Все це дає формальну підставу для віднесення Європейських співтовариств до міжнародних організацій. А тому різні інші терміни, що застосовуються до них: "наднаціональна організація" (як така, що має більший обсяг прав у сфері нормотворчості і наділена публічною владою) [581]; "міжнародна організація інтеграції" [591]; "федеративна держава чи конфедерація" [571, с. 187; 572; 592; 135, с. 10; 593] не можуть використовуватися для характеристики юридичної природи Європейських співтовариств (ідентично і Європейського Союзу), так як вони можуть лише сприяти характеристиці певних елементів інституційної структури або юридичної техніки. Тому більш значною у плані характеристики юридичної природи Європейських співтовариств є позиція згідно з якою вони є міжнародною організацією з певними особливостями (з відмінними ознаками), до найбільш значних серед яких відносяться такі, як: 1) специфічні цілі європейської інтеграції; 2) інституційна структура, яка включає три інститути, які виражають інтереси різних сил і цінностей (комісія - спільний інтерес; Парламент - народні сили; Суд - гарант юридичних цінностей); 3) джерела похідного права, аналогічні до джерел внутрішнього права держав (регламенти та рішення) чи Співтовариств (директиви); 4) пряма дія "права Співтовариства" у національному праві держав-учасниць; 5) передача Співтовариствам частини компетенції держав, з наступним обмеженням їх прав (так званий "феномен розподілу суверенітету між державами та Співтовариствами").

Поряд з цим ці особливості не виходять за межі загального міжнародного права, що включає право міжнародних організацій [594, с. 32; 590, с. 136; 588, с. 28; 114, с. 55].

Як відзначає Г.І. Морозов "загальні принципи внутрішнього права міжнародних організацій визначаються основними принципами міжнародного права" [594, с. 37].

Все це дозволяє віднести Європейські співтовариства до регіональних міжнародних міждержавних організацій спеціального характеру (sui generis) [595-598], що відрізняються від інших регіональних організацій високорозвинутою нормотворчою функцією та широкою предметною компетенцією (на відміну від подібних організацій, що засновані на принципі співробітництва держав-учасниць). Відмінною ознакою є і високий рівень механізмів імплементації актів Співтовариства у національні правові системи (держав-учасниць).

Деякі автори називають і другорядні ознаки Співтовариств, що відрізняють їх від інших міждержавних організацій: відсутність секретаріату (як адміністративно-технічного органу), наявність єдиних органів та єдиної адміністрації (ст.9 Амстердамського договору - власний персонал), бюджету, символіки, привілеїв та імунітетів [599, с. 25-31].

Згідно п.3 ст.1 установчого договору ЄС базою для Європейського Союзу, при його заснуванні стали Європейські співтовариства, отже саме вони є його основою (опорою). А тому виникає питання і про правову природу Європейського Союзу. У літературі відсутня чітка позиція щодо цього. Так, Б.Н. Топорнін вказував, що Європейський Союз продовжує розвивати принципи Європейських співтовариств і його можна порівнювати з міжнародною організацією, хоча не у політичній сфері [526, с. 152, 252-253]. Водночас деякі автори зазначають, що ЄС згідно установчого договору не має правосуб'єктності ні у внутрішньому, ні у міжнародному праві, це є об'єднуюче (синтезуюче утворення необхідне для розвитку відносин між Співтовариствами та двома міжурядовими опорами, що передбачені в установчому договорі, яке здійснює уніфікацію (хоча і обмежену) правових рамок процесу інтеграції. Інші - називають ЄС федеральною політичною організацією, яка складається із Європейських співтовариств та форм міждержавного співробітництва, що є сторонами (стовпами, опорами), на яких здійснюється інтеграційний процес в цілому, який дістає своє хрещення під іменем Європейського Союзу [599, с. 9-36].

Хоча віднесення міждержавного об'єднання до розряду міжнародних організацій лише при наявності обов'язкової умови - міжнародної правосубєктності, визнається не всіма. Так, наприклад, цікаві міркування з цього приводу висловлює І.І. Лукашук, який вважає, що держави-учасниці надають статус міжнародної організації шляхом укладення договору [579, с. 93].

Отже, з точки зору загальновизнаних ознак міжнародних міжурядових організацій Європейський Союз є міждержавним об'єднанням (завданням якого є забезпечення тісних відносин між європейськими державами); що засноване на міжнародному договорі; має власну інституційну структуру. Але, так як, Союз здійснює свою діяльність через Співтовариства, він не потребує окремого персоналу, статус якого регулюється положеннями, прийнятими на підставі ст.212 Договору про ЄС (Штатний регламент та Умови найму).

Аналіз текстів установчих актів свідчить, що Союз не має правосуб'єктності у тому обсязі, що й інші міждержавні організації, але його цілі вказують на те, що у нього є достатні (широкі) можливості для виразу своїх позицій на міжнародній арені, а це дозволяє передбачати наявність у нього певних, хоча і дещо обмежених міжнародних прав.

Так, згідно п.4 ст.6 Союз використовує (Союз наділяє себе - за текстом Договору) засоби, необхідні для досягнення цілей та здійснення своєї політики [540, с. 528] (а отже він може самостійно здійснювати свою політику). Особливо це стосується широких повноважень у сфері зовнішньої політики та безпеки (абз.2 ст.2, ст.17) [540, с. 526], де ЄС уповноважений приймати  акти, що мають відношення не тільки до його членів, але і інших суб'єктів міжнародного права.

Таким чином, Євросоюз є своєрідною формою міжнародної організації, регіонального характеру, яка не має (на відміну від Співтовариств, що входять до ЄС) міжнародної правосуб'єктності в обсязі, як правило, притаманному більшості міждержавних організацій, але володіє всіма правовими можливостями для здійснення ряду важливих міжнародних прав і обов'язків (через механізм спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також Співтовариства).

Отже, Європейський Союз є міждержавною (міжнародною) [600; 601; 542, с. 472-531] організацією, що заснована на інших міждержавних організаціях (Співтовариствах), які наділені широкою компетенцією, що відрізняє їх від традиційних (класичних) міждержавних організацій, а також на формах міждержавного співробітництва при використанні інституційного механізму Співтовариств. Обсяг правоздатності останніх значно перевищує правоздатність традиційних міждержавних організацій, а Союз має усічений характер і не виходить за традиційні межі.

Все це дає підставу стверджувати, що Європейський Союз на даному етапі є регіональним міждержавним об'єднанням, яке має і класичні ознаки міжнародної міждержавної організації, але й специфічні, які свідчать про зміну юридичної природи і змісту та призначення міждержавних організацій на сучасному етапі. Процеси розширення ЄС, а також його трансформації, свідчать про тенденцію до утворення Європейського міждержавного об'єднання, що забезпечить структуризацію європейського соціального простору.

Згідно ст. 1 проекту договору про Конституцію для Європи [602] Європейський Союз буде координувати політику держав, спрямовану на досягнення спільних цілей та здійснювати повноваження, передані йому державами. У зв'язку з цим, ст. 6 проекту визначає міжнародну правосуб'єктність Євросоюзу.

Особлива роль у цих процесах відводиться правовій системі Євросоюзу (яка має міжнародно-правовий характер). Як і будь-яка інша, правова система Євросоюзу складається з інституційної, нормативної та функційної частин.

До інституційної частини входять суб'єкти міжнародного права, що є її елементами. Основним елементом правової системи Євросоюзу є держави-учасниці, правосуб'єктність яких є більш вузькою, ніж учасниць інших міждержавних організацій, так як об'єднання має чітко виражені властивості наддержавності.

Наділені міжнародною правосуб'єктністю і Європейські Співтовариства.

Євросоюз, на відміну від Європейських співтовариств, має "усічену" міжнародну правосуб'єктність, що зумовлено якісною відмінністю його складових частин. Європейські співтовариства (перша опора) засновані на принципі наднаціональності і передачі частини національного суверенітету його інститутам. Так звані "друга" та "третя" опори - це сфери міжурядового співробітництва, при якому держави зберігають свої суверенні права (а тому ці складові Євросоюзу не мають правосуб'єктності і передають свої повноваження у цьому аспекті Європейським співтовариствам). Таким чином, суб'єктами правовідносин у межах "другої" та "третьої" опор є, за загальним правилом, лише держави-учасниці та інститути Євросоюзу. Хоча у межах їх комунітаризації можливим є розповсюдження правосуб'єктності на фізичних та юридичних осіб (наприклад, згідно з Шенгенськими угодами). Що ж стосується права Співтовариств, його суб'єктами є фізичні та юридичні особи, держави-учасниці та інститути Співтовариств (як юридичні особи). Існує також і категорія так званих привілейованих суб'єктів, що користуються великим обсягом процесуальних прав (наприклад, при вирішенні питання за скаргою на невиконання державами-учасницями Союзу зобов'язань за установчими договорами) [540, с. 45].

У галузі захисту прав та свобод людини суб'єктом правовідносин, які виникають у зв'язку із цим, є в першу чергу фізичні та юридичні особи (проте стороною в правовідносинах є також держава). Найбільш повно їх основні права і свободи закріплені у Хартії основних прав Європейського Союзу 2000 р. [569, с. 179-190]. Хоча поряд з Хартією зберігає свою силу Конвенція про захист прав людини на основних свобод (прийнята Радою Європи, 1950 р.) і є обов'язковою для органів Євросоюзу та держав-учасниць.

Держави-учасниці наділяють Євросоюз певними правами та обов'язіками, що закріплюються у його міжнародно-правовому статусі, a його реалізація здійснюється через утворювані ним органи, які виконують правотворчі,. правозастосувальні, правотлумачувальні та правореалізаційні функції.

Європейський Союз є чітко структурованим об'єднанням. Його організаційно-інституційну структуру складають: Європейська Рада, Рада Євросоюзу, Європейський парламент, Європейська комісія, Суд Євросоюзу та суд І інстанції, Економічний та Соціальний комітети, Суд аудиторів, Європейський інвестиційний банк, комітет регіонів та інші [135, с. 623-633; 597].

При формуванні системи інститутів Євросоюзу була запозичена державно-правова практика учасників. А тому ряд авторів при характеристиці інституційної структури застосовує теорію розподілу влади. Проте інші автори вважають, що у межах Союзу діє принцип не розподілу влади, а розподілу повноважень, що забезпечує поєднання наднаціонального та міжнаціонального у побудові та діяльності інститутів Євросоюзу [603]. Цей принцип відображає існуючі відмінності у підходах до визначення та конструювання політичної та правової природи Євросоюзу. Хоча також існує думка, що інститути Євросоюзу є певною мірою унікальними, так як не мають аналогів ні на національному, ні на міжнародному рівнях [604].

Європейська Рада (колективний глава Євросоюзу) є вищим політичним органом, що діє на основі міжурядового принципу і приймає директиви щодо подальшого розвитку Євросоюзу [515, с. 459]. До її складу входять глави держав чи урядів, міністри закордонних справ, Голова Європейської комісії та один її член. Рішення Європейської Ради мають політичний (директивний) характер, є обов'язковими лише для держав-учасниць. Зміни, що відбуваються як у внутрішній, так і в зовнішній структурі, отримують згоду на політичному рівні (у цьому і проявляється дійсна роль Європейської Ради). Отже, акти цього органу визначають межі для вирішення конкретних проблем політики Співтовариств іншими інститутами.