Рада Євросоюзу - політичний інститут з широкими повноваженнями, який повинен забезпечувати узгодження національних інтересів держав-учасниць та завдань і цілей інтеграційного об'єднання. До складу Ради входять, як правило, міністри, які "уповноважені представляти уряд цієї країни" [510, с. 28].

Рада приймає рішення, що мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів права Євросоюзу. Особливо важливу роботу вона здійснює щодо гармонізації національного законодавства держав-учасниць у галузі боротьби зі злочинністю. Проте Рада не є єдиним правотворчим органом, так як правотворчими повноваженнями наділені також інші інститути, насамперед - Комісія та Європарламент. Рада має певну процесуальну правосуб'єктність, тобто може звертатися в Суд ЄС з позовами до інших інститутів Євросоюзу.

Водночас у літературі відзначається неналежний рівень демократичності правотворчого процесу в Євросоюзі (зокрема, недостатній доступ громадськості до документів Ради).

Важливу роль у підготовці та реалізації рішень Ради відіграє Комітет постійних представників (КОРЕПЕР), в якому обговорюються, розглядаються та затверджуються проекти більшості рішень, що приймаються Радою.

У межах "другої та третьої опор" Союзу створені Політичний комітет та Комітет К-8, який займається проблемами боротьби зі злочинністю та забезпеченням співробітництва судових органів. Ці комітети відіграють суттєву роль у підготовці та реалізації рішень Ради.

Європейська комісія (складається з 20 членів або, як їх ще називають, комісарів) покликана (так само, як і Європарламент та суд ЄС) захищати інтереси інтеграційної структури від посягань з боку держав-учасниць. Згідно з установчими договорами Комісія виконує функції щодо забезпечення законності (шляхом неухильного виконання постанов як первинного, так і вторинного права). Інколи її прирівнюють до уряду суверенної держави, тобто називають головним виконавчим органом [605, с. 35]. Проте ні за способом формування, ні за характером повноважень вона не є таким аналогом. І хоча Комісія має ознаки розпорядчої влади, вона в офіційних документах не називається носієм виконавчої влади, а відповідні виконавчі повноваження їй делегує Євросоюз. Комісія наділена правом правотворчої ініціативи, вона бере участь у підготовці, прийнятті, виконанні та контролі за виконанням рішень Євросоюзу. З питань першочергової ваги вона бере участь у всіх чотирьох процесах, а щодо інших рішень - готує пропозиції для Ради (які розробляються у спеціальних комітетах та робочих групах, кількість службовців у яких нараховується від 700 до 1000) [606, с. 111]. Іноді Комісію називають центром технократії (єврократії), а інколи - комісією експертів. Криза, що відбулася весною 1999 p., сприяла відставці членів Комісії, викликавши необхідність реформування цього інституту Євросоюзу.

Європейський парламент є представницьким органом (з 1970 р. його члени обираються шляхом прямих виборів), який складається з представників держав-учасниць Союзу. Це відрізняє інституційну структуру Союзу від подібних структур інших міжнародних організацій. Проте масштаби участі Європарламенту в процесі прийняття багатьох важливих рішень обмежені [536]. Він має однопалатну структуру і функціонує у межах, визначених внутрішнім регламентом. Європарламент наділений повноваженнями, які подібні до повноважень парламентських установ сучасних держав, зокрема такими, як: правотворчі повноваження, вотування бюджету та звіт про його виконання, контроль за діяльністю органів управління, здійснення зовнішньополітичних повноважень. З 1986 р. правотворча процедура включала такі дії: підготовка проекту Комісією, схвалення його Радою, розгляд на засіданні парламенту. Згідно з Маастрихтським та Амстердамським договорами остаточне прийняття рішення стало можливим лише після схвалення його парламентом (тобто вводилась процедура спільного прийняття рішень). І хоча правотворча процедура стає більш подібною до процедур, притаманних парламентським установам, питома вага спільних рішень залишається незначною. Правда, дещо ширшим став зміст права на правотворчу ініціативу, зокрема, у частині здійснення такої ініціативи та внесення таких проектів Комісією.

Таким чином, правотворчу діяльність Європарламенту можна розділити на декілька етапів (процедур): 1) процедуру консультацій - розгляд проекту акта Комісією перед його прийняттям Радою; 2) процедуру співробітництва - внесення поправок до проекту; 3) процедуру прийняття спільного рішення, яка полягає в пошуках узгоджувальним комітетом (що складається з членів парламенту та Ради) компромісів щодо проекту (якщо згоди не досягнуто. Парламент уповноважений "не пропускати" проект); 4) процедуру схвалення, яка вимагається для важливих міжнародних угод тощо.

Одним із важливих інтеграційних інститутів Євросоюзу є Суд Європейських співтовариств. Він діє на підставі установчих договорів та свого Статуту, згідно з яким визнається одним із головних інститутів як Співтовариства, так і Союзу. Водночас юрисдикція Суду не поширюється на нові форми співробітництва. У 1988 р. була створена додаткова судова інстанція, що підпорядкована Суду Співтовариств - Суд І інстанції.

Сильна та ефективна судова влада є тією ознакою правової системи Євросоюзу, яка відрізняє її від правових систем традиційних міжнародних організацій (жодна з яких не має нічого подібного) і зближує з національними судоустроями. Суд Європейських співтовариств є ніби моделлю системи спеціалізованих судів у сучасних державах. Він здійснює функції, характерні як для суду конституційного, так і адміністративного, кримінального, дисциплінарного, арбітражного; йому властивий розгляд цивільно-правових спорів; він виступає касаційним органом щодо Суду І інстанції, а також як консультативний орган, висновки якого часто мають обов'язковий характер. Названі повноваження свідчать про об'ємний характер та різнопланову діяльність Суду. При цьому він здійснює контроль за дотриманням права Співтовариств, законністю правових актів, включаючи акти конституційного значення. Суд розглядає спори між інститутами співтовариств, а також з питань відповідності міжнародних угод установчим договорам [536, с. 353].

Своєю діяльністю Суд у значній мірі сприяв функціонуванню та розвитку правової системи Євросоюзу, забезпечення стабільності та досягнення належного правопорядку. Особлива роль Суду проявилася у його правотворчих функціях. Багато рішень Суду визначили основні принципи права Співтовариств. Щоправда, правотворча активність Суду є нерівномірною: на ранніх етапах - більш вагомою, а на нинішньому етапі - незначною. Проте розширення географії Євросоюзу може знову витребувати правотворчу діяльність Суду для вирішення складних проблем нового періоду інтеграції.

Отже, інституційна структура Євросоюзу характеризується такими ознаками: 1) визначенням основних напрямків функціонування Євросоюзу установчими актами (договорами), що є аналогом конституції у національній правовій системі; 2) здійсненням основними інститутами функцій правотворчої (законодавчої), виконавчої влади; 3) децентралізацією прийняття рішень, що свідчить про подібність її до національних аналогів. Разом з цим, у діяльності інститутів Євросоюзу спостерігається і надмірна формалізованість, нечіткий розподіл повноважень, дефіцит демократії тощо.

Інституційна частина тісно взаємодіє, перетинається з функційною частиною правової системи. Правотворча, правозастосовча, правотлумачна та 
правореалізаційна діяльність відповідних органів Євросоюзу є не тільки 
засобом досягнення правопорядку, але й способом виразу зв'язків між елементами правової системи Євросоюзу. Ці зв'язки виникають між елементами системи на підставі діяльності суб'єктів права і знаходять свій вияв у правових відносинах. Останні можуть бути владними (між державами) та невладними (між фізичними, фізичними та юридичними, юридичними особами). Невладні, відносини є властивими для міжнародних відносин неміждержавного характеру, з міждержавні відносини є завжди владними.

Основну роль у виникненні зв'язків між суб'єктами виконує третя частина правової системи Євросоюзу - нормативна.

Єдності поглядів на природу права Євросоюзу у міжнародно-правовій літературі немає. Одні автори вважають, що право Європейського Союзу - це сукупність юридичних норм, які створені його інститутами [537], інші - що право Євросоюзу є міжнародним правом [607; 608, с. 86; 609, с. 128], ще інші - таким, що має комплексний характер, тобто не може бути відокремленим від загального міжнародного права і водночас, певна його частина є формою координації, зближення та уніфікації внутрішнього права держав-учасниць [610, с. 18; 611, с. 44]. Існує також точка зору, згідно з якою право Євросоюзу є правом sui generis, так як його не можна охарактеризувати в традиційних категоріях міжнародного та конституційного права.

Деякі автори під правом Європейського Союзу розуміють сукупність правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції, здійснюваної в межах Європейського Союзу [612, с. 86], або - норм, які, незалежно від джерела їх походження, спрямовані на регулювання діяльності й політики Європейського Союзу [613, с. 29].

І все ж найбільш точною видається думка про комплексний характер права Євросоюзу [132, с. 83], хоча з позицій системного аналізу воно є самостійною системою, що функціонує поряд з національними системами права, а також системою універсального міжнародного права.

Суд ЄС зробив з цього приводу два принципових висновки, а саме: 1) це є особлива система права, інтегрована у систему права держав-учасниць (і має обов'язковий характер для їх судових органів); 2) право Співтовариства це такий масив норм, що застосовується як до вихідців з цих країн, так і до самих держав [136, с. 11-23]. Згідно з рішенням Суду ЄС (Case № 6/64 Judgment of the Court of 15 July 1964, Flaminio COSTA V.ENEL, [1964]) право співтовариства утворює особливу та самостійну систему, норми якої у рівній мірі є обов'язковими як для держав-учасниць, так і для всіх фізичних та юридичних осіб, що знаходяться під їх юрисдикцією.

Право Євросоюзу характеризується низкою ознак, насамперед: 1) тим, що це - правові норми, породжені інтеграційними процесами, які знайшли свій вираз у джерелах права Європейських Співтовариств та Європейського Союзу, 2) ці правові норми, незважаючи на гетерогенність Союзу, об'єднують те, через що вони повинні забезпечити досягнення його цілей і вирішення завдань. Саме зв'язок їх із джерелами права Співтовариств та Союзу є критерієм ідентифікації як права Євросоюзу.

Отже, право Європейського Союзу складається як з міжнародно-правових норм та принципів у сфері співробітництва держав-учасниць, так і з норм та принципів "права Співтовариств" (ця група норм отримала у договорі про ЄС назву "acquis communantare"). Цей термін використовується у праві Євросоюзу для визначення сукупності норм, судових рішень, доктринальних понять тощо, які виникли за час існування європейських інтеграційних організацій і мають сприйматися країнами - претендентами на вступ до Євросоюзу беззастережно [614, с. 74]. Дуалістичний характер "права Співтовариств" як права Європейських співтовариств та одночасно права ЄС визначається неординарною внутрішньою структурою самої міждержавної організації (хоча її еволюція свідчить про міжнародно-правовий характер права ЄС).