В процесі проведення судової реформи пропонувались різні варіанти побудови системи адміністративних судів. Так, Концепція судово-правової реформи України пропонувала систему адміністративних судів, що відповідала системі судів загальної юрисдикції - районні адміністративні суди, колегії з адміністративних справ в апеляційних судах та Верховному Суді України.

Проекти Адміністративного процесуального кодексу підходили до вирішення цього питання по різному. Автори проекту підготовленого науковою групою, на чолі з В. В. Стефанюком - прибічники трьохланкової системи адміністративних судів.  Нижчу ланку цієї системі становлять місцеві (окружні) адміністративні суди створені, на рівні районів і міст, другу - апеляційні суди на рівні областей,  вищу - Вищий адміністративний суд. Позитивними рисами цієї системи є її простота і зрозумілість для громадян. Вона також цілком відповідає головній вимозі - доступності адміністративного судочинства, оскільки суди максимально наближені до громадян, а тому громадянин зможе максимально швидко (а від цього багато в чому залежить і ефективність) звернутися до адміністративного суду для захисту своїх порушених прав. Однак таке територіальне розташування окружних адміністративних судів надає можливості для втручання органів державної влади в їх діяльність, що може негативно позначитися на законності рішень, які ними виносяться, і на довірі громадян  до цих судів. Недоліком подібної системи також можна назвати і створення апеляційних судів на рівні областей. У такий спосіб і ця ланка може потрапити під вплив державної влади, але вже більш високого, обласного рівня.

Інша модель системи адміністративних судів знайшла своє закріплення в проекті Адміністративно-процесуального кодексу України, підготовленому співробітниками Центру політико-правових реформ. Вона складається з чотирьох ланок і передбачає  два рівні місцевих адміністративних судів. Першим є місцеві суди загальної юрисдикції, за умови, коли вони розглядають справи, що виникають з адміністративних правовідносин;  другий - місцеві (окружні) адміністративні суди; апеляційною інстанцією для них мають стати апеляційні адміністративні суди створені на рівні декількох областей; Вищий адміністративний суд очолює систему адміністративних судів і стає касаційною інстанцією для місцевих і апеляційних. На думку авторів цього проекту, така система дозволить уберегти адміністративні суди від впливу на них органів державної влади й органів місцевого самоврядування,  але при цьому залишиться доступною для населення.  У цій системі існує раціональне зерно, але вона не відповідає жодному із вищевикладених вимог: місцеві суди загальної юрисдикції доступні для громадян, але вони також доступні й для органів державної влади; окружні адміністративні суди недосяжні для місцевих виконавчих органів, але так само важкодосяжні і для населення. 

07 лютого 2002 р. був прийнятий новий  Законі України "Про судоустрій України", який на законодавчому рівні закріпив систему адміністративних судів. Вона складається з трьох ланок - окружних адміністративних,  апеляційних адміністративних судів і Вищого адміністративного суду. Зараз важко судити про її оптимальність. Закон зазначає, що "місцевими адміністративними судами є окружні суди,  що утворюються в округах", а "апеляційними спеціалізованими судами   є ... апеляційні  адміністративні  суди,  які утворюються в апеляційних округах". Ці суди створюються відповідно до указу Президента України.

Кодекс адміністративного судочинства України закріпив, що система адміністративних судів складається з місцевих (окружних) адміністративних судів, апеляційних адміністративних судів, Вищого адміністративного суду України, а також місцевих загальних судів при вирішенні ними деяких категорій адміністративних справ та Верховного Суду України при перегляді судових рішень за винятковими обставинами.

На наш погляд, побудована в Україні система адміністративних судів не є досконалою. При її побудові не реалізована ідея створення адміністративних судів в округах, як територіальних одиницях яки б не співпадали з територіальним поділом України, хоча саме завдяки цьому адміністративні суди повинні були стати більш захищеними від втручання державних органів у їх діяльність. Створення окружних адміністративних судів на рівні областей також не є досягненням з боку забезпечення доступності для населення. Зрозуміло, що така побудова системі адміністративних судів може мати об'єктивні підстави, наприклад брак коштів, тому, ми вважаємо,  що це питання не можна вбачати остаточно розв'язанням. Таку систему адміністративних судів слід вважати, як перехідну, на путі створення дійсно незалежного та доступного адміністративного судочинства.

Про доступність адміністративного судочинства свідчить і те, що суд, враховуючи майновий стан сторони, має право повністю або частково звільнити її від сплати судових витрат, зменшити розмір належних до оплати судових витрат, відстрочити чи розстрочити сплату судових витрат на визначений строк (ч. 1 ст. 88 Кодексу адміністративного судочинства України). На думку автора, в статті слід було зазначити не лише врахування стану сторін, а й врахування стану третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, оскільки ці особи вступають в справу шляхом подання адміністративного позову й на них розповсюджується вимога щодо сплати судового збору. Кодекс не містить тлумачення понять "відстрочка" та "розстрочка", підстав та порядку їх призначення. Тому, при вирішенні цих питань, слід виходити з практики, що склалася в сфері цивільного судочинства. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюється законом. На сьогодні ще не прийнятий закон щодо врегулювання питань, пов'язаних із судовим збором (як для адміністративного, так й для цивільного судочинства). Тому діючим для обох видів судочинств залишається Декрет Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21.01.1993 року.

Кожен має право на правову допомогу відповідно до ст. 8 Закону України "Про судоустрій України", ст. 16 Кодексу адміністративного судочинства України. Адміністративний суд звільняє повністю або частково особу від оплати правової допомоги і забезпечує надання правової допомоги, у передбачених законом випадках, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Дане положення відповідає міжнародним вимогам та повинно забезпечити правову та економічну рівність сторін, реальну змагальність. Відповідно з міжнародно-правовими принципами, надання юридичної допомоги вразливим верствам населення має розглядатися не як акт милосердя, а як обов'язок усього суспільства в цілому (Судова реформа, Марочкін, с. 34). Проте, Кодекс адміністративного судочинства України не містить переліку підстав звільнення особи повністю або частково від оплати правової допомоги.

Одночасно слід зазначити, що в адміністративному судочинстві досить широким є коло послуг, що надаються особам, які беруть участь у справі на платній основі. Так, під час підготовчого провадження особи, які беруть участь у справі, можуть не лише знайомитись з матеріалами справи, робити з них виписки та копії, але й за власний рахунок замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них (ч. 2 ст. 119 Кодексу адміністративного судочинства України). При чому, це право не обмежується лише стадією підготовчого провадження. На платній основі здійснюється роздрукування технічного запису судового засідання, але це не позбавляє особи, яка бере участь у справі, права безкоштовно знайомитися із технічним записом і журналом судового засідання.

Особа має право безпосередньо брати участь у розгляді адміністративної справи в адміністративному суді будь-якої інстанції і ніхто не може бути позбавлений цього права (ч. 4 ст. 6 Закону України "Про судоустрій України", ч.3 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства). Особі повинно бути завчасно (не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, якщо в справі не скорочені строки розгляду, але в будь-якому разі у строк, достатній для прибуття до суду) повідомлено про дату, час і місце судового засідання, неповідомлення про час розгляду справи унеможливлює розгляд справи.  Особа має право заявити про своє бажання брати участь не лише в суді першої інстанції, а й при провадженні адміністративної справи в апеляційному та касаційному порядку, при перегляді справ за винятковими та нововиявленими обставинами. Належне забезпечення зазначеного права особи є складовою доступності адміністративного судочинства, особа має право на активну безпосередню участь в судовому процесі.

Відповідно до ст. 10 Конституції України, державною мовою в Україні є українська мова. Але в Україні гарантується свобода розвитку, використання та захист російської, інших мов національних меншин України, що відповідає міжнародним стандартам. Учасникам процесу не може бути відмовлено в праві користуватися рідною мовою - ст. 27 Міжнародного пакту про грмадянські і політичні права. Вельми важливо, щоб проведення державної політики в мовній сфері не призвело б до конфронтації в суспільстві (Основи конституційного ладу, с. 148).

Забезпеченню доступності адміністративного судочинства має слугувати положення законодавства про надання права особам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі. Судове рішення буде скасовано, якщо в процесі судового розгляду були порушені вимоги щодо забезпечення особі, яка не володіє або недостатньо володіє державною мовою, права користуватись рідною мовою та послугами перекладача. При чому, це право у випадках, передбачених процесуальним законодавством, забезпечується державою (ст. 10 Закону України "Про судоустрій України").

Незаперечною є необхідність забезпечення особам, які беруть участь у розгляді справи у повному обсязі користуватись наданими Конституцією України та процесуальним законодавством правами, не бути обмеженим через мовні складнощі. Особа повинна розуміти зміст того, що відбувається в процесі, щоб своєчасно реагувати та усувати прогалини чи невідповідності. Без надання права користуватись рідною мовою або послугами перекладача, особа буде позбавлена права знайомитися з матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення, заявляти клопотання і відводи, подавати докази, брати участь в дослідженні доказів, ставити питання іншим учасникам судового процесу, висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, знайомитись із технічним записом судового засідання та подавати письмові зауваження на нього, робити із матеріалів справи виписки, оскаржувати судові рішення, а також користуватись іншими процесуальними правами, наданими їй законом, тобто весь перебіг судового процесу буде недоступний для неї.

Перекладачем може бути й особа, яка володіє технікою спілкування з німими, глухими чи глухонімими. Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права використання національної мови чи користування послугами перекладача на тільки в суді першої інстанції, а й у інших судових інстанціях.

  В адміністративному судочинстві суд забезпечує особі перекладача, якщо дійде до висновку, що особа внаслідок неспроможності оплати послуги перекладача буде позбавлена судового захисту. Оплата послуг перекладача відноситься до судових витрат і не має особливостей в порівнянні з іншими видами судових витрат.