Основні його ідеї — це аморальність соціальної несправедливості («Будинки вдівця», «Професія місіс Уоррен»), романтичні ілюзії щодо війни («Людина і зброя», «Обранець долі»), антимілітаризм («Учень диявола», «Цезар і Клеопатра»). Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступав як тонкий психолог, знавець людських душ у п?єсах «Дім, де розбиваються серця» («Фантазія в російському стилі на англійські теми»), «Свята Іоанна», «Пігмаліон». Іноді Шоу щедро залучає ексцентрику, буфонаду, гротеск. Три свої політичні комедії — «Візок з яблуками», «Гірко, але правда», «Женева» — він назвав політичними екстраваганцями.
   Шоу вбачав своє завдання в тому, щоб виховувати свідомість глядачів. І він значною мірою вплинув на своїх сучасників, розширивши поняття сценічної правди.
   Норвегія. Театральне мистецтво. Великий внесок у світову театральну культуру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські країни. І, насамперед, — норвезький драматург Ібсен та шведський Стріндберг.
   Генріх Ібсен — творець реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя («Бранд», «Пер Гюнт», «Підпори суспільства», «Ляльковий дім», «Дика качка»). Ібсен розробляв форму драми, основний принцип котрої визначається як відтворення життя у формах самого життя. Простота і уявна невибагливість дії на сцені немовби повторюють природний та невимушений плин життя. Разом із тим драматург вводить і нове розуміння театральності, сценічності та поетичності. В його п?єсах звучить прихований драматизм повсякденності, багато важать старанно дібрані деталі, що стають глибокими поетичними образами. Вони часом набувають значення символу, і ця символіка не руйнує реалістичної тканини твору. Дуже важливі елементи драматургії Г. Ібсена — другий план, підтекст, атмосфера. Вони виявляють «підводну течію» п?єси.
   У другій половині 80-х pp. у драматургії Ібсена з?явилися інші риси, але це була вже інша епоха.
   Швеція. Театральне мистецтво. Серед представників нової драми швед Юхан Август Стріндберг посідає особливе місце. Його драматургія і теоретичні роботи значною мірою сприяли становленню сучасного європейського театру. Стріндберг не приймав буржуазного суспільства, лицемірства звичаїв, брехливості політики. Але центральною темою його творчості була критика інституту буржуазної сім?ї і шлюбу. Його творчість хронологічно поділяється на два періоди: до 1884 р. — переважання реалізму; далі — посилення містичних мотивів і символізму. Духовній культурі XIX ст. належить перший період. Долю окремих людей, сімейне життя Стріндберг розглядав як явища глибоко трагічні. У драмах цього періоду протиборчі сторони — чоловік і дружина. А втім, Стріндберг вважав, що основний конфлікт його часу — це боротьба всіх з усіма, повсюдно і в усьому — між класами, між особистістю і суспільством, між чоловіком і жінкою («Батько», «Фрекен Юлія»). Історичний цикл («Енгельбрект», «Густав Baca», «Ерік XIV», «Карл XII») — це тема трагедії приреченого на владу, але нездатного винести її, монарха. Мотив безглуздості життя, безцільності опору долі наростає і зумовлює песимістичні інтонації. Символістські і камерні драми Стріндберга належать уже іншій епосі, як і його наступні відкриття.
   Росія. Образотворче мистецтво. Динамічнішим у цей період став розвиток образотворчого мистецтва Росії. У другій половині XIX ст. класичні, монументальні та академічні полотна (наприклад «Танок серед мечів» Г. Семирадського) поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю. Це означало, що мистецтво менше обслуговувало пишні палати магнатів та вельмож, а більше пішло на послуги середніх верств населення.
   У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І. Крамськой, Г. Мясоедов та М. Ге — художники, творчість яких була тісно пов?язана не тільки з Росією, а й з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І. Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султанові»), М. Ярошенко («В?язень», «Курсистка»), А. Куїнджі («Пейзаж»), К. Трутовський («Бандурист», «Український ярмарок») та ін.
   Виставляючи свої полотна у містах Росії й України, вони виховували естетичні смаки найширших верств населення.
   Музичне мистецтво середини і другої половини XIX ст. Сорокові і шістдесяті роки XIX ст. характерні великим піднесенням в російському громадському житті: усе більше розвивається прагнення до народності і реалізму, боротьба за освіту народу. Це знайшло своє відображення в революційно-демократичній літературі та в живописі художників-передвижників, а також у музиці. Пожвавилося музично-громадське життя: організовувалися музичні товариства, розвивалася концертна діяльність, створено безкоштовні музичні школи, відкрито консерваторії в Петербурзі (1862) і в Москві (1866), розвивається професіональна музична освіта, створюються кадри музикантів-професіоналів. Провідну роль в організації музичних товариств і консерваторій відіграли брати Рубінштейни: Антон Григорович — у Петербурзі і Микола Григорович — у Москві.
   У галузі музичної критики необхідно відзначити діяльність О. М. Серова. Це був видатний музичний критик, який, на відміну від деяких тодішніх критиків, прагнув підійти до оцінки музичних явищ не з точки зору музичного смаку, а на основі наукового аналізу музичних творів. Він вимагав змістовності й ідейності в музичному мистецтві.
   Серед композиторів виникають різні творчі напрями. Найвизначнішим з них була нова російська музична школа або, як її назвав критик В. В. Стасов, «Могуча кучка». Главою і натхненником «Могучої кучки» був М. О. Балакірєв, учасниками — Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков і Кюї. Як ідейний керівник і пропагандист нерозривно зв?язаний з ними був Стасов.
   У своїй творчості представники нової російської музичної школи прагнули створити ідейну, змістовну музику, яка правдиво відображає життя народу, його думки і почуття. Композитори створювали національне, самобутнє реалістичне мистецтво, боролися з низькопоклонством перед західноєвропейською музикою. За основу музичної мови «кучкисти» брали характерні риси і звороти російської народної пісні.
   Поряд з російським фольклором представники нової російської музичної школи використовували мелодії інших народів, особливо східних. Як і Глінка, вони обробляли народні українські, грузинські, вірменські, татарські та інші мелодії. Так, Бородін в опері «Князь Ігор», а Римський-Корсаков у симфонічній сюїті «Шехерезада» та опері «Золотий півник» широко використали інтонації і ритми східних народів.
   Для «кучкистів» характерні прагнення до реалізму, правдивості музичних образів і характерів, різноманітність виражальних засобів. За глибиною реалізму і драматизму високої оцінки заслуговують опери «Борис Годунов» і «Хованщина» Му-соргського, «Псковитянка» і «Царева наречена» Римського-Корсакова, «Князь Ігор» Бородіна та ін. Представники нової російської музичної школи яскраво відображали у своїх творах глибоку давнину, перекази, старовинні обряди, сільський побут, казкові теми та ін. Прикладами таких творів можуть бути опери «Снігуронька» і «Садко» Римського-Корсакова, «Сорочинський ярмарок» Мусоргського та ін.
   У творчості «кучкистів» переважають вокальні твори — опери і романси. їх інструментальні твори пов?язані з певним конкретним задумом або сюжетом. Такими є симфонічна сюїта «Шехерезада» і симфонічна поема «Садко» Римського-Корсакова, симфонічна картина «Ніч на Лисій горі» і фортепіанна сюїта «Картинки з виставки» Мусоргського, симфонічна картина «У Середній Азії» Бородіна та ін.
   Поряд із композиторами «Могучої кучки» жив і творив П. І. Чайковський — глибоко національний композитор, творчість якого нерозривно пов?язана з російською дійсністю, з російською музикою. Як Римський-Корсаков, так і Чайковський своєю творчістю і безпосередньою педагогічною діяльністю справили величезний вплив на розвиток російської музики, створивши в ній два напрями, дві школи — петербурзьку і московську.
   Петербурзька музична школа перебувала під впливом Римського-Корсакова. Найбільшими представниками цієї школи були Лядов і Глазунов. У їх творчості переважають інструментальні твори. Для творчості Лядова і Глазунова характерні програмність, близькість до народної музики і висока майстерність. Особливо визначними є П?ята і Шоста симфонії, квартети і концерти Глазунова, обробки російських народних пісень і фортепіанні п?єси Лядова.
   Для московської музичної школи, очолюваної П. І. Чайковським, характерні глибокий ліризм і реалізм, інтерес до людини, її переживань і почуттів. У творчості композиторів цього напряму велике місце займає вокальна музика. Найбільшими її представниками були Танеев, Аренський, Рахманінов, Скрябін, Стравінський.
   Протягом другої половини XIX ст. російська музика завойовує провідне місце у світовому мистецтві.
   Опера. О. С. Даргомижський. Молодший сучасник Глінки О. С. Даргомиж-ський є творцем першої російської народно-побутової музичної драми «Русалка». У цьому творі вперше було показано переживання і трагічну долю простої селянської дівчини та її батька — Мельника.
   Важливу роль Даргомижський відіграв у розвиткові і поглибленні драматичної виразності вокальної партії в опері і романсах. Він прагнув надати мелодії і речитативу змістовних та правильних мовних інтонацій. Через інтонацію, близьку до інтонації розмовної мови, він прагнув передати в музиці найтонші відтінки почуттів і переживань людини. «Хочу, щоб звук відображав правду», — писав Даргомижський у 1857 р. в листі до Л. І. Кармаліної.
   Прагнення до реалізму виявились у Даргомижського вже в «Русалці». У цьому творі визначними є сцени Наталі з князем та батьком у першій дії і сцени Мельника з князем у другій картині третьої дії. Вони побудовані на безперервному розвиткові мелодійного речитативу, що іноді переходить в аріозо-пісенні епізоди або невеликі ансамблі.
   Вокальна музика. О. С. Даргомижський. Розвиваючи деклараційну виразність в романсах, Даргомижський досягає глибокого драматизму. Прикладами є романси «Мне грустно», «Расстались гордо мы», «Я все ещё его люблю», «Не скажу никому» та ін.
   У галузі дрібної вокальної форми Даргомижський створює нові жанри драматичної пісні («Старый капрал»), жартівливо-гумористичної («Мельник» та ін.) і сатиричної пісні («Червяк», «Титулярный советник»).
   Україна. Становлення нової української літератури та літературної мови. Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40—60-ті pp. XIX ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім?ям та творчістю його сучасників і послідовників пов?язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40— 60-ті pp. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т. Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов?янських літератур.