301 ВДОВИЧЕН О.О.,

здобувач Київського національного університету внутрішніх справ

ПОНЯТТЯ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ

Статтю присвячено проблемам зловживання правом. Автором проведено дослідження щодо з’ясування сутності зловживання правом та на основі цього запропоновано визначення цього явища.

Актуальною та спірною залишається на сьогодні проблема зловживання правом, адже невизначеність цього явища у законодавстві та наявність протилежних поглядів науковців на вказану проблематику вкрай ускладнюють виявлення шляхів попередження та уникнення подібних дій у суспільстві.

Конституція України проголошує принцип рівності усіх людей у своїх правах. При цьому забороняється як скасування цих прав, так і звуження їх змісту та обсягу (ст. 22 Конституції України [1]). Зазначене може привести до висновку, що цінність права полягає не лише в можливості його реалізації, а в можливості його реалізації в певних межах. Ось чому, на нашу думку, мають рацію науковці, які вважають, що в усі часи боротьба йшла не стільки за права, скільки за їх межі (а конкретніше, за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію таких меж) [2, с. 6].

У якості остаточної відповіді на питання про межі здійснення індивідом належних йому прав С.Г. Зайцева зазначає, що свобода осіб, постраждалих від зловживання правом, і є тією межею, яка відокремлює правомірну поведінку від зловживання правом [3, с. 18].

Проте окрім меж здійснення, які легітимуються у законодавстві, особа повинна враховувати також і те, що вона як член громадянського суспільства, задовольняючи власні інтереси шляхом реалізації своїх прав, повинна діяти з урахуванням інтересів інших учасників, які також для задоволення власних інтересів реалізовують надані їм права.

І оскільки інтереси цих осіб можуть виявитися кардинально протилежними, то зрештою виникає ситуація, що має назву „зіткнення прав”. І саме це зіткнення призводить до того, що не знаючи меж свого права, особа починає реалізовувати його в більшій мірі, ніж це можливо (дозволено законом), що в свою чергу породжує виникнення такого феномену, яким є „зловживання правом”. І хоча використання поняття зловживання правом ставиться під сумнів, навіть чинне законодавство не містить положення, яке б розкривало його зміст, – його існування теоретично виправдане [4, с. 226].

Такий стан речей має місце, оскільки наявність у законодавстві великого масиву диспозитивних норм, що надають суб’єктові повну свободу вибору способів реалізації суб’єктивного права, від початку створює передумови для зловживань. Отже, не дивно, що кількість зловживань більша у тих галузях права, у яких переважають диспозитивні норми. Тому не випадково першими на проблему використання права на шкоду звернули увагу ще римські цивілістиій [с5н, ос,. п74р]о. блема визначення поняття „зловживання правом” була актуальною ще з часів римського права і залишається такою сьогодні. Проте основними невирішеними питаннями залишаються доцільність існування терміну „зловживання правом” та критерії його відмежування від правомірного здійснення своїх прав та від неправомірного діяння [6, с. ].

Деякі юристи дотримуються думки, що зловживання правом не існує. Уповноважена особа, що діє у межах свого права, завжди лише реалізує його. Якщо ж воно виходить за визначені законом рамки, тобто порушує закон, то подібні діяння лише зовні нагадують реалізацію права, фактично являючись протиправними за своїм характером [7].

Дійсно, ряд науковців (М.М. Агарков, В.А. Рясенцев, Н.С. Малеїн, М.Н. Малеїна) наголошує на умовності поняття зловживання правом та недопустимості його використання у законодавстві. При цьому вони виходять з висновку про те, що сам термін «зловживання правом» позбавлений змісту, так як об’єднує взаємовиключні поняття (М.М. Агарков, Н.С. Малеїн, М.Н. Малеїна, А.І. Муранов).

Основний аргумент прибічників цієї позиції – здійснення права не може бути протиправним. Так, на думку М.М. Агаркова, ті дії, які називаються зловживанням правом, насправді вчинені за межами права [8, с. 427]. Тобто особа, дії якої виходять за межі змісту суб’єктивного права, повинна вважатися такою, що вчинює протиправно, а не зловживає правом [9]. Цієї точки зору дотримується М.В. Самойлова, стверджуючи, що протиправного здійснення права бути не може [10, с. 11]. У свою чергу, професор В.А. Рясенцев вважає, що термін «зловживання правом», по-перше, підкреслює суб’єктивний момент у поведінці вповноваженої особи, по-друге, він не достатньо розкриває сутність цього соціального явища [11, с. 7-8].

При цьому науковці посилаються, як правило, на Планіоля, на думку якого той, хто користується своїм правом, вчинює законне діяння, а якщо він вчинив незаконні дії, то це означає, що він вийшов за межі свого права. Одна і та ж дія не може бути одночасно законною та незаконною, а отже, право закінчується там, де починається зловживання правом [12, с. 871].

Сутність цієї точки зору зводиться до того, що оскільки особа у своїй поведінці вийшла за межі змісту наданого їй суб’єктивного права, її не можна вважати особою, що здійснює своє право. В такому випадку вона не зловживає правом, а лише діє протиправно. З цієї позиції термін „зловживання правом” виглядає дійсно суперечливим і ледве прийнятним.

З цими твердженнями ми погодитися не можемо, оскільки, спираючись на погляди, що вироблені сучасними вітчизняними та іноземними дослідниками, маємо зазначити, що особи, використовуючи свої права та не порушуючи рамки правових обмежень, можуть зашкодити іншим особам та суспільному благу.

В такому випадку слід погодитися з Г.А. Гаджиєвим, який пише, що „принцип неприпустимості зловживання суб’єктивними правами є загальним принципом права, що виражений у формі конституційного принципу” [13, с. 61].

Проте питання, що саме слід розуміти під зловживанням правом, досі залишається дискусійним. Аналізуючи погляди різних науковців, можна виділити декілька підходів до визначення цього поняття.

Зловживання правом розглядається досить широко: як реалізація наданих повноважень з порушенням встановлених законом меж, внаслідок чого спричиняється шкода іншим учасникам суспільних відносин [14, с. 466].

Зловживання правом (на думку А.С. Шабурова) – це реалізація суб’єктивних прав у встановлених законом межах, але всупереч їх призначенню, що спричиняє шкоду іншим учасникам суспільних відносин [15, с. 413; 16, с. 18-22].

Прихильником третьої точки зору можна назвати О.О. Малиновського, який вважає, що зловживання правом – це форма здійснення права всупереч його призначенню, за допомогою якої спричиняється шкода іншим учасникам суспільних відносин [17, с. 39]. Причому така діяльність може здійснюватися як у визначених законом межах, так і з порушенням приписів правових норм.

Четверта група науковців визначає зловживання правом через такі ознаки, як наявність заподіяння шкоди і вчинення дій, що заподіюють шкоду, з наміром.

Згідно з іншим підходом, зловживанням правом визнається здійсненням суб’єктивного права всупереч із доброю совістю, доброю мораллю.

На думку одного із прибічників наступної групи науковців Аль Шатибі, зловживання – це дія чи бездіяльність, що заподіює шкоду, порушує закон. „Порушення закону, – згідно з думкою цього арабського дослідника, – проявляється у: а) намірі заподіяти шкоду дією, що, у свою чергу, вважається порушенням закону; б) припустимому намірі заподіяти шкоду; в) зневагою до суспільних інтересів”. Таким чином, у рамках цієї теорії зловживання правом зближується із перевищенням права [18, с. 348].

Інша група науковців, представником якої є В.І. Гойман, вважає зловживання правом різновидом неправових діянь, пов’язаних зі зловживанням правовою свободою, тобто заснована на егоїстичних намірах поведінка уповноваженого суб’єкта, що суперечить природі права, закріпленої в його нормах меті, або пов’язана із залученням неправових засобів для її досягнення [19, с. 201]. Але, у свою чергу, вже види та форми зловживання правом прихильники цієї точки зору відносять до видів правової поведінки [20, с. 211; 99], що суперечить самому трактуванню та змісту категорії зловживання правом.

. М.І. Бару, Р.Р. Ісмагілов, С.Г. Зайцева стверджують, що зловживання правом – діяння правомірне, яке „завжди зовні спирається на суб’єктивне право і формально не суперечить об’єктивному праву”, суб’єкт права діє виключно в рамках наданих йому законом можливостей, вчинює дії, які точно відповідають положенням того чи іншого нормативно-правового акту, але при цьому заподіює шкоду іншим суб’єктам права або завдає серйозну загрозу її заподіяння [21, с. 9-15]. Наголошуючи на відмінності понять «зловживання правом» та «правомірна поведінка», слід наголосити на суспільній користі та бажаності як головних ознаках правомірної поведінки. В той час як зловживання правом не приносить користь оточую9ч. иДме аябкоі днеаружкоавці.і визначають зловживання правом як правомірне, проте аморальне здійснення суб’єктивного права всупереч його призначенню [22, с. 10].

І, нарешті, більшість науковців дотримуються підходу, що використовується в основному у цивільному праві, за яким зловживання правом є особливим типом правопорушення, що вчинюється вповноваженою особою при здійсненні нею належного їй права, пов’язане з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного їй загального типу поведінки. Думки про те, що зловживання правом є правопорушенням, дотримуються такі дослідники, як І.А. Покровський, М.М. Агарков, В.П. Грібанов, Н.С. Малеїн [23, с. 11], В.І. Ємельянов, О.А. Поротікова, Т.С. Яценко. Так, на думку В.П. Грібанова, зловживання правом виходить за рамки змісту суб’єктивного права і є дією без права (Handeln ohne Recht) [24, с. 281]. Порівнюючи зловживання правом із правопорушенням, слід визнати, що зловживання правом порушує межі здійснення права, але не порушує заборону, що міститься у правовій нормі [25, с. 24]. При зловживанні правом особи вчиняють не протиправні вчинки (суб’єкт діє у „правовому полі”), не тільки не порушуючи закон, але і вчинюючи діяння, які відповідають положенням законодавства. Таким чином, обставини, що є підставою для кваліфікації дій особи як зловживання правом, не передають цим діям властивості протиправності.

Такими у теорії права є судження щодо проблеми зловживання правом. Вказані підходи, правильно відображаючи зміст, акцентують увагу на тому або іншому аспекті розглядуваного поняття (умислі, морально-етичному аспекті і т.д.). Перед тим, як дати їм оцінку, необхідно встановити сутність проблеми зловживання правом та ступінь її значущості.

Зрештою, як виходить із самого терміну, зловживання правом означає здійснення (застосування) свого права одним суб’єктом всупереч (заради зла) інтересам іншого суб’єкта або суспільства. Дійсно, ряд авторів вважають, що зловживання правом являє собою таке здійснення суб’єктивного права, яке заподіює зло [17, с. 34]. Аналізуючи проблему зловживання правом, відмітимо, що у юриспруденції під злом (в залежності від галузі права та правової системи країни) розуміються шкода або збитки. Шкодою називається знищення матеріальних та нематеріальних благ. Під збитками слід розуміти реальну шкоду, а також втрачену користь. Вище призначення права – мінімізувати можливість заподіяння шкоди (збитків) одним суб’єктом іншому шляхом захисту інтересів особистості, суспільства, держави, встановлення рівної для всіх міри свободи, введення в закон справедливості. Використання права заради зла завжди призводить до звуження чиїхось інтересів, і, у кінцевому рахунку, до несправедливості. При цьому зло розуміється не тільки у правовому сенсі (шкода або збитки), але і у загальносоціальному і загальнолюдському.