При аналізі правової системи ЄС на основі міжнародно-правових доктрин, термінології, понять та категорій виникає ряд проблем (ідентично як і при використанні понять та категорій національного права). Насамперед, це стосується поняття, яке застосовується для визначення сукупності норм, що регулюють поведінку суб'єктів (як в ЄС, так і в Співтовариствах). Поняття "внутрішнє і зовнішне право", що застосовується у практиці міждержавних організацій ні за сутністю, ні за формою до ЄС не може бути застосованим (як таке, що охоплює занадто вузькі сфери).

Видається, що в даній ситуації має місце змішування понять "правова система" та "система права" з посиланням на складність  такого явища, як "право ЄС", а отже і складність його характеристики за рахунок поняття система права. Так, дійсно право ЄС утворює складну систему правових норм, але попри всю її складність, вона є системою права з відповідним поділом на галузі права та інститути. Правова система є більш об'ємним поняттям, яка включає  (як відзначалося вище поряд з інституційною та функційною і  нормативну частини - зокрема, систему права та систему джерел права). Таким чином, система права є складовою частиною правової системи ЄС, і хоча вона є досить своєрідною, її предметна сфера визначена і обмежена установчими договорами ЄС та Співтовариств. Вона заснована на принципах національного права, які в силу їх включення в установчий договір Союзу набули міжнародно-правових властивостей і стали визначальними принципами взаємовідносин держав-учасниць в межах ЄС. Але і принципи, і система права ЄС (як і правова система Союзу в цілому) засновані на єдиних міжнародно-правових принципах (ст.6 та ст.49 установчого договору), що придає єдності цій міждержавно-правовій системі.

Проте її єдність не свідчить про однорідність. Особливо, якщо аналізувати класифікаційні різновиди норм.

Норми права Євросоюзу за предметом регулювання диференціюються на галузі: конституційне, адміністративне, фінансове, цивільне (з інститутами: право інтелектуальної власності, авторське право) право тощо. Водночас предметна юрисдикція Євросоюзу знаходиться у чітко встановлених межах, а тому правове регулювання повинно відповідати досягненню його цілей. Це дає підставу для виділення ряду специфічних галузей права Євросоюзу: економічне, торгове, банківське, податкове, інституційне право тощо.

Норми права Євросоюзу створюються в результаті взаємоузгодження волі держав-учасниць та нормотворчої діяльності інститутів Союзу. Функціонування у межах системи права елементів міжнародного та національного права, а також гетерогенність структури Євросоюзу впливає на структуру та ієрархію норм права. З позицій умов, порядку формування та місця в ієрархії всі норми поділяються на три, хоч і не зовсім рівні за обсягом та значимістю, групи: 1) норми первинного права, закріплені в установчих договорах (та у тих конвенціях, якими вносились зміни до них), які утворюють основу, подібну до національного конституційного  права; 2) норми вторинного права - формуються на базі первинних, створюються інститутами Євросоюзу і мають верховенство щодо національного права, пряму дію, характеризуються інтегрованістю у національне право та захистом; 3) третинне (додаткове) - норми права, джерелами яких є інші акти (угоди та конвенції, що укладаються державами-учасницями з метою реалізації приписів установчих договорів).

Ці групи дають так званий вертикальний зріз, горизонтальний же складають норми права Європейських співтовариств; норми права Євросоюзу, що формуються у межах другої та третьої опори; положення Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

У літературі є різні позиції щодо класифікації норм, але найбільш поширеним є поділ на "первинне право" та "вторинне" (похідне) [536, с. 275-295]. Норми похідного права ділять на три групи: 1) норми інституційного "похідного права" (у формуванні яких беруть участь інститути ЄС); 2) норми, які за змістом є міжнародно-правовими (норми додаткових угод між державами-учасницями, рішення представників держав-учасниць, що зібралися у межах Ради); 3) норми, що містяться в актах інститутів ЄС або угодах держав-учасниць, які необхідні для досягнення цілей і завдань передбачених Єдиним Європейським Актом (це так звані "спільні пропозиції", "спільні дії", конвенції та рішення у сфері зовнішньої політики та безпеки та у межах співробітництва з питань правосуддя та внутрішніх справ.

Найбільш значними серед них є норми інституційного "права співтовариств" (західна доктрина називає їх "типові акти") так як вони формувалися в процесі реалізації нормотворчих повноважень інститутів ЄС, інші акти називають "рішення Ради" або міжінституційні декларації.

Першу групу у літературі називають "законодавство Співтовариств", і ця назва заснована на рішеннях Суду ЄС, який часто використовує цей вираз, хоча в Установчих договорах цей термін до результатів нормотворчої діяльності не застосовується.

Специфіка системи права, як вже відзначалося, залежить від особливостей формування та функціонування права Євросоюзу, а специфіка норм права визначає способи їх об'єктивації.

Система джерел права Євросоюзу має внутрішню ієрархічну будову з поділом на "первинне" та "вторинне" право. Дещо самостійне положення у цій системі займають джерела прецедентного права, які мають ознаки як "первинного", так і "вторинного" права [615].

До джерел "первинного" права відносяться: установчі договори Євросоюзу; договори, якими вносяться поправки до установчих договорів; протоколи до установчих договорів; договори про приєднання, укладені з державами-кандидатами щодо входження в Союз; спеціальні рішення Ради (про внесення поправок до установчих договорів), які підлягають ратифікації в державах-учасницях.

Джерелами "вторинного" права є регламенти, директиви, рамкові рішення, особливі нормативні рішення (sui generis), нормативні орієнтири. До джерел "вторинного" права відносяться також міжнародні договори Європейських співтовариств чи Євросоюзу з "третіми країнами" чи міжнародними організаціями; додаткові угоди та конвенції, що укладають держави-учасниці відповідно до установчих договорів; внутрішні регламенти, що регулюють діяльність органів Євросоюзу; індивідуальні рішення; загальні принципи, позиції, стратегії (акти політичного характеру у сфері зовнішньої політики, боротьби зі злочинністю тощо); міжінституційні угоди; рекомендації, висновки, декларації; акти спільних органів (до яких входять посадові особи Євросоюзу та "третіх країн", якими укладені угоди про асоціацію); акти представників урядів держав-учасниць, що прийняті у межах Ради чи Європейської Ради.

Джерелами права є і низка рішень Суду Європейських співтовариств (the Court of Justice) та Суду першої інстанції (the Court of First Instance), які відносяться до так званого "третинного" права.

Співвідношення між джерелами права Євросоюзу визначається за їхньою юридичною силою. Установчі договори, інші акти "первинного" права та рішення Судів Євросоюзу, що прийняті на їх основі, мають вищу юридичну силу щодо джерел "вторинного" права.

Установчі договори - це міжнародно-правові договори на підставі яких створені та функціонують Європейські співтовариства та Європейський Союз. Вони є різновидом нормативно-правового договору і володіють такими юридичними властивостями, як: 1) вони є формально-обов'язковим волевиявленням держав-учасниць; 2) містять правила поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю держав-учасниць; 3) забезпечуються державами-учасницями та Євросоюзом; 4) мають письмову та юридичну форму виразу; 5) поширюють свою дію у часі, просторі, щодо певного кола осіб; 6) мають юридичну силу. Після підписання проекту договору про Конституцію для Європи, цей договір замінить установчі договори Євросоюзу, і матиме назву Конституціє Європейського Союзу. Хоча за юридичною природою він є нормативно-правовим договором. А як відзначав проф. Г.І. Тункін, - статути міжнародних організацій - це особлиа категорія міжнародних договорів і намагання надати їм ознаки державних конституцій є безпідставними, так як такі організації якісно відрізняються від держав [454, с. 287].

Установчі договори Євросоюзу є безстроковими (за виключенням Договору про Європейське співтовариство з вугілля та сталі, який укладався терміном на 50 р. і припинив дію 23 липня 2002 р.). Ті норми установчих договорів, що мають чіткий, безумовний, несуперечливий характер і не потребують імплементації, мають пряму дію. Не володіють прямою дією норми-цілі, норми-завдання і деякі норми-принципи.

Дія установчих договорів Європейського Союзу у просторі пов'язується з територією держав-учасниць. І хоча Євросоюз не наділений суверенною владою по відношенню до цієї території, проте може регулювати відносини у цій сфері шляхом встановлення винятків та застережень. Отже, територія Європейського Союзу (територія держав-учасниць) завжди є потенційною просторовою сферою дії права ЄС, в межах, визначених установчими договорами.

Щодо суб'єктів, на яких поширюють дію установчі договори, такими є держави-учасниці; органи та посадові особи Євросоюзу; приватні (фізичні та юридичні) особи.

Установчими договорами чітко визначені межі предметної сфери - це лише ті суспільні відносини, на які поширюється юрисдикція ЄС.

Крім названих ознак, можна виокремити і ряд особливостей, що характеризують акти "первинного" права: фіксація міжнародно-правових норм; визначення правових основ Євросоюзу (за зразком основного закону в державах); врегулювання сфери інтеграційних відносин; ієрархічність актів "первинного" права за юридичною силою.

У співвідношенні договору про Європейські співтовариства (та актів, якими вносяться зміни і доповнення до нього) і Договору про Євроатом, пріоритет мають норми останнього, а норми першого мають вищу юридичну силу щодо Договору про Європейський Союз. Тобто таке співвідношення визначається на підставі правової аксіоми: спеціальна норма має перевагу над загальною.

Більш складною є проблема співвідношення за юридичною силою джерел "вторинного" права.

Найбільш значними та поширеними серед цих джерел права, є акти, які приймаються на підставі установчих договорів і у визначеному ними порядку. Вони відрізняються між собою як за зовнішньою формою, так і за юридичними властивостями.

У ст. 249 Договору про Європейські співтовариства до актів, що приймаються інститутами Євросоюзу (Європарламент з Радою, Рада і комісія) відносяться регламенти, директиви, рішення, рекомендації, висновки. У юридичній літературі регламенти, директиви та рішення називають нормативно-правовими актами ("законодавство співтовариства"). Хоча деякі автори застерігають щодо такої аналогії, так як незважаючи на подібність актів ЄС із законами держав-учасниць їх не можна ототожнювати (К.Д.Борхард, А.Я.Капустін). Проте, незважаючи на це у Проекті договору про конституцію для Європи до правових актів Євросоюзу віднесено: європейський закон, європейський рамковий закон, європейське рішення, європейське розпорядження, рекомендації та висновки, ці акти за своїми властивостями більше нагадують акти перераховані у ст. 249 ДЄС.

Згідно до Договору про Європейське співтовариство регламент має загальний характер та пряму дію і є обов'язковим для держав-учасниць. Йому притаманні наступні юридичні властивості: 1) приймається відповідно до установчих договорів; 2) є формально обов'язковим волевиявленням компетентного суб'єкта (інституту Євросоюзу); 3) містить юридичну норму (правило поведінки загального характеру); 4) є обов'язковим для суб'єктів, поведінку яких регламентує; 5) має письмову та юридичну форму зовнішнього виразу; 6) діє у часі, просторі та щодо кола суб'єктів; 7) володіє юридичною силою.