Важливим для розбудови системи адміністртивних судів є й питання кадрового забезпечення судів. Зокрема, згідно Постанови Верховної Ради України від 11.12.2003 року "Про обрання суддів Вищого адміністративного суду України" обрано безстроково дев'ятьох суддів до Вищого адміністративного суду України, Указом Президента України від 22.12.2004 року "Про призначення Голови Вищого адміністративного суду України" призначено Голову цього суду.

До джерел адміністративного судочинства відноситься також ряд законів, що передбачають право громадян на оскарження актів, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб в суді. Як приклад, можна привести Закони України  "Про зв'язок" (ввру. - 1995. - №2. - ст.143), "Про адвокатуру" (голос україни. - 1993. - 29 січня), "Про нотаріат" (ввру. - 1993. - №39. - ст.383), "Про дорожній рух" (ввру. - 1993. - №31. - ст.338), "Про аудиторську діяльність" (ввру. - 1993. - №23. - ст.243), "Про державну контрольну ревізійну службу України" (голос України. - 1993. - 02 березня), "Про міліцію" (ввру. - 1991. - №4. - ст.20), "Про звернення громадян" (ввру. - 1996. - №47. - ст.256), "Про біженців" (ввру. - 2001. - №47. - ст.250), "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (ввру. - 1994. - "23. - ст.161) та інші. 

Одним з важливих джерел знань щодо стану суспільних відносин в українській спільноті є судова практика (х 27 ст. 5). Суттєву роль в здійсненні адміністративного судочинства відіграють Постанови Пленуму Верховного Суду України  та Рішення Конституційного Суду України. Ці акти роз'яснюють питання застосування норм права, в них містяться аналіз та узагальнення судової практики. Конституційний Суд України визнає своїми рішеннями конституційними чи такими, що не відповідають нормам Основного Закону правові акти Верховної Ради України, акти Президента України та Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Також, визначає  відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, дає офіційнє тлумачення Конституції та законів України. (Закон України "Про Конституційний Суд України" Ст.13).

  Прикладами актів судових органів, що мають важливе значення для адміністративного судочинства можна назвати Постанову Пленуму Верховного Суду України №13 від 03.12.1997 р.  "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, що порушують права і свободи громадян" (вісник верх суду укр. - 1997. - №4. - ст.12) та Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього,  четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян Будинської Світлани Олександрівни і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3  Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) від 23.05.2001 (вісник конст суду укр. - 2001. - № 3. - с.3). У Постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 03.12.1997 р. роз'яснюється питання, що виникають при розгляді справ за скаргами громадян на неправомірні рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб у сфері управлінської діяльності. Хоча дана постанова торкається судів цивільної юрисдикції, але деякі загальні положення є корисними й адміністративним судам зокрема, після вступу в дію Кодексу адміністративного судочинства України. У Рішенні Конституційного Суду України від 23.05.2001 року визначено, що судам не підвідомчі скарги на акти і дії об'єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутріорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції. В той же час визнав неконституційним, що судам не підвідомчі скарги на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці; скарги на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження.

Забезпечений та чітко злагоджений механізм реалізації необхідний навіть для досконалих законів (х 30 ст. 83). Кодекс адміністративного судочинства України, прийнятий 6 липня 2005 р., акумулював в собі демократичні засади судочинства, надбання європейської школи з її пріоритетом прав та свобод людини та громадянина, закріпив механізм судового захисту прав юридичних та фізичних осіб від свавілля суб'єктів владних повноважень, судовий контроль за дотриманням законності органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими суб'єктами, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень. Кодекс складається з 7 розділів: загальні положення; організація адміністративного судочинства; провадження в суді першої інстанції; перегляд судових рішень; процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах; заходи процесуального примусу; прикінцеві та перехідні положення.  В Кодексі адміністративного судочинства України містяться положення, що визначають загальні завдання, принципи адміністративного судочинства, розкриваються терміни, що використовуються, особливості здійснення судочинства за окремими категоріями адміністративних справ та інші. 

Завдання адміністративного судочинства сформульовані в ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Таким завданням є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

З'ясування питання про цілі та завдання адміністративного судочинства дозволяє охарактеризувати його не тільки як самостійне правове явище, але і як складну структуровану конструкцію, оскільки багатоплановість його цілей та завдань є одним з факторів, які сприяють визначенню його структури (див. АП, Бандурко, ст. 22).

Аналіз тексту ст.2 та інших статей Кодексу адміністративного судочинства України, дозволяє зробити висновок, що наведені в ньому завдання адміністративного судочинства можна розглядати як такі, що визначені у вузькому розумінні. В юридичній літературі висловлюється думка щодо більш широкого розуміння змісту та завдань цього виду судочинства. Так, Старилов Ю.М. визначає мету адміністративного судочинства, як діяльність суду щодо захисту порушених прав громадян, забезпечення загального порядку та правопорядку, ефективності та законності діяльності державної і муніципальної адміністрації (х 25 ст.108 ). На нашу думку, таке визначення завдань адміністративного судочинства є більш широким, оскільки воно не обмежує завдання адміністративного судочинства лише захистом прав і свобод людини та громадянина, законних інтересів юридичних осіб. Забезпечення правопорядку, законності діяльності державної влади та місцевого самоврядування є не менш важливим завданням адміністративного судочинства.

Педько Ю.С. визнаючи мету захисту прав та свобод громадян від порушень з боку органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб як стратегічну, поряд з нею виділяє й ряд супроводжувальних, що носять непрямий характер:

• розмежування структур судової влади між судами, що обслуговують так звані традиційні процеси (кримінальні та цивільні) і судами, що застосовують нетрадиційні для української правової системи процеси (конституційні, адміністративні) та мають різнопланові завдання;
• демократизація та гуманізація правосвідомості судового корпусу, державних та муніципальних службовців;
• забезпечення дотримання законності та дисципліни під час здійснення владних повноважень відповідними суб'єктами;
• створення сприятливого управлінського клімату, усунення суперечок між учасниками управлінського процесу (Педько стр. 51).

Про необмеженість завдань адміністративного суду лише захистом прав, свобод та інтересів громадян й юридичних осіб свідчать і ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій визначається компетенція адміністративних судів. Із них випливає, що адміністративний суд розглядає також спори  між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спорів, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів,  спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у передбачених законом випадках, за винятком звернень про накладення стягнень за адміністративні проступки. Крім цього адміністративний суд розглядає публічно-правові спори, які не віднесені законом до юрисдикції інших судів.

Таким чином, захист прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є головним, але не єдиним завданням адміністративного судочинства.  При розгляді спорів між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спорів, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів, суд своїми рішеннями має привести їх діяльність у відповідність з вимогами законності.  

На нашу думку, аналіз чинного законодавства та Кодексу адміністративного судочинства України зокрема надає можливість визначити такі завдання адміністративного судочинства: