У ході історичного розвитку людства виникла об'єктивна необхідність у створенні об'єднань держав з метою забезпечення їх спільних інтересів.

Ще у Стародавній Греції у VI ст. до н.е. були створені перші прототипи міжнародних організацій (об'єднань). Це були союзи міст та общин або релігійно-політичні союзи племен та міст. Ф.Ф.Мартенс підкреслював, що хоча ці спільноти були створені для досягнення спеціальних релігійних цілей, але вони впливали на відносини між грецькими державами та сприяли зближенню народів [448, с. 163-164; 167].

Наступним етапом розвитку міжнародних організацій вважається створення міжнародних економічних та митних об'єднань (наприклад, Ганзейський торговий союз). На початку ХІХ ст. був створений Німецький митний союз, який запроваджував єдині правила ввезення, вивезення та транзиту товарів для держав, що входили до цієї спільноти.

Виникнення міжнародних міжурядових організацій у ХІХ ст., на думку спеціалістів у галузі міжнародного права, пов'язано, насамперед, з двома причинами. По-перше, з утворенням у результаті буржуазно-демократичних революцій суверенних (національних) держав; по-друге, з результатами науково-технічного прогресу, які сприяли взаємозалежності та розширенню і зміцненню взаємозв'язків між державами. Необхідність узгодження цих протилежних явищ - функціонування суверенної держави і співробітництво з іншими державами - сприяла появі такої форми міждержавних зв'язків, як міжнародні міжурядові організації [114, с. 11].

Першою такою організацією міжнародники називають Центральну комісію із судноплавства на Рейні (1815) [449]. Крім європейських та американських комісій із міжнародних річок, у ХІХ ст. створювалися адміністративні союзи та квазіколоніальні організації. Саме адміністративні союзи стали найбільш прийнятною формою розвитку міжнародних організацій. Так, у другій половині ХІХ ст. були створені: Міжнародний союз для виміру землі (1864), Всесвітній телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874) тощо.

За зразком адміністративних союзів розвивалися міжурядові організації, головним завданням яких було співробітництво держав у спеціальних галузях. І хоча міжнародні організації цього періоду запозичили багато ознак існуючих соціальних інститутів (держав, партій тощо), специфіка нового соціального поля надавала їм своєрідності [450]. Водночас вони сприяли інституалізації світової спільноти через відповідні структурні форми з певними механізмами інтеграції.

У 1919 році була утворена Ліга Націй, яка припинила свою діяльність у 1946 році, реально так і не ставши ефективним інструментом політичного міжнародного співробітництва.

У 1945 році була створена Організація Об'єднаних Націй, яка була покликана поєднати контроль за інтеграцією держав-членів як у політичних, так і в соціально-економічних питаннях.

На сучасному етапі нараховується біля семи тисяч міжнародних організацій, з них близько 300 - міжурядових. Це дозволяє говорити про систему міжнародних організацій, у центрі якої знаходиться ООН.

В юридичній літературі є різні точки зору щодо самого поняття "міжнародна організація". Як правило, міжнародна організація (з англійської - international organization) трактується як "постійне об'єднання міжурядового та неурядового характеру, створене на основі міжнародної угоди (статуту, установчого договору тощо) з метою сприяння вирішенню міжнародних проблем, передбачених відповідним установчим документом, та розвитку всебічного механізму співробітництва держав" [451]. Інколи під міжнародною організацією розуміють об'єднання держав або національних товариств (спілок, асоціацій) та фізичних осіб [105].

У міжнародно-правовій літературі міжнародну організацію визначають як об'єднання держав, що утворилися згідно з міжнародним правом на підставі, як правило, міжнародного договору для здійснення співробітництва у політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах і мають необхідну для цього систему органів, права та обов'язки, похідні від прав та обов'язків держав, автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів [452].

Термін "міжнародна організація" застосовується як до міждержавних (міжурядових), так і до міжнародних (неурядових) організацій. Проте їх юридична природа є різною. Так, міжнародні неурядові організації утворюються не на основі міжнародного договору; їх членами можуть  бути національні об'єднання громадян, спілки, асоціації, індивіди (тобто, фізичні та юридичні особи), наприклад, такі як: Міжнародна амністія, Міжпарламентський союз, Асоціація міжнародного права тощо. Для міждержавних (міжурядових) організацій характерними є такі основні ознаки: 1) членство суверенних держав; 2) наявність установчого міждержавного договору; 3) наявність постійних органів; 4) наділення міжнародною правосуб'єктністю; 5) функціонування у відповідності з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; 6) наявність як автономних прав та обов'язків, так і похідних від держав-учасниць.

Для класифікації міжнародних організацій використовуються різноманітні критерії. Так, за характером членства вони діляться на міжурядові та неурядові; за колом суб'єктів (членів) - універсальні, регіональні, міжрегіональні; за сферою діяльності - на організації загальної компетенції (охоплюють всі сфери відносин: політичні, економічні, соціальні, культурні тощо, наприклад, ООН) та спеціальної компетенції (співробітництво в одній соціальній сфері, наприклад, - Міжнародна організація праці); за структурою - на організації з простою структурою та організації зі складною структурою; за способом їх утворення - на організації, які виникають на основі міжнародного договору, та організації, які утворюються на іншій основі (декларацій, спільних заяв тощо); за порядком вступу до них - на відкриті і закриті (наприклад, НАТО). Крім того, деякі міждержавні організації наділяються рядом наднаціональних (наддержавних) повноважень (наприклад, Європейський Союз) [453, с. 215-216]. У міжнародно-правовій літературі відзначається, що розширення функцій і повноважень міжнародних організацій відбувається в міждержавних формах [454, с. 304].

Міждержавна організація є об'єднанням суверенних держав, що виникає на підставі, як правило, міждержавного багатостороннього договору, має постійні органи та міжнародну правосуб'єктність, для досягнення своїх цілей діє згідно з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, має за мету співробітництво держав. Така організація формується як інституційна одиниця у системі міжнародних відносин [455, с. 18]. Рішення цих організацій носять як рекомендаційний, так і обов'язковий характер для держав-учасниць. Ті з міждержавних організацій, що мають наддержавний характер, вправі приймати рішення, що є обов'язковими як для самих держав, так і для їх фізичних та юридичних осіб. Такі рішення діють на території держав-учасниць поряд з національним законодавством.

Процеси глобалізації та регіоналізації, необхідність забезпечення спільних інтересів, розв'язання глобальних проблем людства сприяли утворенню світової спільноти. Саме "життєві інтереси та цінності, спільні для всього людства" [456, с. 3], стали основою зближення народів світу, а таке зближення - об'єктивним фактором формування світової спільноти. Деякі автори відзначають, що "економічне, політичне та духовне буття окремих народів настільки зблизилось, що з'явилися підстави говорити про формування світового співтовариства" [457, с. 67]. Слушною також є теза про те, що сьогодні без існування такої спільноти (яка є об'єктивною реальністю) держави не можуть забезпечити свої життєво важливі інтереси, задовольнити все більш широке коло своїх потреб [458, с. 59]. Характерні ознаки кожної держави все більше залежать від її взаємодії з системою.

При характеристиці світового співтовариства в міжнародній літературі досить активно використовується термін "міжнародна спільнота" [459, с. 61], який почав застосовуватися після прийняття Статуту ООН. Проте про саму концепцію міжнародної спільноти констатувалося лише у Віденській конвенції про право міжнародних договорів (1969р.), стаття 53 якої світову спільноту визначала як "міжнародну спілку держав" [460] (це констатував і Міжнародний Суд у рішенні по справі Барселонської компанії, 1970 р.).

Дещо пізніше у радянській юридичній науці почав використовуватись термін "міжнародна система" [461] та сформувалась концепція "міжнародної міждержавної системи", до складу якої, на думку її авторів, входять суб'єкти міжнародного права, об'єднання держав, міжнародні органи, міжнародне право та інші соціальні норми [144]. Критикуючи цю концепцію за об'єднання в одну категорію різнопорядкових явищ, В.І. Євінтов розмежовує поняття "світова спільнота" (до якої відносить всіх учасників міжнародного спілкування - від держав до індивідів) та поняття "міжнародна спільнота держав" (членами якої є лише держави) [127].

Все це свідчить про те, що нині в світі формуються глобальна міждержавна (міжнародна) система, основними елементами якої є держави та міжнародні організації, а також регіональні міждержавні системи, до складу яких входять суверенні держави відповідних континентів. Ще донедавна міждержавні системи функціонували, в цілому, стабільно на основі верховенства універсальних цінностей, спільних інтересів держав, правового регулювання конфліктів, створення системи колективної безпеки. Сьогодні ж можна говорити про перехідний характер цих систем, який визначається такими закономірностями:

• розширення кола учасників міжнародних відносин за рахунок транснаціональних корпорацій, неурядових міжнародних організацій, об'єднань підприємств, окремих фірм та індивідів;
• наднаціональність;
• ускладнення та збільшення кількості міжнародних відносин;
• визнання багатьох людських проблем такими, що носять всесвітній (глобальний) характер.

Вказані закономірності безпосередньо впливають на структуру міжнародної (міждержавної) системи, а, як відомо, саме вона (структура) є показником стійкості функціонування та ступеня мінливості (трансформування) системи. В міжнародній літературі виділяють, в основному, три структурні виміри міжнародної системи: конфігурацію співвідношення сил, ієрархію суб'єктів (акторів), гомогенність чи гетерогенність складу [462, с. 33].

Конфігурація співвідношення сил залежить від кількості держав (головних акторів) і характеру відносин між ними. Видами конфігурації виступають біполярність (двополярність) і поліполярність (багатополярність). До розпаду СРСР і закінчення "холодної" війни світ характеризувався біполярністю - існуванням так званої соціалістичної та капіталістичної систем. В сучасних умовах міждержавна система є багатополярною з великою кількістю осередків певних владних і невладних міжнародних інтересів, у зв'язку з чим вона є менш стабільною, ніж біполярна система, проте має можливості ефективніше запобігати глобальним конфліктам.

Ієрархія суб'єктів (акторів) міжнародної (міждержавної) системи полягає у різних можливостях впливу їх на цю систему.

Гомогенність системи означає високий ступінь узгодження принципів, цінностей, тому при ній існує поміркованість і стабільність. Гетерогенна система є нестабільною та конфліктною, так як у ній відсутня згода щодо інтересів суб'єктів, їхніх цінностей та ідеалів.

Усі вищезазначені структурні виміри свідчать про залежність поведінки суб'єктів від структури самої системи (це можна побачити на прикладі міждержавних конфліктів, а точніше - їх частоти та характеру) [463, с. 144]. З такої точки зору кожна міжнародна (міждержавна) система є неформальною інституалізацією співвідношення сили між державами у відповідному просторі та часі.