До справи українського національно-культурного відродження в другій половині 30-х років долучається Київський університет. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. У такій же упорядкованій П. Лукашевичем збірці, що побачила світ 1836 p., вперше разом були надруковані фольклорні записи, зроблені яку Східній, так і в Західній Україні. Захоплення молодих інтелігентів-романтиків українською народною піснею, думою, казкою викликає у них бажання самостійно й безпосередньо від народу робити записи українського фольклору та знайомити з ним широку громадськість. Поступово удосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів, здійснюється науковий аналіз кожного з них, вивчається і розповсюджується українська мова.
   Таким чином, у першій половині XIX ст. українське дворянство, а потім інтелігенція започаткували і розгорнули рух українського національного відродження, вивчаючи історію України, її мову, побут народу, світосприймання, його духовну творчість, отримуючи від нього наснагу до подальшої діяльності. Однак цей рух носив здебільшого літературний, культурницький характер. Перші кроки до поєднання культурного відродження і політичного національного руху здійснив гурток українських інтелігентів у Київському університеті в середині 40-х років. Він отримав назву Кирило-Мефодіївського братства.
   Суспільно-політичні рухи в Східній Україні кінця XVIII — початку XIX ст. були викликані кризою кріпосництва, деспотизмом і політичним гнобленням народу царизмом, його колонізаторською політикою в Україні. Значними були селянські бунти, повстання, а також рух революційного і демократично налаштованого дворянства та інтелігенції. Для першої половини XIX ст. характерними були намагання державних селян, у минулому козаків, відновити за підтримки українського дворянства козацтво з його правами та привілеями. Для боротьби з наполеонівськими військами у 1812 р. царський уряд дозволив створити козацькі полки і після війни зберегти їх. У 1812 р. було створено чотири полки (З тис. козаків), а в 1813 — 15 полків (18 тис. чол.). Однак уряд не виконав своїх обіцянок, і в 1816 р. козаків повернули до селянського стану, не виплативши матеріальної компенсації.
   Вісім козацьких полків по 1000 чоловік у кожному на тих же умовах (зберегти козацький стан) були сформовані під час польського повстання 1830-1831 pp., і знову царизм обдурив українських селян. Після повстання царський уряд переформував шість полків на регулярні війська, а два поселив на Кавказі, де вони стали частиною терського козацтва.
   У 1855 р. під час Кримської війни, виникла так звана Київська козаччина. Це було пов?язано з тим, що російський уряд видав маніфест, в якому закликав своїх підданих добровільно вступати у військо для оборони Батьківщини. Маніфест, в якому були нечіткі вирази російською мовою, сприймався селянами після читання в церквах як заклик записуватися в козаки і йти воювати. Селяни припинили виконувати панщину і вимагали від священиків, щоб ті приводили їх до присяги і записували в козаки. Тих хто намагався пояснити дійсний зміст маніфесту, били за те, що нібито вони «ховають волю». Повстання охопило кілька повітів на Київщині, де населення ще пам?ятало козаччину. Але воно було жорстоко придушене, при цьому тисячі селян покарано різками і сотні заслано до Сибіру. Це означало, що спровокований народ за своє намагання стати вільним в котрий раз заплатив кров?ю і сльозами.