кольорів нібито небагата: це градації сріблясто-перлинних і лазурово-перламутрових тонів. Офіційна критика не сприймала його широкий, вільний почерк. Він не був попередником імпресіонізму, але його ставлення до безпосереднього враження від природи і людини вже близьке до цього.
   У жанровому живописі реалізм зв?язаний з ім?ям Жана Дезіре Гюстава Курбе. Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і не спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні він дебютував «Портретом з чорною собакою», згодом створив «Автопортрет з люлькою». Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленими тінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінями обрамляють чорне волосся і борода. Вентурі вважав, що живопис Курбе не поступається перед живописом Тиціана.
   Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник. Він створив портрети і сцени життя свого рідного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з ПІ. Бодлером, який видавав журнал «Благо народу», і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звернувся до теми праці і злиднів («Дробильники каменю»). Після розгрому революції, повернувшись в Орнан, Курбе створив ряд чудових полотен («Після обіду в Орнані», «Похорон в Орнані»), пов?язаних з цим містом.
   Головним засобом вираження у Курбе був колір. Його гама дуже точна, майже монохромна, ґрунтується на багатстві напівтонів. Тон у нього ставав дедалі інтенсивнішим і глибшим при згущенні і потовщенні шару фарби, для чого Курбе часто замінював пензель шпателем. Об?єм речей для нього важливіший за їх силует. Він не часто компонував свої картини вглиб, його постаті немовби виступають із картини. Форму він визначав, насамперед, колоритом і світлом. Курбе, який зображав провінційне суспільство, звинувачували у наклепі і прославленні потворного. Але він відповів на ці нападки пізніше, у 1855 p., коли, не прийнятий на міжнародну виставку, відкрив свою експозицію у дерев?яному бараці, названому ним «Павільйон реалізму». Він написав у ці роки кілька програмних картин («Ательє», «Зустріч»). У дні Паризької комуни став її членом. Останні роки провів у Швейцарії, де створив ряд чудових робіт: сцени полювання, краєвиди, натюрморти.
   Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 р. і закінчуючи франко-прусською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор?єна Дом?є. Він — сатирик, який вміло користувався мовою алегорій і метафор. Так виникає карикатура на засідання міністрів і депутатів парламенту Липневої монархії «Законодавче черево» — збіговисько немічних старців, байдужих до всього, крім свого честолюбства, самовдоволених і чванькуватих. Трагедія і гротеск, патетика і проза стикаються на полотнах Дом?є, коли йому треба показати, наприклад, що палата депутатів — це лиш ярмарок («Опустіть завісу, фарс зіграно») або як король розправляється з учасниками повстання («Цього можна відпустити на свободу, він нам більше не загрожує»).
   Але Дом?є буває і трагічним («Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року», де передана сцена після розправи урядових солдатів з жителями будинку в одному з робітничих кварталів під час революційних заворушень). У серії «Карикатюрана» головний об?єкт глузування — міщанство, вульгарність буржуазії, буржуазний лад.
   Сучасні художникові типи і характери відображені у серіях «Паризькі враження», «Паризькі типи», «Подружні норови». Дом?є робить ілюстрації до «Фізіології рантьє» Бальзака.
   У Дом?є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоплюється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментарність композиції — улюблений прийом Дом?є, котрий дає змогу відчути зображене як частину дії, що відбувається за її межами («Вагон III класу», «Повстання»).
   Монументальність і цілісність образів художника, сміливі композиційні знахідки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва наступного етапу.
   Література. Великі французькі романісти Стендаль і Бальзак очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст.
   Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації та Липневої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув сувору правду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі «Червоне і чорне» та італійський аристократ Фабріціо дель Донго — у «Пармській обителі»).
   Главою реалістичної школи 30—40-х pp. був Оноре де Бальзак. Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об?єднав під назвою «Людська комедія». Письменник хотів створити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була «Божественна комедія» Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.
   Не менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка згодилася «затиснути своє серце між власною крамничкою і власним травленням», надихнула його на створення чудових романів («Мадам Боварі», «Виховання почуттів», «Проста душа», «Саламбо»).
   Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними художниками, новаторами романної форми.
   Визначного розвитку досягла в цей період французька новела. її найбільш визнаним майстром став Проспер Меріме. У нього багато що від романтиків — письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є відчуженість, байдужість, що надають особливого драматизму подіям («Матео Фальконе», «Таманго», «Кармен», «Коломба»).
   Маленькими шедеврами, де на кількох сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гі де Мопассана: «Пампушка», «Дядечко Мілон», «Бранці», «Два приятелі», «Дуель» та ін. Новели його в основному ліричні, а романи («Життя», «Любий друг») викривають цинізм, ницість, дріб?язковість душі, примітивний гедонізм.
   Англія. Кінець XVIII — початок XIX ст. в англійській культурі — вузловий період. У цей час зароджується, виникає, набирають сили багато нових тенденцій і явищ, що отримали розвиток у майбутньому. І романтизм, і реалізм нового часу беруть свої витоки або демонструють свої перші ознаки саме у цю добу.
   Образотворче мистецтво. В образотворчому мистецтві Англії отримують небачений розквіт політична сатира і побутова карикатура. Ці види мистецтва живилися демократичними рухами і партійною боротьбою. Англійські карикатуристи цього часу використовують офорт, контурний рисунок, акварель; їхні роботи широко тиражуються, що підсилювало вплив на маси. Провідну роль відігравали два художники — Томас Роулендсон та Джеймс Гілрей. Для першого було характерним гумористичне зображення звичаїв сучасного англійського суспільства. Твори цього майстра нерідко об?єднувалися в цикли й серії. Гілрей більше уваги приділяв політичній сатирі, піддаючи критиці королівський дім і правлячу партію. Його малюнки оперативно відгукувалися на актуальні події, вони були наче своєрідний графічний репортаж. Сатиричні образні знахідки деяких його аркушів настільки влучні, що їх запозичували наступні покоління карикатуристів ледве не до нашого часу.
   Література. Реалізм в англійській літературі утверджується з творчістю Діккенса та Теккерея. Література цього напрямку прагне бути правдивою, пізнати суть. Вона схильна до критики. Творчість Чарлза Діккенса у цьому плані показова — життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю («Пригоди Олівера Твіста», «Крамниця старожитностей», «Домбі і син», «Холодний дім»).
   Великий англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей пише роман про вищий світ — «Ярмарок суєти», де герої метушаться, домагаються своїх дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.
   Одним із останніх представників реалізму в англійській літературі XIX ст. став Томас Гарді (Харді) — автор романів «Тесе з роду д?Ербервіллів», «Джуд Непомітний». Масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих попередників.
   Англійський драматург Джордж Бернард Шоу поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс. Вістрям своєї парадоксальності зі слизькою клоунадою, як зауважив А. В. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру Лондона і змусив говорити не тільки про себе, а й про свої ідеї.