У літературі міжнародно-правові норми визнаються одним із досконалих та ефективних засобів регулювання суспільних відносин [473; 138; 141; 474; 475]. Окремі автори під міжнародно-правовою нормою розуміють створене угодою суб'єктів формально визначене правило, що регулює міждержавні відносини шляхом установлення прав і обов'язків для суб'єктів і таке, що забезпечується юридичним механізмом охорони [148, с. 113]. Інші вчені визначають норму міжнародного права як правило поведінки, яке визнається державами та іншими суб'єктами міжнародного права юридично обов'язковим [453, с. 38]. Деякі науковці під нормою міжнародного права розуміють юридично обов'язкове до виконання правило поведінки держав та інших суб'єктів міжнародного права, які встановлюються цими ж суб'єктами і виконуються ними добровільно, а при необхідності - за допомогою особливого виду примусу [452, с. 11].

Вважається, що міжнародно-правова норма повинна відповідати таким вимогам: 1) бути здатною до регулювання відносин між суб'єктами міжнародного права; 2) бути для цих суб'єктів обов'язковою до виконання; 3) мати загальний характер [476, с. 178; 477, с. 54]. Якщо перша вимога стосується властивостей норми як регулятора відносин, то під другою розуміється юридична сила норми, третя ж пов'язана з дією норми на невизначену кількість випадків.

Ускладнення функцій, які покликане здійснювати міжнародне право, визначає постійне зростання кількості міжнародно-правових норм, що зумовлює їх класифікацію в доктрині. В більшості випадків класифікація має обмежений характер, і тільки окремі автори намагаються зробити її повною [478, с. 37; 479, с. 228]. Критеріїв класифікації  міжнародно-правових норм існує багато, проте взявши за основу найбільш важливі, І.І. Лукашук запропонував таку загальну класифікацію: 1) за змістом і місцем у системі норм - цілі, принципи, норми; 2) за сферою дії - універсальні, регіональні, партикулярні; 3) за юридичною силою - імперативні, диспозитивні; 4) за функціями в механізмі міжнародно-правового регулювання - матеріальні та процесуальні; 5) за способом створення та формою виразу - звичаєві, договірні та такі, що містяться в рішеннях міжнародних організацій [148, с. 135-136].

Деякі автори критерієм поділу норм на імперативні та диспозитивні вважають не юридичну силу, а метод правового регулювання, а критерієм поділу на універсальні й партикулярні - дію норм щодо кола учасників міжнародно-правових відносин, підкреслюючи, що універсальні норми діють на всіх суб'єктів, а партикулярні - на певну їх кількість [453, с. 41]. Останні норми називають ще локальними або регіональними.

Універсальні норми є загальними нормами міжнародного права, у зв'язку з чим їх ще називають загальновизнаними нормами міжнародного права або універсальними нормами [480; 481]. Однією з відмінних ознак сучасного міжнародного права є зростання питомої ваги та значення загальновизнаних норм у загальній масі міжнародно-правових норм [482, с. 34]. Визначальною ознакою універсальних норм є їхня загальна обов'язковість. Ця ознака визначає характер їх створення та зміни - вони формуються світовим співтовариством у цілому; формою їх існування є звичай. Лише універсальна норма може бути імперативною.

За своєю чисельністю універсальні норми значно поступаються партикулярним нормам, так як історичний розвиток міжнародного права характеризувався переходом від партикулярних норм до універсальних, від конкретних до загальних; водночас високий рівень узагальнення та формалізації в універсальних нормах потребує їх деталізації та конкретизації, що й тягне за собою взаємодію партикулярних і універсальних норм. Саме партикулярні норми є засобом конкретизації останніх, сприяють їх більш ефективній реалізації, регулюючи відносини, що не є предметом загального міжнародного права.

Партикулярні норми, очевидно, створюються, змінюються та припиняють свою дію значно простіше, ніж універсальні. Специфічними є також механізм їх дії [483] та способи їх об'єктивації. Договори, які містять партикулярні норми, мають як нормативні, так і правозастосувальні елементи, які можуть вносити суттєві зміни в процес здійснення цих норм. Партикулярні норми не мають загального характеру, а тому вони не входять у загальне міжнародне право [117, с. 50]. Разом з тим вказані норми діють у межах загального міжнародного права, є похідними від нього та функціонують у відповідності з його цілями та принципами. З урахуванням тенденції ускладнення міждержавних правових систем можна стверджувати, що роль і значення універсальних норм зростатиме, але це, зрозуміло, не означатиме другорядність, неважливість партикулярних норм.

Протягом тривалого періоду свого існування міжнародне право характеризувалося домінуванням індивідуальних норм, які регулювали конкретні відносини. Це пояснювалося невеликою кількістю суб'єктів міжнародного права, перевагою інтересів окремих держав над їх спільними інтересами. Поглиблення єдності світового співтовариства сприяло зростанню ролі загальних норм, проте індивідуальні норми залишились необхідним інструментом реалізації загальних норм, забезпечуючи застосування останніх до конкретних відносин, конкретизуючи їх, заповнюючи прогалини, а в разі диспозитивного характеру загальної норми - й коригуючи її дію стосовно певних життєвих умов. Юридична функція загальних норм полягає у нормативному регулюванні поведінки суб'єктів міжнародного права, але лише у системі міжнародного права вони набувають нових властивостей. Окремі групи норм у межах системи виконують свої особливі функції. Зростає кількість норм, які можуть здійснити регулюючу дію лише у зв'язці з іншими нормами. Все більше поширення мають, наприклад, норми-визначення.

Ускладнення та динамізм міждержавної правової системи потребує норм, які містили б уніфіковані моделі поведінки. А тому стихійність міжнародного нормотворення має витіснятися цілеспрямованим правотворчим процесом, створенням загальних абстрактних норм, які б відображали характерні ознаки певного виду відносин.

Водночас не слід ототожнювати з нормами міжнародного права цілі та принципи останнього, так як за своєю юридичною природою, механізмом дії вони є різними.

Сукупність міжнародно-правових норм становить систему міжнародного права. Визначення системної належності міжнародно-правових норм має велике як наукове, так і практичне значення. Насамперед, важливим є такий методологічний аспект, як з'ясування природи цих норм, механізму дії, міри їх впливу на суспільні відносини. У міжнародно-правовій практиці держав виявлення виду, природи та системної належності норм безпосередньо пов'язано з проблемами приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними стандартами. Від цього залежить вибір форм та способів імплементації та закріплення міжнародно-правових норм у національному законодавстві.

У міжнародно-правовій літературі систему права розглядають як об'єктивно існуючу цілісність внутрішньовзаємопов'язаних елементів: загальновизнаних принципів міжнародного права, договірних та звичаєво-правових норм, галузей та інститутів права [453, с. 14], або ж як сукупність міжнародно-правових норм, інститутів та галузей міжнародного права в їх єдності, взаємозв'язку та взаємозалежності [452, с. 27].

Якщо визначення системи міжнародного права як сукупності взаємоузгоджених міжнародно-правових норм, що згруповані у певні інститути та галузі права, не викликає заперечень, то включення до системи права резолюцій міжнародних організацій та рішень арбітражних та судових міжнародних органів [453, с. 14] такі заперечення викликає. Це пов'язано, зокрема, і з невідмежованістю понять "правова система", "система права", "система джерел права". А саме до складу системи джерел права входять чи можуть входити названі зовнішні форми (джерела) міжнародного права. А система права повинна виражати внутрішню будову міжнародного права.

Система міжнародного публічного права розкриває свою будову через такі особливості.

Предметом міжнародно-правового регулювання є відносини між суб'єктами міжнародного права. Ці відносини виходять за межі внутрішньої компетенції та територіальних кордонів держав. Міжнародне право має суттєвий вплив на формування національного права. При цьому використовуються в основному такі методи правового регулювання: 1) договірний або диспозитивний (узгодження волі декількох суб'єктів); 2) імперативний або законодавчий (одноособове волевиявлення суб'єкта); 3) відсилочний (колізійний).

Особливим статусом та правосуб'єктністю наділені й учасники міжнародних відносин, головне місце серед яких належить суверенним державам. Об'єкти міжнародного права - це ті блага чи цінності, з приводу яких виникають міжнародні правовідносини. Вони, як і предмет правового регулювання, знаходяться за межами внутрішньої компетенції держав, у чому також проявляється їх особливість.

Створюючи норми міжнародного права, суб'єкти (насамперед, держави) узгоджують інтереси сторін, формулюють їх у відповідності з основними принципами міжнародного права. Такий особливий порядок нормотворення сприяє тому, що норми міжнародного права мають загальнодемократичний характер і відповідають інтересам більшості держав. У разі неприйняття державою договору вона вправі відмовитися від участі у створенні міжнародного договору. Особливим є й порядок застосування заходів примусу до учасників міжнародно-правових відносин. Ці заходи застосовуються самими суб'єктами міжнародного права (як правило, державами) на основі норм міжнародного права у межах міжнародних договорів. Особливість проявляється і у використані зовнішніх форм права. Основними джерелами міжнародного права визнаються міжнародно-правові договори та правові звичаї, хоча використовуються й інші джерела права.

Вищенаведене дає підстави стверджувати, що міжнародне право має свою специфічну систему, яка за предметом та методами регулювання поділяється на певні галузі та інститути права. І це не викликає сумніву. Проте з приводу співвідношення міжнародного приватного права та міжнародного публічного права у юридичній літературі ведуться дискусії і до тепер. У свій час, прихильники цивілістичного підходу вважали, що міжнародне приватне право є частиною цивільного права держави [484; 485], а прихильники міжнародного підходу знаходили і знаходять аргументи на користь того, що міжнародне приватне право є частиною міжнародного права у широкому розумінні [486-489].

Позиції обох сторін засвідчили те, що міжнародне приватне право за своєю природою є багатовимірним, зі складними зв'язками та взаємним впливом елементів; своєрідним полісистемним юридичним комплексом, що регулює відносини відсилочним (колізійним) методом, включає правові норми, зовнішні форми яких знаходяться як у національному, так і міжнародному публічному праві [142; 490, с. 65].

Розглядаючи право як загальнолюдську категорію, науковці підкреслюють, що його структура складається з двох груп норм - публічних та приватних, а подальше структурування відбувається на основі інших факторів. Таким чином, поділ права на публічне та приватне пов'язаний з об'єктивними обставинами (характер суспільних відносин, предмет правового регулювання тощо) [114, с. 53].

Система міжнародного права є основою для формування відповідних джерел міжнародного права, в яких об'єктивуються міжнародно-правові норми. Термін "джерело права" в міжнародно-правовій літературі використовується в двох значеннях - матеріальному (міжнародні відносини) та формальному (як зовнішні форми, що містять юридичні норми), і лише формальні джерела визнаються юридичною категорією.