Регламенти мають пряму дію (як "горизонтальну", так і "вертикальну" подібно до установчих договорів). Вони діють на території держав-учасниць Євросоюзу, створюючи уподібнені (єдині) правила поведінки для учасників правовідносин. Регламенти не потребують ратифікації, не можуть підмінятися правовими актами держави-учасниці і мають верховенство над національним правом. При цьому необхідно розрізняти нормативно-правові регламенти та правозастосовчі. І навіть нормативні регламенти, незважаючи на ознаки, які дозволяють охарактеризувати їх як нормативно-правові акти, за своєю юридичною природою вони залишаються односторонніми актами міжнародної організації - Євросоюзу. В західноєвропейській юридичній літературі регламенти розглядають як засіб нормативно-правової уніфікації, на відміну від директив, завдяки яким здійснюється нормативно-правова гармонізація, формуються загальні засади правового регулювання.

Директива є обов'язковою для держав-учасниць у відношенні очікуваного результату, але дозволяє їм вибрати форми та методи дії. Директива має такі юридичні властивості: загальнообов'язковий характер; містить юридичну норму; діє у часі, просторі та за певним колом суб'єктів; має юридичну силу та письмову і юридичну зовнішню форму виразу. Вона не потребує ратифікації, діє на всю територію Співтовариства. Головною відмінною ознакою директиви від регламенту є необхідність впровадження її приписів у національне законодавство. Імплементація директив здійснюється шляхом внесення змін у національне законодавство, прийняття нових законів та підзаконних актів у встановлений у директиві термін. І якщо держава-учасниця не відтворила положення директиви, які є точними та безумовними, у національному законодавстві, у встановлений термін, вони можуть мати пряму дію (щодо "вертикальних" відносин - індивід-держава). Директиви як і регламенти набирають чинності на 20-й день після опублікування в "Офіційному журналі Євросоюзу", якщо інше не встановлено в самому акті.

Б.М. Топорнін вважає, що директиву можна порівняти з основами законодавства у федеративній державі [536, с. 287].

Можливість вибору форми волевиявлення інститутів Співтовариств надає гнучкості у проведенні політики ЄС (там, де потрібно забезпечити однотипність правового регулювання - приймають регламенти, а там, де необхідно забезпечити більш швидкі темпи - директиви).

Директивам має бути властиво: 1) обов'язковість по відношенню до очікуваного результату (невиконання директиви може викликати застосування санкцій до держави-порушниці); 2) необхідність прийняття національного акту спрямованого на досягнення результату; 3) наявність взаємозв'язку між національною імплементаційною нормою та юридичними наслідками, що викликані дією директиви у національній правовій системі.

Аналогом директив є рамкові рішення, які приймаються у рамках співробітництва поліції та судових органів у кримінально-правовій сфері. На відміну від директив не мають прямої дії, але як і вони є засобом гармонізації.

Інколи у межах Співтовариства чи інших "опор"  приймаються рішення, що мають нормативний характер (акти sui generis).

За юридичними властивостями подібними до нормативно-правових актів є орієнтири Європейського центрального банку, які мають обов'язковий характер для центральних банків держав-учасниць. Рекомендації та висновки не мають обов'язкового характеру.

Ієрархія джерел "вторинного" права базується на принципі "наступний акт має вищу силу ніж попередній".

Крім цього діють і спеціальні правила: 1) акти, що прийняті у межах першої опори та на підставі установчих договорів Співтовариств мають вищу юридичну силу щодо актів, які базуються на ДЄС (у рамках другої та третьої опор); 2) акти органів Євросоюзу мають пріоритет над додатковими угодами та конвенціями, що уклали держави-учасниці; 3) акти створені на підставі установчих договорів мають вищу юридичну силу щодо актів делегованої нормотворчості (наприклад, акти Комісії).

Важливу групу джерел права Євросоюзу складають рішення Суду Європейських співтовариств та Суду І інстанції. Здійснюючи офіційне тлумачення установчих договорів суди Євросоюзу виводять з них нові норми, що доповнюють "первинне" право. Встановлені судами правила є обов'язковими для національних судів.

Крім цих актів існує значна група "нетипових актів Співтовариств" (резолюції, програми, рішення Ради та представників урядів держав-учасниць тощо), а також необов'язкових (рекомендації та висновки). Тобто, Співтовариства поряд з обов'язковими нормами застосовує і так звані норми "м'якого права" (Soft Law), що є більш характерним для традиційних міждержавних організацій [114, с. 109]. І роль останніх весь час зростає.

До норм "похідного права Співтовариств" відносять ті, що містяться у міжнародних угодах інститутів ЄС.

Поза межами похідного права є юридичні акти, що передбачені Єдиним Європейським Актом тощо.

Таким чином нормативна частина правової системи Європейського Союзу є досить складною і постійно еволюціонує. Це проявляється не тільки у плюралізмі міжнародно-правових джерел, в існуванні "самостійного права Співтовариств" (що засноване на власних принципах) і відрізняється від загальновизнаних принципів та норм міжнародного публічного права. Проте це не позбавляє їх міжнародно-правового характеру.

Однотипне розуміння і застосування права ЄС забезпечує Суд Європейських співтовариств (а також створений при ньому у 1988 році Суд І інстанції). Суд ЄС виробив цілий ряд доктрин і принципів, що дозволяють забезпечити ефективність "права Співтовариств", і зокрема на території держав-учасниць, які хоча із застереженнями, все ж приймають правотворчі положення (принципи, доктрини) Суду ЄС. Отже, право ЄС набуло у значній мірі прецедентрного характеру. Саме прецедентне право забезпечує належне функціонування досить тривалий період установчих договорів та похідного права ЄС.

Все це дає підставу стверджувати, що на європейському континенті склалася специфічна правова система із складною, але ефективною системою джерел права, що підкреслює великі практичні можливості правових способів впливу у міждержавних відносинах.

Таким чином, механізм правового впливу має високий рівень нормативності, завдяки якому Євросоюз виконує свою роль у структуруванні суспільного життя на європейському континенті, створенні ефективної регіональної європейської правової системи.

Викладене дає підстави для визначення ряду характерних для правової системи Євросоюзу ознак, до яких можна віднести: 1) функціонування на основі та у межах, визначених установчими документами, а також у відповідності із загальновизнаними нормами та принципами міжнародного права; 2) наявність основних елементів - суб'єктів міжнародного права, насамперед, держав-учасниць; 3) наявність органів, що виконують нормотворчі та правозастосовчі (зокрема, судові) функції; 4) наявність системи права з поділом її на первинне та вторинне право; 5) наявність спільного правового поля для норм міжнародного, національного права та права Співтовариств; 6) особливий характер системи джерел права, серед яких найбільшу значимість мають установчі договори та інші норми первинного права; 7) наявність джерел "вторинного права", серед яких важливе місце займають регламенти і директиви та "третинного" - судових прецедентів; 8) наявність високого рівня правової уніфікації; 9) наявність ефективних засобів нормативно-правової інтеграції; 10) визнання пріоритету дії норм права Євросоюзу над нормами права держав-учасниць у разі виникнення розбіжностей між ними та прямої дії ряду норм права ЄС у національних правових системах [616].

Виходячи із засад системного аналізу, можна відзначити, що правова система Європейського Союзу володіє основними ознаками "правової системи" за наявністю основних елементів - суб'єктів права, здатністю до виконання основного призначення - встановлення зв'язків між суб'єктами; наявністю посередницької системи - норм права Євросоюзу та зовнішніх форм їх виразу. Водночас вона охоплює значний соціальний зріз, структурує суспільне життя на європейському континенті, сприяє формуванню єдиного європейського правопорядку. Ця правова система може використовуватися в інших регіонах світу як модель (зразок) інтеграційного об'єднання з урахуванням тих чи інших особливостей відповідного регіону.

Поряд з цим, вона має ряд особливостей, як от: є специфічним міждержавним об'єднанням (так як включає Співтовариства, що за юридичною природою є також міждержавною організацією та форми міждержавного співробітництва у сфері зовнішньої політики тощо): з усіченою правосуб'єктністю Союзу та розширеною Співтовариств; з розвинутою інституційною системою, заснованою на нових правових принципах; з більш розвинутою нормотворчою функцією, ніж у класичних міждержавних організацій; з процедурою номотворчості, що заснована на загальних міжнародно-правових принципах; зі складною, своєрідною системою норм та джерел права, які відрізняються за рядом ознак від загального міжнародного права, хоча в основному і не виходять за його межі; з прямою дією та верховенством щодо національних систем.

Все це дає підставу для визначення правової системи Європейського Союзу, як цілісної, структурно впорядкованої за допомогою норм і принципів міжнародного права, права Європейських співтовариств та інших правових засобів стійкої взаємодії суб'єктів міжнародного права, що забезпечує досягнення правопорядку у сферах, визначених установчими договорами Європейського Союзу [568, с. 242].

Отже, правова система Євросоюзу є різновидом міждержавно-правових систем, у межах якої взаємодіє міжнародне, національне право та право Співтовариств.