До зовнішніх форм (джерел міжнародного права) у літературі, як правило, відносять: 1) міжнародні договори, в тому числі загальні та спеціальні міжнародні конвенції; 2) міжнародні правові звичаї; 3) загальні принципи міжнародного права; 4) судові рішення, постановлені міжнародними судовими органами; 5) правові доктрини. Але основними серед них є міжнародно-правові договори та звичаї, що пов'язано, насамперед, з тим, що при відсутності наддержавної влади в основі будь-якої міжнародно-правової норми лежить угода незалежних суб'єктів, і саме така домовленість є способом утворення норм через визначення змісту норми та надання їй юридичної сили. Ця угода має дві форми виразу - письмовий договір та звичай.

Згідно зі ст.2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів під останніми розуміються укладені між державами в письмовій формі міжнародні угоди, які визнаються такими міжнародним правом незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, в двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретної назви (конвенція, пакт, протокол тощо). Саме за рахунок договорів здійснюється розвиток міжнародного права [145, с. 203-205], так як міжнародний договір "завжди був одним із кращих засобів для виявлення та визначення правових відносин, навіть принципів права, які повинні панувати в сфері міжнародних зносин" [448, с. 393]. Міжнародні договори є нині головним інструментом міжнародної правотворчості, еквівалентом внутрішньодержавного законодавства [491, с. 80]. Ця теза обґрунтовується тим, що звичай, на відміну від договору, є недостатньо динамічним для задоволення потреб сучасного світового співтовариства, більше того, система міжнародних договорів є аналогічною системі законодавства.

Слід підкреслити також постійне зростання ролі багатосторонніх договорів, але це не повинно принижувати значення двосторонніх договорів. Багатосторонні угоди, як правило, використовуються в тих випадках, коли є домовленість сторін щодо змісту їх приписів, коли їх використання дасть найбільший ефект і коли є потреба саме в нормах загальних. Якщо ж відмінності в позиціях держав є суттєвими, і багатосторонній компромісний договір не може дати достатнього рівня врегулювання, держави надають перевагу індивідуалізованій формі двостороннього договору. Водночас надмірне захоплення укладенням останніх є невиправданим, оскільки багатостороннє регулювання в більшості випадків є ефективнішим та економічнішим [492, с. 42]. До мінусів багатосторонніх договорів відноситься їхня тривала підготовка до підписання та набрання чинності, хоча порівняно з правовими звичаями міжнародні договори мають перевагу в плані оперативності.

Серед інших позитивів багатосторонніх договорів потрібно відзначити високий ступінь їх узагальненості (абстрагованості), досконалість термінології, чітка визначеність норм, що полегшує контроль за їх здійсненням. Із урахуванням постійного ускладнення міжнародних суспільних відносин очевидним є подальше зростання ролі договорів як засобів їх урегулювання, оскільки саме міжнародні договори характеризуються цілеспрямованістю та програмованістю, будучи найбільш прийнятними для зміни існуючих та встановлення нових відносин.

Водночас необхідно підкреслити, що належний рівень міжнародно-правового регулювання може бути забезпечений лише шляхом взаємодії різних джерел права, зокрема договорів та звичаїв.

У літературі звичай у більшості випадків розуміється як правило поведінки, що склалося в практиці, згідно з яким суб'єкти міжнародного права визнають їх юридично обов'язкову силу [493, с. 70; 49, с. 57]. Стаття 38 Міжнародного Суду ООН визначає міжнародний звичай як доказ загальної практики, який визнається в якості правової норми.

Для того, щоб певне правило поведінки стало міжнародно-правовим звичаєм, воно повинно відповідати таким умовам: 1) повторюваність; 2) прояв у подібній ситуації (аналогічність); 3) наявність згоди самих суб'єктів міжнародного права на визнання його в якості звичаю.

Майже в усіх концепціях міжнародно-правового звичаю центральне місце займають два елементи - практика і визнання за правилом поведінки, що в ній склалось, юридичної сили [495].

Щодо питання про місце та роль міжнародно-правового звичаю у міжнародному праві в літературі існують наступні точки зору. Насамперед, загальновизнаним є те, що міжнародне право засноване на звичаях. Деякі вчені вважали звичаї результатами правотворчості, найбільш ієрархічними формами норм міжнародного права [496, с. 176]. Згідно з іншою точкою зору міжнародний звичай не є типовим для сучасності джерелом міжнародного права [497, с. 165]. З двома останніми позиціями погодитися не можна, так як хоч звичай і піддався суттєвим змінам, зокрема - з'явились нові механізми його створення, форми виразу, але він залишається типовим джерелом міжнародного права, хоча не найбільш ієрархічною.

Основним же для міждержавно-правових систем є не переважаюча значимість того чи іншого джерела права, а з'ясування ролі кожного з них у системі зовнішніх форм міжнародного права, виявлення характеру їх взаємодії з метою пошуку оптимальних форм регулювання тих чи інших міжнародних суспільних відносин.

Беручи до уваги відсутність спеціального акту, в якому б фіксувався звичай, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН встановлює додаткові засоби для визначення правових норм - судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй [460, с. 58].

До судових рішень відносяться рішення Міжнародного Суду ООН, інших міжнародних судових та арбітражних органів. В цих рішеннях фіксується звичаєва норма, яка є обов'язковою для сторін спору. В деяких випадках судові рішення можуть містити нову норму або дати поштовх до її формування.

Подібну роль виконують і рішення міжнародних організацій та конференцій, односторонні акти та дії держав.

Крім названих джерел права, у міжнародному праві, такими вважаються і загальні принципи права, хоча останні найчастіше застосовуються при тлумаченні змісту міжнародних правових норм.

Об'єктивація міжнародно-правових норм у названих зовнішніх формах права сприяє структурованості та належному функціонуванню міждержавної правової системи.

Крім цього, міждержавно-правові системи тісно взаємодіють з національними системами, в результаті чого формується спільне правове поле [498], що вимагає від юридичної науки аналізу особливостей взаємовпливу цих компонентів в межах єдиної цілісності.

Їх механізм правового впливу характеризується середнім рівнем нормативності, що пояснюється специфічною структурою правової норми та специфічними способами її об'єктивації. Й хоча тип міждержавної правової системи створений за зразком скандинавської правової системи (де спостерігається оптимальне поєднання різних зовнішніх форм права і досягається високий рівень нормативності та ефективного функціонування правової системи в цілому), вона на даний час не досягла рівня нормативності, ідентичної із цим зразком. Видається, що ускладнення зв'язків між елементами міждержавно-правових систем потребує розширення функцій спеціальних їх правотворчих органів, необхідних для створення нормативно-правових актів з достатньою питомою вагою загальних норм.

На підставі вищенаведеного можна відзначити, що міждержавно-правові системи відрізняються між собою завданнями, які вони покликані виконувати, а також відповідним рівнем їх нормативності. Вони складаються з таких суб'єктів міжнародного права, як держави та міждержавні організації. Правові відносини між цими та іншими суб'єктами встановлюються на основі норм міжнародного права. Метою їх функціонування є досягнення міжнародного правопорядку.

Викладене дає підстави для визначення основних ознак, що є характерними для міждержавно-правових систем:

1) функціонування їх у межах, визначених установчим договором відповідної міждержавної організації, та у відповідності з загальновизнаними міжнародно-правовими нормами та принципами;

2) наявність елементів - суб'єктів міжнародного права (насамперед держав);

3) наявність зв'язків між суб'єктами права, що виникають завдяки їх діяльності і проявляються через міжнародні правові відносини;

4) наявність міжнародно-правових норм та інших правових засобів їх впорядкування;

5) наявність такої мети як досягнення міжнародного правопорядку [499, с. 127; 368, с. 96-97].

Таким чином, міждержавна правова система - це цілісна структурно впорядкована за допомогою міжнародно-правових норм та інших правових засобів стійка взаємодія суб'єктів міжнародного права, що забезпечує досягнення міжнародного правопорядку, як необхідної передумови функціонування світової системи в цілому та регіональних систем зокрема.

За сферою їх функціонування можна виділити універсальну міждержавно-правову систему (ООН) та регіональні (європейські, американські, африканські тощо). Останні, в свою чергу (наприклад, європейські), можна класифікувати за колом суб'єктів чи завдань, які вони покликані розв'язувати.

Розвиток сучасних міждержавних правових систем характеризується такими тенденціями: 1) зростання кількості таких суб'єктів міжнародного права як міждержавні організації; 2) збільшення наднаціональних повноважень міждержавних організацій; 3) посилення регіоналізації при виникненні нових систем; 4) підвищенням ролі нормативної інтеграції.